ДЕРЕВА І КУЩІ У СВІТОГЛЯДІ ТА ЗВИЧАЄВОСТІ УКРАЇНЦІВ

Шанування дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші Предки поклонялися деревам як Богам. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; там росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні обряди.

Дбайливе ставлення до природи вироблялося слов'янами впродовж багатьох тисячоліть проживання їх на своїх автохтонних землях. Існувало уявлення про дерево як реінкарнацію людської душі після смерті, тому до дерев наші Предки ставились як до живих істот. Але особлива пошана належала деревам, які в силу своїх природних особливостей ставали священними.

У кожного зі слов'янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину, недарма народна приказка говорить: "Без верби й калини нема України". Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. У болгар, сербів і македонців священною рослиною вважають кизил — символ здоров'я і довголіття. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем існував ще у Київській Русі задовго до її християнізації, саме з астрального культу слов'ян він був запозичений і християнською церквою. До речі, на батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла.

Дуб. Серед священних дерев українців найпочесніше місце займає дуб, недаремно його вважали "царем дерев" (у сербів — Цар дрва, у росіян — Царь-дуб, у поляків — Господар лясу). Дуб вважається аналогом Світового Дерева. У його густій кроні живе "цар птахів" (орел, сокіл). У давнину дуб виступав аналогом святині (храму), місця, де здійснювалися релігійні обряди, жертвопринесення. У народній релігії дуб вважається деревом Перуна-громовержця, символом мужності, чоловічого начала, на що вказує і фалічна форма його плодів.

Як вважають мовознавці, первісною назвою дуба було індоєвропейське *регкъ, що частково збереглося в імені Бога — Регип*. Назва "дуб" означає власне "дерево". Вірогідно, на справжнє ім'я священного дерева була накладена заборона (табу), тому вживали його замінник, як це сталося і з деякими іншими священними рослинами та тваринами (наприклад, ведмідь, верба). Можемо припустити, що міфологічно назва дерева й ім'я Бога походять від імені ведійського першочоловіка Пуруші. Санскритське Purus'a — чоловік, герой, рід людський, душа, світовий дух, а також Бог, що втілює чоловіче начало.

Ще в XX ст. молодята здійснювали весільний обряд триразового обходу (чи об'їзду) навколо дуба, навіть після церковного вінчання. Особливо магічними у весільному обряді вважають дуб і березу, які зрослися. Вони - символ вічного кохання, де дуб уособлює чоловіка, а береза - жінку. Нині таким місцем паломництва молодих подружніх пар є дуб і береза на Вінниччині. Цим деревам молодята в день шлюбу приносять у пожертву весільні напої та хліб.

Дуб шанують за міцність, красу, довговічність. "Міцний, як дуб" - кажуть про сильного чоловіка. Освячені у Перунів день жолуді використовують у магії родючості іі шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Вінки чоловіки зберігають протягом року до наступного свята і використовують у разі потреби для зміцнення організму (кілька листочків додають до чаю або у купіль). Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими. Напар із листя мати доливає синам до купелі, замовляючи при цьому:

Гой, Дубе, Дубе, мін діду любий!

Холи в господу до нашого роду,

на наших синів дай свою силу,

щоб зліе духи їх не косили.

На наших синів дай свої м язи,

щоб зліе духи не рвали в'язи.

На наших сипів дай свої моці, щоб були з Перуном на кожному кроці!"

У дитячому фольклорі збереглися також обряди жертвопринесення біля дуба з метою викликання дощу: "іди, іди Дощику, зварю тобі борщику, на дубі поставлю, дуб ізворухнеться, горщик розіб'ється, а дощик поллється".

Із дубом пов'язане також уявлення про річне коло. Наприклад, у народній загадці: "Дуб-дуб довговік, на ньому 12 гілок, на кожній гіллі по 4 гнізді, а у кожному гнізді по 7 яєць і кожному ім'я єсть", що означає відповідно рік, місяці, тижні та дні року.

Історичні відомості про священні дуби маємо з X ст. Так, у хроніці Костянтина Багрянородного описано священний дуб на о. Хортиця: "На цьому острові здійснюють жертвоприношення тому, що там росте величезний Дуб. Вони приносять у жертву живих півнів, довкруг втикають стріли, а — інші шматки хліба, м'ясо і що має кожен, як вимагає їхній звичай".

