Літературознавство та історія

Твори художньої літератури — це завжди частина культурної спадщини певного народу. Написані в конкретно-історичних умовах доби, вони є частиною історичної пам'яті даного народу. Наука про літературу не може не враховувати міцний взаємозв'язок художньої творчості з розвитком окремого народу. В такому розумінні літературознавство постає як історична наукова дисципліна, що допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.

Час написання художніх творів завжди залишає в них свій відбиток. Так, у «Слові о полку Ігоревім» знайшли своє відображення складні суспільні процеси, що простежувалися в Київській Русі другої половини XII століття, які пізніше призвели до загибелі цієї держави. Поезії П. Тичини «Одчиняйте двері...», «Золотий гомін» несуть у собі суперечливі й трагічні реалії національної революції 1917— 1920 років. У романах Юрія Андруховича «Москові-ада», «Перверсія», «Рекреації» віддзеркалено чимало моментів із дійсності кінця 80-х — початку 90-х років, характерних для пострадянського простору.

Художні твори, написані колись, залишаються незмінними назавжди, зберігаючи, часом і через багато десятиліть чи століть, прикметні риси часу їх появи. Зміст і форма творів інколи доносить до нащадків певний конкретний момент соціального чи культурного життя даного народу, наприклад могутній порив пробудження національної самосвідомості українського народу в результаті революційних подій 1917 року («Золотий гомін» П. Тичини).

Без урахування особливостей соціального чи культурного буття народу, без володіння безліччю фактів, документів, свідчень певної доби, за якої написані дані твори, без спроб зрозуміти специфіку цієї доби літературознавцю неможливо з наукових позицій вивчити літературний процес. Саме тому науковець, який досліджує художню літературу, змушений постійно звертатися до даних історичної науки.

Саме в ній він отримує хронологічні відомості, які накладає на факти та явища літературного процесу, встановлюючи зовнішні та внутрішні зв'язки. Допущені помилки в послідовності окремих літературних явищ можуть призвести до неправильного розуміння ходу творчого розвитку в цілому. Вилучення окремих історичних фактів чи літературних явищ, наприклад замовчування доробку окремих письменників (В. Вин-ниченка чи Юрія Клена) або деяких творів відомих авторів (роману «Собор» О. Гончара чи драматичної поеми «Бояриня» Лесі Українки) за радянської доби також свідчать про антиісторизм в осмисленні літератури, спотворюють бачення літературного процесу XX століття.

Автор будь-якого художнього твору завжди репрезентує певний культурний прошарок своєї доби, спостерігаючи яку, беручи участь в її житті, він водночас представляє певний ідеологічний або політичний напрям. Свої світоглядні позиції, історичне бачення шляхів розвитку свого народу, власний суспільний ідеал письменник прямо чи опосередковано передає в художньому творі.

Щоб розібратися в задумі письменника, в політичній спрямованості його твору чи творчості, треба знати основні факти біографії митця, його зв'язки з іншими людьми, участь у політичному і громадському житті. Тут знову літературознавцеві можуть допомогти історія, різноманітні історичні джерела: архівні документи, листи, фотографії, мемуари тощо.

Як й історики, літературознавці повинні вміти працювати з архівами, знаходити в них необхідні матеріали, аналізувати їх і коментувати. Словом, літературознавець та історик мають працювати поряд, допомагаючи один одному в наукових пошуках.