УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 р.

Шість років тривала Визвольна війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війнув 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників. Природним було його прагнення встановити стосунки з єдиновірною Московською державою. Після блискучих перемог на Жовтих Водах і під Корсунем Хмельницький у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції. Передбачалося, що Мужиловський буде ті пропозиції викладати послідовно і якщо цар погодиться на союз з Україною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками, запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці землі контролювалися козаками і не підлягали владі Речі Посполитої. Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.

В інструкції Мужиловському був ще один варіант — просити царя послати донських козаків в Україну. А для власного виправдання перед польським королем указати, що донці вчинили так "самовільно, без царського указу". У разі ж коли цар відмовить Україні у військовій допомозі, то просити у нього хоча б дипломатичної підтримки.

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не перервала. В Україну було відправлено посольство для вивчення там ситуації. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало 13 посольств із Москви. З України відправлялися посольства до Москви. Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кожному етапі переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні, а за це Україна приймає московський протекторат.

Тільки в квітні 1653 р. цар наважився послати до Варшави посольство. Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані "по чинам, порознь", висловилися за рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское с городами и землями принять".

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору в Україну відбуває надзвичайна дипломатична місія на чолі з В. Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів "объявить войску идти войной на недруга земли русской веры православной — короля Речи Посполитой и Литвы —Яна-Казимира".

Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів, присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче — вільна дорога". Учасники Переяславської ради — старшини усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного".

Того ж дня у соборній Церкві зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів віл різних полків.

Треба підкреслити, що не всі прийняли ідею Переяславської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом номер один.

Звіт Бутурліна перед царем про переговори поклав початок московської версії легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенародное множество мужского и женского полу" та ін.

Всього ж лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Перся -славі. До них слід додати невелику кількість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переяславської угоди 1654 р., ні переяславського договору як документа. В 1654 р. відбулася тільки нечисленна Переяславська рада, яка скоріше мала декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, невеликого числа старшини, простого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документа, який би визначав умови "об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів".

Стає зрозумілим, чому українська сторона виявила таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладенні міждержавного договору з Москвою. Богдан Хмельницький прагнув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23 статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із двадцяти трьох статей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави, У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України – 60 тисяч, третя — передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти, четверта — щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, у п'ятій — йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома — декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми, статті восьма — дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п'ятнадцята — шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісімнадцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять першій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

Після обговорення проекту договору десять статей — 1,2, 3, 5,6,7,9, 11,13,17—затверджувалися беззастережно. Ст.4,8,12,15,16 —з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18,19,22, то позитивне рішення щодо них було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10,12,23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать''.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, було підтверджено права і вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться вдвох різних за формою актах: у так званих "Березневих статтях" від 21 березня і царської "Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запорізькому" від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона —держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и при-вилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Україною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654р. був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Пруссією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою, для неї Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами була своєрідним викликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.

Залежні верстви

В цьому середовищі певне місце займали рядові козаки. До козацького реєстру, наприклад, входили "робітні люди", які обслуговували Військо Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники і т. ін. Таким чином, у реєстрі були представлені майже всі тодішні ремесла.

Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі, право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові козаки повинні були виконувати різні повинності на користь Війська Запорізького.

Часто в документах про козацькі привілеї і права відзначалося, що селяни мають перебувати у підданстві і виконувати свої повинності. Мова йшла про селян, які не приєдналися до козацтва, не потрапили до реєстру. А таких була значна більшість серед залежної верстви. Доля їх склалася по-різному.

На території, зайнятій польськими військами, селяни знову підпадали під панський гніт. На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універсалах та договорах визнавалось право шляхти на експлуатацію селян, проте фактично цього не було. В деяких угодах ми зустрічаємо намагання гетьмана захистити селян від панського гніту, але взагалі гетьман і старшина були не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі. На козацькій території селяни не відбували ніяких повинностей, були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. Таким чином, чинш становив собою натуральну та грошову ренти.

За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих. їхнє становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорізького. До них, насамперед, належали обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією. Панські селяни несли більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто в документах також називають "міщанами".

Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі і займати інші, оскільки землі на той час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міське населення

Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише низи, але й заможні групи населення, в тому числі й представники міської адміністрації, брали активну участь у Визвольній війні.

У результаті ліквідації порядків, установлених в Україні польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися зміни.

Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення, користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж міщани продовжували відбувати ряд повинностей. У багатьох містах козаки становили більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала всі питання міського життя.

Оскільки були ліквідовані королівські та приватновласницькі міста, більшість з них захотіла отримати магдебурзьке право. Міста, які мали право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими, міста, яким це право було надане гетьманськими універсалами, отримали назву ратушних. Якщо відносно перших можна говорити про певне самоврядування, то в ратушних містах воно було фікцією. Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування й активно втручалася в їхню діяльність. Гетьман змушений був стати на захист таких міст. Так, у 1650 р. він видає універсал Ніжину з приводу зловживань там старшини. Заборонялося будь-кому щось брати з міщан "над слушність і звичай", наказувалося поважати міський уряд.

Привілейоване становище займали в містах і купці. Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути українські міста і євреї. В Зборовському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло українських купців від конкуренції не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування.

Значно більшою групою населення міст були ремісники. Тогочасні джерела говорять про те, що в роки війни феодальна організація ремесла не була порушена. Продовжували існувати цехові організації. Вузькість ринку була основною причиною того, що значна частина ремісників займалась і сільським господарством. Одночасно це свідчило і про те, що ремесло остаточно ще не відокремилося від сільського господарства.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Визвольна війна 1648—1654 рр. свідчила про пробудження української нації, про її прагнення до самостійного життя, до відродження національної державності. Ця державність охоплює, як правило, всі або частину етнографічних земель: Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, — руського народу.

Головними ознаками держави в їхньому класичному вигляді є: єдиний територіальний простір, на якому здійснюється господарче життя; наявність особливої групи людей — апарату управління, який виконує різноманітні загально-соціальні функції, але в необхідних випадках має можливість здійснити державний примус, виконувати функції публічної влади; єдина система податків і фінансів.

До цих ознак слід додати мовну єдність народу, єдину систему оборони та зовнішню політику; наявність прав особи, які охороняються державою.

У сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. Ось чому не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмежений набір.

Розглянемо більш детально наявність перелічених ознак на прикладі української державності, яка відроджувалася вході Визвольної війни.



Дата добавления: 2016-07-27; просмотров: 1665; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.053 сек.