У "Слов'янській хроніці" Гельмольда повідомляється про священні дуби, які росли біля храмів полабських слов'ян ще в XII ст. Герборд подає відомості про священний дуб у Штетині (в поморських слов'ян). У всіх описаних священних дубах, на думку народу, перебуває сам Бог Перун (у полабських слов'ян — Прове). На культ священних дубів у Київській Русі вказують знахідки в ріках Десні й Дніпрі поблизу Києва й Чернігова. На високих дубових стовбурах, які пролежали у воді майже тисячу років, добре збереглися вставлені щелепи дикого вепра, що свідчить про культовий характер цих дерев. Нині одна з таких знахідок зберігається у Київському музеї народної архітектури та побуту (див. ст. 373).

Християнська церква постійно боролася з вірою у священність дерев, зокрема дуба: існують описи знищення місіонерами багатьох священних дубів у всіх слов'янських країнах впродовж цілого тисячоліття. Відомий християнський діяч Феофан Прокопович навіть на початку XVIII ст. забороняв "під дубом пісні співати". Та, незважаючи на всі заборони, культ дуба і нині має помітний вплив на культуру і звичаї українців.

Дерево, якому судився довгий вік, стає священним. Ця істина очевидна й сьогодні. Так, на Рівненщині є дуб, якому близько 1300 років. Це найстаріше дерево в Україні. Священними також вважають дерева, з якими пов'язані історичні постаті та легенди. У селі Верхня Хортиця донедавна ріс дуб, під яким відпочивали Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, Микола Лисенко. Цьому дубові було 800 років. Нині цей дуб і музей, який був заснований поруч, уже перестали існувати. Але на Хортиці посаджено 2000 дубків із жолудів цього історичного дуба-велетня".

Дубові Перуна приносили в жертву м'ясо дикого вепра. Як данина давній традиції, свинина лишилася жертовною їжею на Різдво (серед дванадцяти Різдвяних страв обов'язкове смажене порося). Звичай шанувати священні дерева міцно увійшов до ментальності слов'ян, але під впливом церковної літератури ставлення до багатьох рослин, тварин і явищ змінювалося, ставало суперечливим, незрозумілим, а іноді просто абсурдним — Біблія пропагувала негативне ставлення до свині і до дуба, руйнувала народні традиції, що складалися тисячоліттями.

Верба — жіночий символ Світового Дерева. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов'ян, наша Галактика є початком Всесвіту.

Навіть назва цього дерева вказує на його священне значення: лат. Verbene — "священні гілки" (так називали гілки лавра, оливи, мирта, які використовувалися у священних обрядах). На слов'янському ґрунті аналогом назви верби є ст. слов, збірне вербье — пруття. Цікаве значення індоєвропейського *uerb — крутити, вертіти (пор. також верба — вертіти), що близьке до образу осі Всесвіту. У південних слов'ян та росіян це дерево має назву іва — від ст. сл. ива.

Уявлення про вербу як символ небесного шатра, на якому перебувають Сонце, Місяць та Зоря, відображене в українській пісні:

Ой вербо, вербо, вербице.

Чого над морем нависла?

Під тую вербу стежечка.

Туди ішла дівочка

Да несла золото в приполі.

Да розсипала на морі...

Про це ж йдеться у загадці: "Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля" (відгадка — небо).

В українській календарній обрядовості верба відома переважно на святах Вербної неділі (народна назва Вербиця, Вербниця, Квітни неділя) та Купайла. Обряд хльоскання дітей і дорослих вербовою лозиною на Вербицю означає насамперед поєднання людини з Кскмосом, нагадування про гармонію світового ладу, наприклад, у примовці: "Не я б'ю, верба б'є: за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко". А далі говорять побажання: "Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля" здійснюється магія аналогії. Прийшовши додому, господар також поспішає "побити" домашню худобу освяченими вербовими лозинами для здоров'я і родючості. Дітям дають з'їсти освячені вербові "котики", щоб "росли скоро, як верба". Освячені на Квітну неділю вербові гілочки тримали в хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: "свячену вербу гріх ногами топтати", тому навіть иайдрібніші гілочки чи "котики" спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв.

Па Купайла дівчата прикрашають вербове деревце стрічками, віночками, намистом, квітами і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала. Про це й Купальська пісня:

Наше Купайло з верби, з верби,

Котре краще - прийди, прийди.

