Громадянство України і статус іноземців

Громадянство — це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з держа­вою та суспільством.

Поняття "громадяни" виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття "городянин" ототожнювалося з поняттям "громадянин", як синонімом вільної людини, яка наділена визначаль­ною повнотою політичних і майнових прав¹. Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII — на початку XIX ст. громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держа­ви, а інколи — при визначенні поняття громадянства — держава порівнювалася з організацією, яка має фіксова­ний склад членів, а громадянство — із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визна­чалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою даної особи своїм громадянином і який реалі­зується в поширенні на таку особу суверенної влади дер­жави незалежно від місця проживання.

У цих визначеннях відображена концепція примату держави над особою, а це, звичайно, є не досить вда­лим. Тому що, по-перше, людина не належить державі:

громадянство — стійкий юридичний зв'язок особи і держави. По-друге, це й не членство конкретної людини в державі, адже держава — не асоціація людей.

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що "всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголо­шення незалежності України проживали на території України, є громадянами України", а також Закон Украї­ни "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. Цими нормативними актами вперше було визначено по­няття громадянства України, коло осіб, які стали грома­дянами незалежної Української держави, порядок набут­тя та припинення громадянства України. У зв'язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. вини­кла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції. Верховна Рада України ух­валила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997 р. Відповідно до Закону "Про громадянство Украї­ни" і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України "Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства".

Закон "Про громадянство України" визначає грома­дянство України як "постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у їх вза­ємних правах та обов'язках". Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

Вчені, які розглядали громадянство як певний зв'язок, — і Закон про громадянство України також підт­верджує, що це саме зв'язок, — визначили його постій­ний характер. Так, не всякий правовий зв'язок особи з державою буде розглядатись як громадянство. Наприк­лад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та Українською державою визначає­ться також як правовий зв'язок. Але він відмінний від того, що існує між громадянином України та Українсь­кою державою. Відмінність правового зв'язку Української держави зі своїми громадянами та з іноземцями полягає насамперед у тому, що правовий зв'язок між громадяни­ном України та Українською державою є стійкий, він виникає з моменту набуття особою українського грома­дянства і продовжується до її смерті (або припинення українського громадянства). А зв'язок іноземця чи особи без громадянства з країною перебування тимчасовий, бо припиняється після його виїзду за межі країни і може бути поновлений тільки при поверненні, в даному разі, в Україну. Зв'язок між громадянином та Українською дер­жавою не припиняється навіть у разі виїзду громадянина за межі України.

Законодавство України виходить з того, що це дво­сторонній зв'язок, який може припинитися тільки у встановленому законом порядку і за наявності відповід­них умов не в однієї, а в обох сторін. Стійкість правового зв'язку - одна з характерних рис громадянства України. Тобто цей правовий зв'язок не змінюється й не послаб­люється від того, що громадянин виїжджає за межі своєї держави. Громадянство не змінюється під впливом зов­нішніх факторів. Для набуття чи зміни громадянства не­обхідні дії як певної особи, так і держави.

У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону "Про громадянство України", підкрес­люється правовий характер зв'язку особи й Української держави. Громадянство - правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розглядати як сукуп­ність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни — ка­тегорію демографічну. Терміном "населення" охоплюю­ться не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Грома­дянином держави особа є не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою і дер­жавою певних правових зв’язків.

2. Набуття громадянства України

Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є філіація (filiation — фр. — зв'язок, наступ­ництво, розвиток у формі наступництва, повторення), тобто набуття громадянства за народженням.

Другим способом набуття громадянства є так зване укорінення, або набуття громадянства в порядку натура­лізації. Натуралізація (naturalis — лат. — достовірний, за­конний) розподіляється, в свою чергу, на дві основні об­ласті:

1) індивідуальну по заявах;

2) в силу правонаступництва держав.

Враховуючи специфічні принципи громадянства Ук­раїни, пригадаємо принцип єдиного порядку набуття громадянства, який відображений у Законі "Про грома­дянство України" і який є стабілізуючою основою на­шого інституту громадянства.

Саме поняття "єдиний порядок" передбачає універ­салізацію процедур, відмову як від спрощеного, так і ускладненого порядку набуття громадянства України. Та­кий порядок грунтується на демократизмі, відсутності будь-яких обмежень за ознаками статі, віку, національ­ності, роду і характеру занять тощо. Єдність такого порядку забезпечується підставами і умовами набуття громадянства України. От. 11 Закону про громадянство України зазначає, що підставами на­буття громадянстває:

1) народження;

2) походження;

3) прийняття до громадянства України;

4) поновлення громадянства України;

5) інші підстави, передбачені міжнародними догово­рами України, які ратифіковано Верховною Радою України.

