Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби

Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив черкаський полковник Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної України (1665 – 1676 рр.). Він показав себе хоробрим і здібним полководцем ще за Б. Хмельницького.

Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його плану П. Дорошенко уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Москвою про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження воз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою залишалася геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Роз’єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на розвитку подій.

Д. Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668 – 1672 рр.). Таким чином Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Московщини, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв’язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою московського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про «зраду», і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Москви Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.).

На Правобережній, тим часом, П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670 – 1674 рр.).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати опори у турецького султана і в 1669 р. уклав з ним союз. А три роки потому гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, за яким Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина переходили під владу козаків.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П. Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати сплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Серед нього почало зростати незадоволення гетьманом.

В той же час продовжує зміцнювати свої позиції гетьман Лівобережної України І. Самойлович. Заручившись підтримкою царя, на раді в Переяславі 1674 р. він змусив І. Ханенка скласти гетьманську булаву. Підтримала І. Самойловича і частина козаків Правобережжя.

П. Дорошенко спробував продовжити боротьбу, але починаючи з 1674 р. його становище значно погіршується: правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округ.

У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і московські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувшись на вірність московському цареві та передавши владу лівобережному гетьману. Йому не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувала кінець національно-визвольної боротьби та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Москвою, Річчю Посполитою і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Московщини, Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

Список літератури

1. Історія України/під ред. В. А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997.-с.94 – 113.

2. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО «Одісей», 2002.-с. 206 – 215.

3. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003.-с. 188-213.

4. Світлична В. В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: «Каравела», Львів: «Новий Світ – 2000», «Магнолія плюс», 2003.-с.92 – 97.

5. Чайковський А. С., Шевченко В. Ф. Історія України: посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.-с.54 – 60.