Котре краще — прийди, прийди!

Котре гірше - не йди, не йди!

Верба присутня також у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду:

Да стоїть верба не рік, не два.

Не стій, вербо, розвивайся.

Розвий собі сімсот квіток, сімсот квіток і чотири.

Всім боярам по квіточці,

Усім дружкам по квіточці...

Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір'я, що "дітей знаходять на вербі". Таке уявлення мас свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті - Блинда перетворилася на вербу''. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.

Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: "Верба, що лугова трава, її викосиш — а вона знову виросте". Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі й новонародженого, примовляючи: "Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла". На тотемність верби може вказувати також етимологія її назви, що пов'язується з вертінням, обертанням (пор. веретено Богині Долі, яка пряде нитку життя), а також верем'ям (врем'ям — часом, доброю годиною, погодою). Нагадаємо, що веретено (образ часу) пов'язане з давньоіндійським гапат - обертання, чергування дня і ночі, пір року. Таким чином, стає зрозумілим, що верба символізує вічне повернення на кола свої, де є кінець і початок. Недаремно її використовують у похоронних обрядах як символ воскресіння душі. Цей поетичний образ є в Лесі Українки:

Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшись, у рідну землицю.

Вкупі з водою там зростить вербицю,

Стане початком тоді мій кінець...

В українському фольклорі поширений мотив перетворення людини в дерево. Міфічні метаморфози дуже часто використовували у своїй творчості письменники (романтичні балади Т. Шевченка, поезії Леся Українки).

Широко використовували свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це є приказка: "Де верба, там вода". Зі свяченою вербовою гілкою обходили все господарство, щоб уберегти його від недоброго ока та злих сил, із цією ж метою обсаджували вербою криниці. Сухими вербовими гілочками, як уже згадувалось, розпалювали піч для випікання великодніх короваїв, а освяченими вербовими "котиками" лікували горло. Також свячену вербу клали в домовину покійному.

Верба, яка з давніх-давен шанувалася в Україні і залишилася в обряді Вербної неділі, ранніми християнами вважалася "нечистою", бо з неї, за Біблією, нібито були зроблені цвяхи дія хреста, на якому розіп'яли Ісуса.

Проте, незважаючи на чужі легенди, в українському народному уявленні верба залишилася символом космічного ладу та надзвичайної життєздатності. Про те, що в наших Пращурів верба була божественним деревом, свідчать народні приказки: "Верба коло брами — Господь з вами", "Верба коло городу відверне шкоду".

Вербу також любили за її декоративні якості: "Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла". Однак в народі кажуть про вигадників, тих, хто любить розказувати небилиці: "у нього на вербі груші ростуть". Але в давнину, можливо, цей образ використовували у значенні багатства й благополуччя, про що свідчить народна пісня: "У нас верби груші родять, у нас дівки в злоті ходять" (веснянка). На позначення чогось неправдоподібного вживають вислів про золоту вербу: "Куди не кинь, скрізь золоті верби ростуть". У народі відомий також образ щеплених на вербі яблук, які й отримали назву "верблянки"".

Нереальним змістом наділяється також гарбуз, що виріс на груші: "тоді буде, коли на вербі гарбуз виросте"''.

Цвітіння верби навесні — потрійне свято, адже і природа святкує початок весни, і людина радіє першим "котикам", і бджола бере перший мед. Існує повір'я: якщо верба квітне взимку, то відбудуться важливі перемоги у житті людей і держави. Вербова сопілка наділялася магічними якостями: гра на ній тримає вкупі всю череду худоби, а якщо перед цим вмочити сопілку в джерельну воду — корови даватимуть багато молока. Вербовим віником обмітали стіни хати, щоб все недобре виміталося з неї.

Верба також вважається чудовим лікарським засобом: відварами вербового гілля знахарі лікували поранених князівських дружинників. За цю властивість "склеювати рани" шанувати її й запорозькі козаки. Вербове листя жінки використовувати як добрий косметичний засіб (ним натирали щоки, щоб були рум'яні). І нині верба широко застосовується у народній медицині. Відомі її дезінфікуючі властивості, здатність очищати воду. Про це в народі кажуть: "Де сріблиться вербиця — там здорова водиця".