Даний перелік підстав для набуття громадянства є вичерпним. Це означає, що жодні інші законодавчі чи підзаконні акти не можуть встановлювати додаткових підстав набуття громадянства, або ж скасувати чи обме­жувати їх дію.

Як бачимо, головною постійно діючою підставою по­повнення корпусу громадян є філіація або набуття гро­мадянства за народженням.

Згідно із загальноприйнятими принципами міжнаро­дного права, кожна дитина має право на громадянство. Це положення міститься у принципі 3 Декларації прав дитини 1959 р. і в п. З ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.² Отже, згідно з нормами міжнародного права, дитина ні за яких умов не може бути особою без громадянства.

Громадянство за народженням набувається, у свою чергу, на основі двох принципів: "права крові" або "права грунту". Нині законодавство України, як і біль­шості країн світу, передбачає змішану систему, при якій переважне значення "права крові" поєднується з "правом грунту".

Вибір або переважання того чи іншого принципу обумовлено, головним чином, політикою держави в де­мографічній галузі. І якщо держава зацікавлена у швид­кому зростанні свого населення, вона може використову­вати ці два права повністю.

"Право крові" в чистому вигляді практично діє лише в скандинавських державах, де "право грунту" застосовується тільки до дітей, батьки яких невідомі. "Право грун­ту" переважає або має рівне значення з "правом крові" здебільшого в країнах англо-американської системи пра­ва, а також в деяких латиноамериканських країнах, та­ких, як Аргентина, Куба¹.

В області набуття громадянства за народженням не існує однакової практики держав. 1 тому, в силу колізії законодавства різних держав, саме у цій галузі найчасті­ше трапляються випадки, що призводять до подвійного громадянства.

"Право крові" — дитина набуває громадянства бать­ків незалежно від місця народження; "право грунту" — дитина стає громадянином тієї держави, на терито­рії якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків.

Ст. 12 Закону про громадянство України вказує, що "дитина, батьки якої на момент народження перебувають в громадянстві України, є громадянином України неза­лежно від того, чи народилась вона на території України, чи за її межами". Ця норма відтворює правила сімейного законодавства України. Закон України чітко визначає, що коли хоч один з батьків є громадянином України на момент народження дитини, то дитина є громадянином України:

1) якщо вона народилася за межами держави, але бать­ки або один з них у цей час постійно проживали на те­риторії України;

2) якщо вона народилася на території України - вра­ховується принцип "права території".

При різному громадянстві батьків, один з яких на момент народження дитини перебував у громадянстві України, якщо в цей час обоє батьків постійно прожива­ли за межами України, громадянство дитини, яка наро­дилася за межами України, визначається за письмовою згодою батьків.

Дитина, один з батьків якої на момент її народження перебував у громадянстві України, а інший був особою без громадянства чи невідомим, є громадянином України незалежно від місця її народження.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є особою без громадянства а батько — громадянин Украї­ни, дитина, яка не досягла 16-ти років, стає громадяни­ном України незалежно від місця її народження (п. 4 ст. 13 Закону).

Ст. 14 і 15 Закону встановлюють громадянство дітей, батьки яких невідомі або батьки яких є особами без гро­мадянства, що постійно проживають в Україні, — їхні ді­ти є громадянами України.

Вказані положення забезпечують максимальну мож­ливість для вирішення питання щодо визнання дитини громадянином України, а також допомагають зменшен­ню і усуненню випадків без громадянства дітей. Принагідно зауважимо, що Закон виключає можливість будь-якої переваги громадянства батька, як це в законодавстві анг­лії, Німеччини та деяких інших країн.

Другим із найбільш поширених способів набуття громадянства є натуралізація, яка може здійснюватись як в силу правонаступницгва держав, так і за індивідуаль­ними заявами¹.

В силу правонаступництва нове громадянство вини­кає в результаті поділу або об'єднання держав. Громадян­ство в такому разі виникає в результаті появи нового суб'єкта міжнародного права. Особа в такому разі про­довжує залишатися на території нового суб'єкта міжна­родного права і не заявляє про свій намір вийти з нового громадянства. Саме так величезна кількість осіб здобула громадянство після розвалу Радянського Союзу, в тому числі громадянство України — нової суверенної незалеж­ної держави. Як бачимо, "питання про вплив при правонаступництві суверенітету на громадянство жителів дер­жави-попередника є одним із найважливіших".

