Функції, структура й типологія культури.


 

Складний та багатогранний характер культури як суспільного явища зумовлює її поліфункціональність.Функції культури розкривають ту роль,що вона відіграє в життісуспільства.

 

1. Людинотворча (гуманістична, світоглядна) –головна функція культури,оскільки знею пов’язані і нею визначаються всі інші. Суть її полягає в тому, що людина формується, лише залучаючись до світу культури: формується її світогляд, людський дух, емоції, оцінні складові, цінності.

 

2. Суспільно-перетворююча функція—здійснюється через перетворення природи,суспільства та людини. Вона забезпечує засвоєння та перебудову світу і є засобом розвитку людського суспільства, лежить в основі культурно-історичного прогресу.

 

3. Етноформуюча та етнозахисна функція–тісно пов’язана з суспільно-перетворюючою, суть її полягає в тому, що культура творить неповторне обличчя нації, надає їй своєрідності, національної самобутності. Національна самобутність проявляється не тільки в наявності етнічних фізичних, психічних расових ознак, а й у культурних чинниках – мові, традиціях, національних цінностях, способах господарювання, побуту, формах


проведення дозвілля тощо. Етнозахисна функція виявляється в тому, що культура забезпечує цілісність і самобутність нації, оберігає її від руйнівного впливу чужих елементів.

 

4. Пізнавальна функція—полягає в тому,що культура розкриває перед людиноюскарбницю знань та практичного досвіду поколінь. Через культуру, яка об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе, реалізує свій культурний генофонд через знання.

 

5. Інтегративна (об’єднуюча) функція—полягає у здатності культури об’єднуватилюдей незалежно від їхньої національної чи конфесійної приналежності, світоглядних чи ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію. Культурні здобутки кожного народу є вагом внеском у світову скарбницю культури.

 

6. Семіотична (символічна, знакова від гр.semion–знак)функція—полягає в тому,

 

що носіями інформації про культуру є системи знаків та символів. Вони фіксують факти матеріальної і духовної культури. Наприклад, у літературі, музиці, мистецтві такими знаками

 

є слово, текст, звук, колір, форма, адже у них закодовано реальний зміст свідомості, цілу гаму емоцій, знань.

 

7. Комунікативна (спілкувальна, трансляційна) функція–тісно пов’язана зсеміотичною і полягає в передачі культурного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування. Цю функцію культура виконує за допомогою складної символічної та знакової систем, які зберігають досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, засобах виробництва, релігійних культах тощо. Наприклад, справжнє мистецтво не знає ніяких меж, воно зрозуміле і доступне всім; музика Баха звучить однаково захоплююче як для віруючих, так і атеїстів.

 

8. Регулятивна (нормативна, керувальна) функція реалізується через систему норм,правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя. Мораль, право, традиції, звичаї, обряди, етикет

— основа для здійснення регулятивної функції.

9. Ціннісна (аксіологічна, від гр.ахіа–цінність,вартість)функція–полягає в тому,

що культура виступає засобом передавання, поширення, культивування цінностей. Цінності

— це еталони,ідеали,те,що є святим для людини чи групи людей,народу або суспільства.Вони можуть бути загальнолюдськими, соціальними, культурними, особистісними. Це звичаї, судження, ідеї, основоположні життєві орієнтири, потреби, настанови, джерело мотивації діяльності. Цінності можуть бути тимчасовими і вічними, духовними й матеріальними.

10. Соціальна функція здійснюється через засвоєння знань,соціального досвіду

 

поколінь, через входження в суспільство (соціалізація) і процес входження в культуру(інкультурація). Оволодіння соціальним досвідом — це оволодіння зразками поведінки, прилучення до знань, навичок, уміння жити і працювати відповідно до них.

 

11. Емоційно-естетична функція–полягає в тому,що сприймаючи твори мистецтва,людина отримує естетичну насолоду, естетичне переживання, формується її естетичний смак, підтримується позитивний емоційний фон (гарний настрій, активна життєва позиція, світосприйняття).