Явір — як і дуб, дуже часто в колядках виступає символом світової осі та родовим деревом:

Стоїть яворець тонкий, високий,

Тонкий високий, в корінь глибокий,

А в коріненьку — чорні куноньки,

А в середині — ярі пчілонькн,

А на вершечку — сив соколонько.

Виріс дубок тонок, висок,

Зелен-явір, зелений!

А під тим дубком крісло золоте,

Зелен явір, зелений

Можемо припустити, що і назва явір походить від давньоелов'янського Явь - проявлене життя. Так, світобудова символізується теремом із розписаними золотом стінами, який має "тисові сходи, яворові сіни". В Україні із явора робили колиски для хлопчиків, про що йдеться також і в обрядовому білоруському фольклорі:

Там у господаря на дворі явір.

Святий вечір!

А на яворі висить колиска.

А в тій колисочці — мале дитятко,

Колишуть його мамки та няньки,

Колишуть тихо - пісню співають:

— Як живий буде — королем буде,

А королівну за себе візьме'".

Калина — одна зі священних рослин, шо символізує жіноче начало взагалі, і зокрема період жіночої плідності. До цієї рослини завжди ставилися з великою повагою, калину не можна рубати, топтати її ягід. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки. У весільній пісні йдеться про те, що мати, виряджаючи дочку заміж, дає їй калинову гілку:

Дала мені (мати) калинову вішку:

— Заткни доню, за білу намітку,

Щоб калину да не поломити,

Ягідок да не подавити,

Свого роду не прогнівити.

Назва цієї рослини походить, вірогідно, від південнослов'янського raliti товувати, розжарювати (пор. також російське — накалять або грецьке калос — гарний, красивий)"'. Іноді слово калина пояснюють через посередництво англійської назви однієї з порід калини — аrrow – wood — дослівно "стріла-дерево". Як відомо, ягоди калини мають кісточку у вигляді наконечника стріли (пор. "стріли калені")". Однак більшість слов'ян порівнює кісточку ягоди калини із серцем. Тому ця рослина стала символом любові, краси, дівочої чистоти та жіночої вірності. Важлива роль належить калині в різних обрядах, особливо на весіллі — нею оздоблювали весільне гільце, прикрашали коровай, вплітали у весільний вінок нареченій "... калинові вітки, щоб любилися дітки".

Калина символізує свято Коляди, Різдва світу. Нею прикрашають Дідуха та Різдвяні короваї.

Калина як символ дівочої чистоти оспівана у весільних піснях. Вислови "ломити калину", "сікти калину" означали позбавлення дівочості. Особливі почесті належали дівчині, яка зберегла вірність своєму нареченому. Коли після шлюбної ночі ставало відомо, що дівчина була незайманою, їй співали:

Темного лугу калина, Доброго батька дитина: Хоч сама по ночах ходила, Та калину при собі носила. Купували купці — не продала, Прохали хлопці — не давала, Шовком ніженьки зв'язала, Тільки тому Богданкові держала.

Важливе значення має калина в дівочих ініціаціях. На свято Рожаниць дівчатка, які за минуле літо стали дівками (здатними до дітонародження), йдуть до лісу по калину. їх супроводжує гурт маленьких дітей, яких дівки пригощають різними гостинцями (солодощами, горіхами, бубликами тощо). Присутність дітей тут ритуально вмотивована — вони символізують майбутнє продовження роду, а дівочі гостинці — своєрідна пожертва Богиням Рожаницям. Навколо першого знайденого в лісі куща калини дівки водять хоровод, співають любовних пісень, а потім розкладають навколо різні страви, які взяли з собою. Відбувається обрядовий обід, під час якого згадуються імена відомих дівкам хлопців. Тільки після цього починали зривати гілочки калини, до того ж перші ягоди з гілочки кожна дівчина мала з'їсти, загадавши бажання про кохання обраного нею хлопця. Назбиравши достатньо калини, вони виплітали вінки з квітів, вплітаючи в них і калинові кетяги. По дорозі до села парубоча ватага, як правило, вже чекала дівочий гурт, щоб напасти зненацька. Хлопці відбирали в дівчат по кілька гілок ягід і фарбували ними дівчатам обличчя.

