Журнал «Дух» та розквіт теорії французького вчення про особистість у ХХ столітті (Е. Муньє та Ж. Лакруа)

Французький персоналізм – одна з провідних філософських течій сучасності; разом з феноменологією, екзистенціалізмом і неотомізмом він склав цілу епоху в інтелектуальному житті Франції першої половини XX ст. Датою народження французького персоналізму вважається жовтень 1932 – час виходу в світ першого номера журналу «Esprit» («Дух»). Основоположник і головний теоретик французького персоналізму – Еммануель Муньє (1905–1950), професійний філософ, католик за віросповіданням; йому вдалося згуртувати навколо «Esprit» творчу молодь – філософів, соціологів, публіцистів, літераторів, літературних і художніх критиків самих різних орієнтації, стурбованих долею людини і цивілізації, яка на початку століття переживала глибоку економічну, політмчну і духовну кризу.

На питання про якості та властивості особистості, філософи–персоналісти шукали відповідь у Сократа і Цицерона, Декарта і Лейбніца, Канта, Паскаля, Мальбранша, Руссо, Фіхте, Шелера, Бергсона, Пегі, Прудона, Бердяєва, Достоєвського, Л. Толстого, Маркса, Леніна.

Однак зародження поняття особистості французькі персоналісти пов'язували з християнством, яке, як зазначав і Муньє, першим заговорило про множинність людських душ і закликало кожну з них внутрішньо долучитися до божественного. «Глибинний зміст людського існування полягає ... в тому, щоб змінити» таємницю своєї душі «, щоб прийняти в неї Царство Боже і втілити його на Землі». Ідея про втілення Царства Божого на Землі стала програмною у філософії французького персоналізму. На відміну від традиційного християнства, що націлює людину головним чином на споглядальне життя, Муньє і його соратники зробили акцент на життя активне, надавши ідеї про втілення божественних цінностей на Землі цілком конкретний вид.

Французький персоналізм народився як реакція лівих католицьких мислителів на протиріччя і проблеми, які поставили перед індивідом внаслідок суспільного розвитку на початку XX ст. В основі всієї проблематики персоналізму у Франції лежить питання про «кризу людини», яку прихильники цієї течії намагаються осмислити як наслідок загальної кризи буржуазної цивілізації. У буржуазному суспільстві людина, за словами Муньє, повністю підпорядкована виробництву, конкретні люди замінені юридичними абстракціями, а сама капіталістична цивілізація являє собою «режим безвідповідальності та егоїзму».

У 30–ті роки проблема «кризи людини» в персоналізмі розуміється передусім як криза діяльних здібностей індивіда, викликана його участю в капіталістичному виробництві, і як занепад духовності, що є наслідком буржуазного способу життя і дехристиянізації широких народних мас; французькі персоналісти разом з тим стурбовані злиттям християнства з «буржуазним безладом». В одному з перших номерів «Esprit» (березень 1933р.) Е. Муньє та Ж. Марітен оголошували про намір прихильників «особистісної філософії» відокремити християнство від буржуазного світу, «вирвати Євангеліє з рук буржуазії» (Ж. Марітен – провідний теоретик неотомізму, в 30-х роках разом з Муньє брав участь у розробці ідей персоналізму, згодом буде дорікати Муньє в тому, що той занадто далеко відійшов від християнства). Теоретики персоналізму ставили завдання розробити нову концепцію християнства, яка могла б служити духовною опорою у справі перетворення буржуазної цивілізації на гуманістичних засадах.

М. Бердяєв писав про журнал «Дух» наступне: «Журнал «Esprit» і гуртки навколо нього – напрямок, найбільш близький моїм ідеям ... Головний творець і редактор «Esprit» Муньє, людина дуже активна, католик, в соціальному відношенні дуже лівий. Ядро «Esprit» було прокатолицьким. Але журнал мало займався питаннями суто релігійними і філософськими, він був переважно присвячений питаннями соціальним і політичним ... Рух «Esprit» заслуговує уваги та похвали. Але він обмежується інтелігенцією, і його соціальне значення тому і незначне».

На думку Муньє, персоналізм не є оформленим рухом, скоріше це тенденція, спрямованість філософського дискурсу, ніж система. Тому персоналізм не є дітищем сучасної європейської філософії. Багато персоналістських проблем піднімалися задовго до початку XX століття в працях Сократа, Паскаля, Лейбніца, Фіхте, К᾽єркегора, Достоєвського, Маркса, Бергсона та багатьох інших мислителів. Персоналізм, вважає Муньє, це вчення, яке «стверджує примат людської особистості над матеріальною необхідністю й колективними механізмами, які служать опорою в її розвитку».

Еманнуель Муньє(фр. Emmanuel Mounier; 1 квітня 1905, Гренобль – березня 1950, Шатене-Малабри) – отримав філософську освіту у Сорбонні. Автор робіт «Персоналізм і суспільна революція» (1935), «Від власності капіталістичної до власності людської» (1936), «Маніфест персоналізму» (1936), «Персоналізм і християнство» (1939), «Трактат про характер» (1946), «Введення в екзистенціалізм» (1947), «Персоналізм» (1949; рос. пер. 1992), «Надія зневірених» (1953; рос. пер. 1995); в 1960–1961 рр.. у Франції було опубліковано чотиритомне зібрання творів Муньє, куди увійшли всі його твори.