 

12. Рекреативна функція–тісно пов’язана з попередньою,дозволяє людинівідновлювати свої духовні сили, шляхом відвідування театрів, храмів, музеїв, карнавалів тощо проводити психологічне розвантаження, «профілактику» свого душевного стану.

 

13. Виховна функція–твори мистецтва формують відчуття добра,зла,справедливості,формують негативне ставлення до поганого, низького.

 

14. Діагностична та прогностична функція–зміст її розкривається в тому,культураставить діагноз дійсності, відтворює її, своєчасно реагує на ті зміни і процеси, які відбуваються в суспільстві. Прогностична функція полягає в тому, що культура дає змогу передбачити хід майбутнього розвитку країни, враховуючи наукові прогнози й перспективи.

 

Складність і багатоаспектність культури зумовлюють багатовимірність її структури.

 

Структура —означає порядок,будова,зв’язок. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних типів, видів та форм культури за різними критеріями:за носієм,

 

змістом, роллю, історичним принципом, конфесією, функціями, організацією, формою


існування, цінностями, мовою тощо. Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи). Типологію культури здійснюють на основі світоглядного, формаційного, локального, перехідного чи історичного принципів.

 

І. За формою людської діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну. Матеріальна культура –це сукупність предметів,пристроїв,споруд,тобто штучно

 

створений людиною предметний світ (знаряддя праці, захисту і нападу; побутове та виробниче устаткування; засоби зв’язку і технології; будинки і споруди; шляхи і сполучення; сорти рослин; види ґрунтів тощо). Залежно від видів матеріальної діяльності розрізняють культуру праці, культуру торгівлі, культуру виробництва, культуру обслуговування.

 

Духовна культура охоплює усі сфери духовної діяльності людини:релігію,філософію,освіту, науку, право, мораль, політику, літературу. Залежно від сфери духовної діяльності виділяють політичну, естетичну, етичну, економічну, екологічну, правову культуру. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Особливою формою духовної культури є художня культура – творча діяльність діячів мистецтва. До художньої культури належать різні жанри мистецтва: література, музика, малярство, театр, кіно.

 

Поділ культури на духовну та матеріальну – умовний.

ІІ.Заетнічнимчинникомтавагомістю культуру поділяють на світову,

загальнолюдську, етнічну, національну.

 

Світова культура (метакультура) —це синтез досягнень культур усіх націй і народів. Загальнолюдська культура—це культура,вироблена людством протягом усієї історіїйого існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі,

 

справедливості, захисту прав особистості, гуманізмі.

 

Національна культура —продукт матеріальної та духовної праці певної нації.Основоюбудь-якої національної культури є система звичаїв,традицій,ритуалів, які виступають у ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування).

 

Етнічна культура —вікова,сучасна й архаїчна,культура певного етносу,базанаціональної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти.

 

ІІІ. За протиставленням до пануючої (домінуючої) культури виділяють такі види:

домінуюча (загальнонаціональна), субкультура й контркультура.

 

Субкультура –сукупність культурних зразків,тісно пов’язаних з домінантноюкультурою і в той же час відмінних від неї. Префікс «sub» (тобто «під-») позначає сховані, неофіційні культурні шари пануючої культури (андеґраунд). Це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо.

 

Контркультура —в широкому значенні напрям розвитку культури,який різковідрізняється від пануючої, протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. У такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. Прикладом контркультури були «стиляги» в СРСР у 50-х роках; нині – це готи, панки, хіпі, скінхеди та ін.

 

ІV. За рівнем майстерності й типом аудиторії виділяють елітарну,масову й народнукультуру (фольклор).

 

Елітарна або висока культура (англ.high culture)—дистанційовані від масових формартефакти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створені для еліти і споживані нею.