Про репродуктивну магію калини можемо судити з такого повір'я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім'ї з'явиться продовжувач роду — син. Калина присутня у родильних обрядах та при нареченні чи постриженні дітей. Породіллі в постіль клали кетяг калини, щоб були здорові мати і дитина. Клали калину і в першу купіль новонародженому, "щоб дитя було рум'яне, як калина".

Біля хати завжди садили калину, взимку її ягоди клали між шибками. Калиновий чай, квіти, ягоди та кора — найкращі ліки від застуди, кашлю, при кровотечах та хворобах шлунка.

Про неї складено безліч пісень і приказок: "Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте". "Дівчина, як калина" тощо.

Крім калини, в Україні широко використовували горобину, яка також має червоні ягоди і довго зберігається на дереві, приваблюючи до себе птахів. За кількістю горобини могли передбачити, якою буде зима: якщо ягід було багато, чекані холодної сніжної зими. Горобину знали ще скіфи. Вергілій писав, що скіфи довгими зимовими вечорами пили напій із горобини. Спосіб приготування вина з горобини і меду зберігся й до сьогодні. Квіти горобини здавна додавали до чаю, що надавало йому смаку мигдалю. Горобина також використовувалася у багатьох обрядах. Як оберіг її садять біля хати. Колись на Купайла гілочки горобини чіпляли на кожні двері, щоб уберегтися від злих духів та хвороб. Гілочка горобини має 13 листочків. Це магічне число Богині Луни (Місяця) — захисниці жінок. Горобина захищає від блискавки. Вважається, що намисто з горобини, нанизане на червону нитку, зміцнює енергію, захищає від кволості й виснаження. Такі обереги слід посвятити (зарядити) на Повню.

Вишня — одне з найстаріших дерев в Україні, її знали з давніх-давен як дику рослину з цілющими ягодами, пізніше вишню культивують і виводять цінні сорти. Біологи припускають, що вишня поширилася в Україні з Малої Азії. Проте назву цього дерева, яка в багатьох мовах (в тюркських включно) має слов'янський корінь, й досі не можуть пояснити. Мовознавці пропонують пояснення індоєвропейського походження -"омела та інші дерева, що виділяють клей". Формулювання насамперед неточне вже тому, що омела не є деревом. Мабуть, пояснення цієї назви значно простіше, якщо звернутися до української обрядовості.

Вишня використовувалася у Різдвяних обрядах задовго до привнесеного Петром 1 звичаю ставити ялинку на офіційний Новий рік (1 січня), її викопувані восени і ставили в діжку з землею у хаті, де вона стояла до Різдва. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю: якщо до свята вона зацвітала, це був добрий знак. Вишня присвячувалася найвищим Богам народовіря (саме Різдво — свято Прабога Рода-Сварога). Тому логічно буде вважати назву вишня прикметником (ж. рід від вишній, все-вишній). Так і назву вишні слід розуміти як "божественне дерево".

Хата у вишневому садочку — одвічне замилування українського народу — оспівана багатьма письменниками. Тому Шевченківський "садок вишневий коло хати" став символом України, рідним, близьким образом. Гілочки вишні широко застосовуватися у лікувальній практиці. Відвар молодих гілочок давані породіллям після пологів. Свіже листя прикладають до голови, щоб зняти біль, а також накладають у вигляді компресів для загоювання ран. На Тернопільщині виготовляли спеціальне вишневе пиво для лікування запалення нирок: на літри відвару вишневих гілок додавати 0,5 кг цукру і 20 грамів дріжджів, залишивши для ферментації на тиждень.

Яблуня і яблуко в міфології всіх індоєвропейських народів — символ вічної молодості та безсмертя. У давніх релігіях існували Боги-покровителі дерев. Наприклад, Помона — римська Богиня плодових дерев, її свято помональ — свято врожаю плодів. На її честь яблуко назване латинською мовою ротит. Грецька міфологія розповідає про німф Гесперид, які живуть на краю світу і стережуть золоті яблука вічної молодості, які Гера отри мата як весільний подарунок від Геї. Яблука сторожив дракон Ладон, якого вбив Ге-ракл, щоб заволодіти молодильними яблуками. Однак Богиня Афіна повернула на місце викрадені яблука, щоб Боги не старіли. У скандинавській міфології власницею молодпльних яблук є Богиня Ідунн (обновляюча), .завдяки цим яблукам Боги зберігають вічну молодість.