Натуралізація за індивідуальними заявами регламен­тується внутрішніми нормами права. Безумовне право повнолітнього іноземця на натуралізацію ні в міжнарод­ному, ні в національному праві не закріплене. Проте, як уже згадувалось, ч. 1 ст. 15 Загальної декларації прав людини зазначає, що "кожна людина має право на грома­дянство". Та це тільки, так би мовити, рекомендація. Тобто людина не наділена від народження правом на громадянство якої-небудь конкретної держави, і порядок натуралізації іноземців у формі дозволу держави регла­ментується нормами права цієї держави.

У деяких країнах законодавство, крім звичайної нату­ралізації, передбачає набуття громадянства шляхом реєс­трації. У Великобританії цей вид набуття громадянства передбачається для жителів англійських заморських тери­торій та для дітей англійських громадян, які народились за кордоном; за народженням.

Російський Закон про громадянство (ст. 12 та ст. 18) передбачає п'ять категорій осіб, які набувають громадян­ство Росії в порядку реєстрації. Серед них, наприклад, "особи, у яких чоловік або дружина, чи родич по прямій лінії є громадянином Російської Федерації", також це особи — громадяни колишнього СРСР, які проживають на території держав, які входять до складу СРСР, а також прибулі для проживання на територію Російської Феде­рації після 6 лютого 1992 р., якщо вони протягом 3-х ро­ків з моменту набрання чинності цього Закону виявлять бажання набуття громадянства Російської Федерації"'.

Набуття громадянства шляхом реєстрації міжнарод­ним правом не регламентується.

Натуралізацією в силу закону є такий вид натураліза­ції, який не заснований на власному виборі особи. Нату­ралізація в силу закону може бути правовим наслідком усиновлення, встановлення опіки тощо. Так, ст. 25 Зако­ну "Про громадянство України" передбачає, що "дитина, яка є іноземним громадянином або особою без грома­дянства і яку усиновлюють громадяни України, стає гро­мадянином України.

Дитина, яка є іноземним громадянином і яку усиновлює подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства і яку усиновлює подружжя, один з якого є громадянином України, стає громадянином України".

Критерієм правомірності натуралізації є добровіль­ність з боку натуралізовуваної особи, яка виражається або в подачі заяви про натуралізацію, або в згоді на нату­ралізацію при територіальних змінах.

Характерними рисами натуралізації є: по-перше, те, що це — акт суверенної держави; по-друге, натураліза­ція — це надання громадянства тієї чи іншої держави фі­зичній особі, яка не має цього громадянства на момент натуралізації; по-третє, натуралізація реалізується в по­рядку, встановленому даною державою; по-четверте, на­туралізація здійснюється за проханням і за згодою заці­кавленої особи. Згода на натуралізацію повинна бути чіт­ко обумовлена.

Таким чином, набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть інозем­ні громадяни та особи без громадянства. Для цього їм потрібно виконати зазначені у ст. 16 Закону про грома­дянство України умови:

1) відмовитись від іноземного громадянства;

2) постійно проживати на території України протягом останніх п'яти років перед подачею клопотання. Це пра­вило не поширюється на осіб, які прибули в Україну на постійне проживання і виявили бажання стати громадя­нами України за умов, якщо вони народились чи довели, що хоча б один із їхніх батьків, дід чи баба народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;

3) володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

4) мати законні джерела існування;

5) визнавати і виконувати Конституцію України та Закони України.

Вказані вимоги можуть не враховуватись тільки у ви­няткових випадках, а саме щодо осіб, які мають видатні заслуги перед Українською державою. Рішення щодо цих осіб приймає Президент України.

Умова постійного проживання на території України перед прийняттям громадянства має велике значення як для особи, що подає клопотання про прийняття до гро­мадянства, так і для держави. Якщо особа вирішує стати громадянином України, то вона, звичайно, повинна по­важати закони і Конституцію, знати суспільно-політичну ситуацію в країні, відмовитись від іноземного громадянс­тва. Також цілком слушне й те, що для повноцінного життя особа повинна знати мову і мати законні джерела існування. Ці умови відповідають "критеріям демократи­чності і справедливості, а значить інтересам громадян і держави. Вилучення хоча б однієї із зазначених умов - і особа просто не зможе повноцінно користуватися права­ми громадянина України і виконувати його обов'язки, тобто фактично не зможе бути громадянином України. Саме тому така особа і юридичне не може бути громадя­нином України".