 

Масова культура (попкультура) –це культура,що склалася у процесі розвитку ЗМІ,тиражована для маси і споживана масою. Це феномен ХХ ст., культура, у якій акцент переноситься із творення на споживацтво. Масова культура охоплює усі сфери людського буття (політику, освіту, мистецтво, ЗМІ, рекламу, пропаганду, побут, виробництво тощо). Особливості масової культури: широка аудиторія (предмети, товари, послуги масової культури задовольняють потреби та інтереси широких мас); комерційну спрямованість;


розважальність; швидке тиражування, відносна дешевизна; культ сильної особистості, збагачення, сексу, насильства; простота, зрозумілість, доступність; програмування недосконалих естетичних смаків.

 

Народна культура (фольклор) -колективна художня літературна і музична творчадіяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування; вона відтворює світ думок, уявлень, почуттів і переживань народу, народнопоетичної фантазії.

 

V. За співвідношенням традиційного і новаторського в культурі,вона поділяється натрадиційну (закриту) та нетрадиційну (відкриту), стійку та нестійку. Українська культура належить до відкритого, але нестійкого типу. Для українців нетипова зверхність до культур інших народів, вони легко запозичують кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилось на традиціях національної культури, не дало змоги зміцнити й розвинути їх.

 

VІ. За приналежністю до історичних епох: 1)первісна культура;2)культурацивілізацій Стародавнього сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна культура; 5) культура епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) культура сучасної епохи.

 

VІІ.Зарегіональноюприналежністю: культура Сходу, культура Заходу,

середземноморська культура, латиноамериканська культура.

 

VІІІ. За конфесійним принципом виділяють такі типи культур:конфуціансько-даосизька,індо-буддійська, ісламська, християнська (католицька, православна, греко-католицька, протестантська).

 

ІХ. За господарським ладом –культура мисливців і збирачів;культура хліборобів;культура скотарів; промислова (індустріальна) культура

 

Х. За сферою суспільної діяльності -виробнича,політична,педагогічна,екологічнатощо.

 

4. Характеристика української культури, періодизація, джерельна база та принципи вивчення історії української культури.

 

На становлення й еволюцію української культури, формування її самобутніх якостей впливає низка чинників: соціально-історичні чинники (походження українського народу, його ментальність, мова, державність); природно-географічні чинники (клімат, територія,

 

ландшафт), взаємозв’язок з іншими культурами.

 

Уперше етнонім«Україна» як назва етнічної території (синонім до слова «Русь») згадується в Іпатіївському літописі в 1187 р. Існують дві версії походження цього слова: корінь край трактується як окраїна – кордон зі степом і як батьківщина, вітчизна, країна. Широко вживатися назви «Україна» та «український народ» почали в ХVІІ – ХVІІІ ст., зокрема в літописах Самовидця та Самійла Величка. У різні періоди домінували такі етноніми: Русь, Київська Русь, Червона Русь, Переяславська Русь, Мала Русь, Малоросія, Україна-Русь, Україна.

 

Так само й етнонім «українець» почав уживатися ХVІ – ХVІІ ст. і довго був малопоширеним, натомість зберігалися у вживанні назви «русини», «русичі», «руські люди», «козаки», «козацький народ».

 

Періодична зміна етнонімів –поширене явище в розвитку європейських етносів:поляки у середньовічних хроніках фігурують під іменем ляхів, румуни — волохів, росіяни — московітів.

 

Як бачимо, формування етнічної й національної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Народ (гр. етнос) – поняття багатопланове – це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Існує кілька теорій етногенезу українського народу:

 

1) теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30 – 40 тис. до 2 – 3 млн. років.

 

2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою українці походять від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.


3) ідеологічна теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30–80-ті рр. ХХ ст.) про зародження і розвиток трьох братніх слов’янських народів з єдиної давньоруської народності в ІХ — Х ст. Сьогодні ця теорія не витримує критики. Якщо користуватися родинною термінологією, то білоруси і росіяни — не брати, а діти українців, так само, як дітьми латинян є французи, іспанці, румуни; англійців — американці, канадці, австралійці; іспанців — мексиканці, чилійці, аргентинці, болівійці тощо.