У слов'янських казках молодильні яблука ростуть на прадубі (Доб-рослав. Дерево-цілитель). У поетичному світогляді українців яблуко вважається плодом із неба, недаремно воно оспіване в колядках.

Про особливу плодючість яблуні знати вже трипільці, коли зображати насіння яблуні на своєму посуді. Яблуня із незапам'ятних часів у дикому стані була поширена на всій Слов'янщині. Яблуко стало символом кохання і родючості:

За ворітьми на муравоньці

Зеленій, зеленій. Яблунь червоні ябка зродила. Там дівчина яблука держить. Вийшов до неї батенько єї:

— Ой, доню-душко, звержи яблушкої

— Ні, вам не звержу, бо милому держу...

Дівчина відмовляє також матері, сестрі й братові, нарешті, приходить милий:

— Мила душко, звержи яблушкої

— Ой, тобі звержу, бо тобі ж держу"!

Яблуко вважається плодом безсмертя. Згадаємо казки про "молодильні яблука", використання яблука в похоронних обрядах (клали в домовину, вірячи у його здатність воскрешати). Чарівна яблуня не раз згадується в українських та російських народних казках.

У Різдвяному обряді яблука присутні на столі як символ родючості. Відоме використання яблука і в любовній магії, до того ж, використовують не тільки плоди цього дерева, але й квіти, насіння, гілочки та листя.

На Житомирщині (нині Чорнобильська зона) ше донедавна побутувала практика словесної лікувальної магії, в якій яблуко виступало відновлюючим засобом і символом від "порчі", "дания". Лікувальні властивості яблук відомі здавна. У Київській Русі було відомо кілька рецептів зберігання яблук взимку, сушіння, квашення, приготування солодощів. Про плодючість яблуні може свідчити такий факт: у селі Андріївні на Сумщині одна 150-річна яблуня кореневими відростками і насінням своїх плодів породила цілий яблуневий гай, площею півгектара. Лісовими яблуками любить ласувати ведмідь, тому вірили, що найкраща яблуня та, на яку він поставив свою позначку: улюблене дерево ведмідь дряпає кігтями. Саме такі дерева відшукували навіть дикі кабани, стежачи за ведмедем і відбираючи натрушені ним плоди.

Грушу, як і яблуню, шанували ще в античні часи, записи про це можна знайти в давніх літописах у Греції, Римі та Київській Русі. Про лікування плодами груші було відомо ще в давньому Шумері. Українці з сушених яблук і груш варять узвар, який є обрядовим напоєм на Різдво.

Нині українськими селекціонерами виведено чимало сортів плодових дерев, й груш зокрема. Найнезвичайнішою є груша-писанка. яка росте в Макарівському районі на Київщині, її плоди мають оригінальне забарвлення, схоже на писанку, розмальовану червоними, зеленими й жовтими смугами.

Ясен — чоловіче дерево, адже з його деревини робили озброєння воїнів ще за скіфської доби. Ясен (ясень) вважався символом війни: якщо ворогові надсилали гілку ясеня, це означало початок війни або попередження. Можливо, й згадка про "воїнів Ясуна" у Велесовій Книзі пов'язана з символікою ясена. Ясен вважається й символом Дерева Життя, тому його деревину використовували в побутових цілях для виготовлення посуду, ложок, колисок, меблів, а також у суднобудуванні.

Клен найбільше використовувався для виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. У Карпатах паляниці випікали на кленових листях і садовили в піч на кленовій лопаті. Явір (різновид клена) в Україні вважається символом смутку, його садять на могилі вбитого козака, розлучених закоханих: "Посадили над козаком явір та ялину, а в головах у дівчини — червону калину".

Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашого часу, схрестивши терен з аличею, наші Предки вирощували сливи. Завдяки своїм колючкам терен здобув собі славу доброго захисника садиб у давнину — до двору, обсадженого терном, не міг підступитися ніякий дикий звір. Пізніше стали вважати, що терен захищає від "нечистої сили". Ось таке практичне значення цього невисокого деревця. Існує ще й дуже цікава легенда. Одна з порід терну -диптом — отримала назву "неопалимої купини". В перекладі з церковнослов'янської купина означає "кущ". Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Отже, ця дивовижна властивість не могла пройти непоміченою повз увагу наших Предків: вважалося, що з неопалимої купини виходять Боги, аби показати людям істину. Пізніше цю легенду запозичили юдеї та християни.