Застосований у законі принцип, відповідно до якого здійснюється прийняття до громадянства Української держави, можна сформулювати так: прийнятими до нього можуть бути з усіх бажаючих лише ті особи, які мають реальні умови користуватися правами і виконува­ти обов'язки громадянина України.

Законодавство України встановлює обмеження щодо набуття громадянства окремими особами. Зокрема, в громадянство України не приймають особи, які;

1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, чинили насильницькі дії проти національної державності України;

2) засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;

3) перебувають під слідством або уникають покаран­ня чи вчинили злочин на території іншої держави;

4) перебувають на військовій службі, у службі безпе­ки, в правоохоронних органах, органах юстиції або орга­нах державної влади іноземної держави"².

Подібні умови прийому до громадянства встановлює кожна демократична держава. Наприклад, в Конституції Франції вказано, що в громадянство не приймаються особи, "якщо характер і спосіб життя їх не визнані гід­ними".

Як бачимо, такі обмеження цілком доцільні, оскільки прийом до громадянства - це двостороння акція, за якої однією з сторін є особа, яка клопочеться про надання громадянства, а іншою — держава. Безперечно, держава не може байдуже ставитись до надання громадянства, особливо зараз, в умовах зростання злочинності, теро­ризму.

Підставою для набуття громадянства є також інша форма, що наближається до натуралізації — репатріація (повернення на батьківщину та відновлення в громадянс­тві). Поновлення у громадянстві України можливе для особи, яка раніше перебувала у громадянстві України, але потім з якоїсь причини втратила це громадянство. Від натуралізації поновлення в громадянстві відрізняєть­ся спрощеним порядком вирішення питання. В такому випадку не враховуються положення абзацу першого, пункту третього, частини другої ст. 16 Закону про грома­дянство України².

Набуття громадянства може бути передбачене і між­народними угодами, що стосуються територіальних змін. При територіальних змінах, "коли якась територія пере­ходить від однієї держави до іншої, жителям такої тери­торії надається право обирати громадянство тієї чи іншої держави"³. В такому випадку має місце така форма, як оптація (оріаііо — лат. вибір, бажання) або вибір грома­дянства за бажанням. Прикладом може бути протокол по радянсько-чехословацькому договору 1945 р. про Закар­патську Україну. Указом Президії Верховної Ради від 31 жовтня 1946 р. на підставі Угоди між Урядами СРСР і Чехословацької Республіки від 10 липня 1946 р. про оп­тацію і переселення було встановлено, що: 1) особи че­ської і словацької національності і члени їхніх родин, які переселяються з СРСР до Чехословаччини, визнаються такими, що вибули з радянського громадянства з момен­ту їх виїзду, і 2) особи російської, української та білору­ської національностей, а також члени їхніх родин, які переселяються з Чехословаччини до СРСР на підставі тієї ж Угоди, набувають радянського громадянства з моменту їх прибуття на територію СРСР. Це приклад колективної оптації, але оптація може бути й індивідуальною. При цьому мається на увазі, що оптант буде жити на території держави, громадянство якої він обирає. Оптація повинна провадитися в суворій відповідності до принципів само­визначення націй та інших загальновизнаних принципів міжнародного права.

Переселення, на відміну від оптації, включає елемент примусу і тому застосовується як винятковий спосіб, а також з метою уникнення конфліктів у майбутньому. Так, після Першої світової війни було переселено німців з Польщі, Чехословаччини й Угорщини у Німеччину, а чехів і поляків, угорців та українців — у межі націо­нальних кордонів. У зв'язку з цим між зацікавленими державами буди підписані угоди про порядок пересе­лення .

У деяких договорах та угодах з питань громадянства застосовується термін "обмін населенням". Обмін насе­ленням здійснюється, звичайно, за національною озна­кою і з дотриманням принципу добровільності.

Свобода й добровільність вибору громадянства Ук­раїни випливає із самої суті взаємовідносин особи і дер­жави. Будь-яка людина при бажанні може набути, вийти або змінити громадянство, якщо вона не порушувала норм законодавства.

Закон про громадянство України встановлює грома­дянство дітей при зміні громадянства батьків і при уси­новленні.