В Україні з неопалимою купиною пов'язаний образ Богині-Матері, а після прийняття християнства — і Діви Марії, але цей образ незнищенної квітки життя має язичницьке коріння.

Береза завдяки своїй білій корі стала символом чистоти, дівочої ніжності. Вона також вважалася оберегом від злих духів, тому її досить часто садили біля хати, щоб милувала око і захищала садибу.

Жіноча символіка берези відображена в оздоровчій магії. Листя берези матері заварюють для купелі своїх дочок. В українському фольклорі збереглося замовляння:

Прошу, Березко, рушати в купіль, Щоб моє серце всім було любе, Прошу, Березко, в добру годину, Щоб тільки добре не знало спину. Прошу, Березко, у купіль-воду, Щоб мала доня файненьку вроду. Кидай, Березко, під ноги рутку, Щоб моя доня не мала смутку.

Широко використовувалася кора берези — береста — для "берестяних грамот". На ній учні вчилися писати, а дорослі писали листи, робили різні побутові записи тимчасового значення. Отже, в часи, коли папір був занадто дорогим і використовувався для книжок, побутувало письмо на бересті. Для цих грамот бересту знімали так, щоб не пошкодити самого дерева, адже місця, де був знятий тонкий шар кори, мають властивість нарощувати нову кору.

Осика — дерево, яке в різних регіонах має неоднакове значення. Вірогідно, таке ставлення до цього дерева викликане нав'язаними чужими світоглядними уявленнями, які наклалися на давні вірування, тому в різних місцевостях осика сприймалася по-різному. Через біблійні перекази виробилося також негативне ставлення до осики, на якій нібито повісився Юда, крім того, осика не вклонилася Ісусу. Християни назвали це дерево "нечистим, проклятим", хоча, на думку біологів, осика в місцях проживания Ісуса та Юди не росла.Однак ці стереотипи і заборони на використання осики подекуди виконуються дуже суворо: її не рвуть ні на Зелені свята, ні на Купайла, не використовують також для виготовлення побутових речей або будівництва.

Проте с чимало історичних та етнографічних відомостей, що слов'яни споконвіку поважали осику і використовувані и в господарській діяльності. Цікавим, приміром, є іі такий факт, що осика йшла па гонт, тобто покрівельний матеріал не тільки для будинків, але й для церков. Наприклад, на Кіровоградщііні (Олександрійський район) осику вважають деревом, яке оберігає будівлі від усякого зла. Тут нею прикрашають хати на Зеленому тижні і використовують як оберіг (чіпляють на димар). Із гілок осики, яка використовувалась на святі Зеленої неділі виготовляли кілочки і забивали в чотирьох кутках кімнати, щоб охороняла від хвороб і нещастя. На Бойківщнні зірване до схід сонця на Купайла листя осики носили при собі як оберіг від "недоброго ока". Для охорони хат від нещастя робили пороги з осикових дощок. Коровам і телятам виплітані обручі з осикового гілля і вдягали як оберіг від злих чаклунів (щоб не забирали молоко). Вважалося, що з осиковою палицею можна сміливо вирушати у найдальшу дорогу в будь-яку годину дня чи ночі — з людиною нічого лихого не трапиться.

Магічні якості осики також відомі іншим слов'янам. З метою захисту від хвороб нею підкурювали домашню худобу та птицю. Відома й така магічна дія: у хворого відривали поділ сорочки і, прив'язавши до осики, просили її забрати хворобу, бо "осиці в самий раз трястися". Саме ця якість осики і породила приказку: "Тремтить, як осиковий листок" (про тих, хто змерз, або чогось боїться). Західні слов'яни осиковим кілком боронилися від "злих духів", які нібито "виходили з могил" і шкодили людям. Однак такі вірування уже мають християнське походження.

Осика має лікувальні якості і використовується у медичній практиці. На Тернопільщині відваром з листя осики лікували набряки серцевого і ниркового походження, накладаючи компреси. На Житомирщині відваром осикової кори лікували пропасницю. Осика також є народним прогностиком, навесні примічають: "рясно цвіте осика — на врожай вівса". Якщо восени осикове листя лягає горілиць — на холодну зиму, долілиць — зима буде тепла"'.