"При зміні громадянства батьків, внаслідок якої обоє стають громадянами України або обоє виходять з грома­дянства України, змінюється відповідно громадянство їхніх дітей, які не досягли 14 років.

Якщо відомий один із батьків дитини, то при зміні громадянства цього батька відповідно змінюється грома­дянство дитини, яка не досягла 16 років", — так проголошує ст. 21 Закону про громадянство України. Тобто зміна громадянства України відбувається автоматично, і на це не потрібна згода дітей.

Якщо обоє з батьків або один з батьків дитини, яка проживає на території України, виходить з громадянства України і при цьому не беруть участі у вихованні дитини, над якою встановлено опіку чи піклування громадян України, дитина за клопотанням батьків, опікуна або пі­клувальника зберігає громадянство України¹.

Законодавством України регулюється питання на­буття дитиною громадянства України в разі набуття громадянства України одним з батьків. Передбачається при цьому три варіанти набуття громадянства. Перший — якщо громадянином України стає один з батьків, а другий залишається іноземним громадянином, дитина може набути громадянство України за клопотанням про це того з батьків, який набуває громадянства України, та при згоді другого з батьків. Другий варіант — якщо громадянином України стає один з батьків, а другий залишається особою без громадянства, дитина, яка проживає на території України, стає громадянином України.

1 третій варіант — якщо громадянином України стає один з батьків, а другий залишається особою без грома­дянства, дитина, яка проживає поза територією України, може набути громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який набуває громадянства України (ст. 24). Як бачимо, законодавство спрямоване на забез­печення прав дитини, на недопустимість ситуації її без-громадянства або подвійного громадянства.

Українське законодавство про громадянство детально регламентує питання набуття дітьми громадянства Украї­ни у випадку їх усиновлення, а також збереження дітьми громадянства України у разі їх усиновлення.

Так, ст. 26 Закону встановлює, що дитина, яка є гро­мадянином України і усиновлена іноземними громадя­нами або подружжям, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, зберігає громадянство України, але за клопотанням усиновителів такій дитині може бути дозволено змінити громадянство. Автоматичне збереження за дитиною громадянства України особливо важливе в тому випадку, коли інозем­на держава не надає усиновленій дитині свого громадян­ства. (Закон України "Про громадянство України" від 16.04.1997 р.Ст. 22.)

Дитина, яка є громадянином України і усиновлена особами без громадянства або подружжям, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадян­ства, зберігає громадянство України. Ця норма Закону про громадянство захищає права і законні інтереси дити­ни, чітко забезпечує її правовий статус.

Принагідне зауважимо, що зміна громадянства дітей віком від 16 до 18-ти років у разі зміни громадянства їх батьків, а також у разі усиновлення може відбуватися тільки за їх згодою.

3. Припинення громадянства України

Показником демократичності і справедливості Закону "Про громадянство України" є вільний вихід особи з українського громадянства як одна з підстав припинення громадянства. Також існують ще дві підстави, внаслідок яких громадянство України припиняється. Це, по-перше, втрата громадянства, і, по-друге, громадянство може бути припинене за підставами, передбаченими міжнародними договорами, які ратифіковані Верховною Радою України. Закон України не передбачає ще одну підставу, яка по­ширена в деяких країнах, зокрема позбавлення особи громадянства як санкція держави.

Отже, громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними дого­ворами, які ратифіковані Верховною Радою України, — так проголошує ст. 19 Закону.

Вихід з громадянства (експатріація — від лат. ех --колишній, раtrіа - батьківщина) відбувається тільки за ініціативою самої особи (по відношенню до дітей мо­жуть діяти їхні законні представники). Вихід з грома­дянства України здійснюється за клопотанням особи (ст. 19).

Вихід з громадянства передбачається законами біль­шості країн світу. Право громадянина на вихід з грома­дянства випливає зі ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., де говориться, що кожна особа має право залишити будь-яку державу, враховуючи свою власну. Ст. 25 Конституції України передбачає, що громадянин України не може бути по­збавлений громадянства і права змінити громадянства України.

Експатріація може бути вільною або мати дозвільний характер. Вільна експатріація характерна для англо-американської системи права. Вихід же особи з грома­дянства у дозвільному порядку відбувається шляхом по­дачі зацікавленою особою клопотання. На вихід особи з громадянства в такому випадку необхідний дозвіл компе­тентного органу.

Існування такого порядку пов'язане з тим, що держа­ва передбачає певні умови, за яких особа не може вийти з громадянства.

Оскільки громадянство — це правовий зв'язок, який виявляється у правах і обов'язках, то можна припустити, що при невиконанні певних обов'язків вихід з громадян­ства може бути обмежений на деякий час, тобто до вико­нання цих обов'язків.

Вихід з громадянства повинен чітко регулюватися за­конодавством країни. В принципі, вихід особи з грома­дянства повинен розглядатись як право особи, з одного боку, і обов'язок держави дозволити вихід з громадянст­ва, — з іншого боку. Відмова у виході з громадянства по­винна розглядатись як неправомірна, якщо особа не має перед державою невиконаних обов'язків. У свою чергу, обсяг прав і обов'язків встановлюється самостійно, згідно з принципом державного суверенітету. Ї відмова особі у виході з громадянства у зв'язку з невиконанням певних обов'язків, зміст яких не суперечить загальноприйнятим нормам міжнародного права, повинна розглядатись як правомірна.

Закон України передбачає відмову в клопотанні, "якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою або майнові зобов'язання, з якими пов'язані істотні інтереси юридич­них чи фізичних осіб на території України, або якщо ви­хід з громадянства призведе до статусу особи без грома­дянства".

У Законі України "Про громадянство України" не вказується прямо на відмову у виході з громадянства України у зв'язку з непроходженням громадянином дійс­ної військової служби, але це розуміється, очевидно, за­конодавцем як "невиконані перед державою обов'язки".

Більшість країн поступово відмовляються від заборо­ни виходу з громадянства у зв'язку з непроходженням особою військової служби.

Законодавство більшості країн також передбачає для біпатридів вихід з громадянства у формі відмови від гро­мадянства. Таке положення закріплене в Гаазькій конве­нції 1930 р.¹ і Європейській конвенції про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р.² Закріплення в законодавстві такої форми виходу з громадянства ха­рактерно для країн з дозвільною системою виходу з гро­мадянства.

Поширеним є таке положення, що особа, яка бажає вийти з громадянства, повинна мати громадянство іншої держави або отримати його протягом певного строку піс­ля виходу з громадянства (Німеччина, Японія, Австра­лія).

Таким чином, бажання мати громадянство іншої країни є не тільки умовою, а й, практично, підставою для виходу з громадянства.

Закон України про громадянство не пов'язує вихід з громадянства з набуттям особою нового громадянства. Однак ст. 19 Закону "Про громадянство України"³ пере­дбачає, що "у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо вихід з громадянства призведе до ста­тусу особи без громадянства". Тобто, практично, підтвер­джується те, що бажання набути громадянство другої держави є підставою виходу з громадянства і в Україні.

За законодавством деяких країн натуралізація особи в іншій державі є підставою для автоматичної втрати гро­мадянства. В цьому разі держава в своєму законодавстві тільки констатує, що особа не може більше бути грома­дянином держави. При автоматичній втраті громадянства громадянство може втрачатись як з моменту здійснення факту, передбаченого законодавством, так і з моменту видання компетентним органом юридичного акту. Гро­мадянство України втрачається від дня видання Указу Пре­зидента України. Тобто втрата громадянства відбувається не автоматично, а в порядку, передбаченому законом. ,

Згідно з чинним Законом про громадянство України (ст. 20), громадянство України втрачається:

1) внаслідок вступу особи на військову службу, служ­бу безпеки, в поліцію, органи юстиції або в інші органи державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України; -

2) якщо громадянство України набуто внаслідок по­дання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3) якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала на консульський облік протягом семи років.

Перша підстава втрати громадянства притаманна ба­гатьом законодавствам багатьох країн світу, хоча деякі держави застерігають, що позбавлення громадянства не­можливе, якщо особа стає апатридом, що закріплено в Конвенції 00Н 1961 р. про скорочення кількості осіб без громадянства.

Друга підстава також дуже поширена в законодавст­вах багатьох країн.

Третя ж підстава втрати громадянства в законодавст­вах трапляється досить рідко. Конвенція 00Н про ско­рочення кількості осіб без громадянства 1961 року вста­новлює наступну норму: "Громадянин не втрачає грома­дянства ні в випадках залишення ним його країни, ні в результаті проживання на території іноземної держави, ні через порушення обов'язку заявити про своє місцезна­ходження, ні з іншої подібної підстави, якщо він стає апатридом".