КВІТИ І ТРАВИ

Рослини служили людині ще в далекі часи, віддалені від нас на кілька тисячоліть. Про лікувальні властивості квітів, трав, плодів знали скіфські лікарі. Проте, ймовірно, вони продовжували традиції знахарів ще давнішої доби. Квіти використовували не тільки з практичною метою, але й задля краси, до якої здавна були небайдужими в Україні. Те, що квіти зображалися на предметах повсякденного вжитку, може бути переконливим доказом того, що красиві рослини вирощували на своїх садибах ще наші далекі Предки. Отож, квіти — окраса життя.

Квітник був невід'ємною частиною садиби українського селянина, він прикрашав переважно причілок хати і найчастіше виходив на вулицю. Іноді квітники обгороджували невеликим парканом, а то й просто обсаджували рядочком квітів чи низькорослих кущів. Такі квітники й зараз прикрашають хати українців у селах та балкони мешканців міста.

Які ж квіти найбільше полюбляють в Україні? Чимало легенд, пісень, переказів зберегла пам'ять народу про цих одвічних супутників людини, які широко застосовували в обрядах, побуті чи просто як окрасу, що милує око, веселить душу.

Чи не найпоширенішою і найулюбленішою в Україні здавна вважали рожу рожеву, або мальву. Прийшла до нас мальва з Малої Азії, де її знали ще стародавні пелазги. Ця рослина поширена також по всьому Середземномор'ю і має понад півтори тисячі видів.

Високі стебла, густо вкриті яскравими ніжними квітками та великими лапатими листками, живою стіною закривають майже кожну сільську хату. Безліч відтінків - від білого, рожевого до червоного й багряного, створюють дивовижну веселку навколо оселі. Назва мальва — латинського походження. У багатьох країнах Середземномор'я, Балкан, Малої Азії ця назва існує саме в такій формі. Назва рожа — пізнішого походження, вірогідно, запозичена з німецької мови. На півдні України цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі. Мальви ростуть і в дикому стані: в лісах, лісосмугах, на узбіччях доріг. Вони мають білий або блідо-рожевий колір, іноді використовуються як кормові рослини. Відваром дикої мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки. З культурних мальв темного кольору робили природні барвники.

Майже біля кожної хати завжди знаходилося місце і для пахучих яскравих чорнобривців, жовтогарячих нагідок, червоної рути, барвінку, любистку, м'яти і матіоли. Не перелічити нині всіх назв квітів, які прикрашають життя сучасного українця. Нині виведено багато нових сортів рослин, що увійшли в побут і звичаї народу. Проте магічну силу мають ті, що здавна прижилися в народі як священні рослини. Так, вважається, що червону руту, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці — щоб була міцною родина. Півники оберігають від нечистої сили, бо півень (від якого походить назва квітки) завжди виступає рятівником — від його співу зникає всяка нечисть.

Таким же оберегом є мак. Його насінням, освяченим на свято Маковія (язичницький Спас не має ніякого відношення до біблійних братів Маккавеїв), обсипають садибу, людей і худобу. Мак вважається добрим лікарським засобом від безсоння, виразки шлунка. Традиційні коржі з маком люблять усі. Хоча й каже народна мудрість: "Сім літ мак не родив, а голоду не було". Мак в давнину вживали в їжу з магічною метою — макові коржики широко використовувалися в обрядовості. Його вплітають у віночки дівчата, вишивають на сорочках та рушниках. Макова голівка вважається символом розуму.

Використовували також лікувальні властивості будяка у випадку захворювання печінки. Кропиву вживають як кровоспинний і вітамінний засіб, а також при хворобах шлунка.

Як обереги використовувалися також інші рослини. Відомо, що для русалок під час Русалій слід було тримати при собі полин або часник.

Дуже давнім звичаєм українців є топтання рясту навесні, що означає просити в Бога життя і здоров'я. В Україні близько семи видів цієї рослини, але найпоширенішим, мабуть, є той, що має латинську назву scilla bifolia. Українська наукова назва рясту — "проліска дволиста": це дволиста рослина з шестипелюстковими блакитними квітками, зібраними у китички. В корені ряст має цибулинку За традицією, коли вперше навесні побачиш ряст, треба зірвати його, кинути під ноги, потоптати, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, Бог здоров'я дасть" або "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!"

Магічними функціями народ наділяв чебрець — українське "євшан-зілля". Для у