 

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

 

Отже, українці як етнос зародилися в V—VII cт. у післяримський час на основі слов’янської людності – волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців. Їх можна назвати праукраїнцями, як племена англів, саксів, ютів – праанглійцями, а мазовшан, віслян, слензян, кашубів — праполяками. У ІХ—Х ст. на українських землях виникає держава Київська Русь, як і в більшості народів Західної та Центральної Європи. У ХІІІ—ХIV cт. український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVI—ХVII ст. за часів козацтва українці заявили про себе як націю і зробили нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького.

 

З історико-етнографічної точки зору українська культура є гетерогенною, на території України можна виділити такі культурно-історичні зони:

 

1. Центральний регіон (Середнє Придніпров’я: Надднiпрянщина та Слобожанщина). 2. Північний регіон (Полясся й Сіверщина).

 

3. Західний (Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Поділля, Покуття, Холмщина та Підляшшя, Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина).

 

4. Південний (Причорномор'я (Бессарабія й Анкерманщина), Таврія, Донщина)

 

На становлення української культури суттєво вплинуло унікальне географічнесередовище.Лісостеп,степ і ліс,в умовах яких жили пращури українців,зумовиливідповідний спосіб життя, характер життєдіяльності, специфічні риси національного характеру. У таких природних умовах результативним було землеробство, скотарство, мисливство, рибальство.

 

М’який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водних і лісових ресурсів позбавило українців агресивності, спрямованої на завоювання земель, зробило людей толерантними, довірливими, врівноваженими, сформувало мрійливо-споглядальне відношення до світу.

 

Прагнення успішного ведення господарства вимагало створення міцної родини. Українська сім’я відрізнялася особливим статусом жінки, вона була більш вільною, заповзятою й енергійною, на неї було покладено ведення господарства, виховання дітей, збереження звичаїв, налагодження стосунків. Чоловік, батько сприймався як влада, грізна караюча сила. Українській родини властивий принцип майнової рівності спадкоємців незалежно від віку та стану. Цей принцип переноситься й на загально соціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для українців – це суспільство природної рівності всіх його членів.

 

Природа зробила українців непідготовленими до боротьби з довкіллям, в тому числі й соціальними негараздами, обумовила панування індивідуалізму. Причому індивідуалізм українців не дієвий, а пов'язаний з самозамкненістю, ізольованістю, інтровертістю (моя хата скраю).

 

Особливості природи, м’якість лісостепу, далечина степу виявилися й у своєрідності української мови, яка відрізняється гармонією, мелодійністю, створює атмосферу неспішного спокійного спілкування.

 

Природне середовище сприяло й діалогові культур: через «степовий коридор» на українських землях приходили численні кочові народи, впливаючи на формування українського характеру; а водний шлях Дніпром – «шлях із варяг у греки» уводив нашу культуру в коло середземноморської. Водночас Дніпро розділяв територію України на право-

 

й лівобережну, що зумовило відмінності в системі господарювання, в політично-державних спрямуваннях та культурних пріоритетах.

 

Життя українців на кордоні між Заходом і Сходом, Європою та Азією сформувало свідомість українця як людини прикордоння, яка характеризується розмаїттям етичних,


релігійних, правових, політичних спрямувань.

 

Постійні навали, багатовікове чужоземне панування, стан нестабільності, постійної загрози духовно-культурного пригноблення, знищення найактивніших представників українського народу, постійні зради власного народу українською елітою породили прагнення до самозбереження, внутрішнє неприйняття влади. А тривале перебування у складі Російської імперії породило комплекс «малороса», «молодшого брата», меншовартості.

 

На формування культури впливає також ментальність народу – підсвідомий тип мислення, система цінностей. В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються такі ознаки: емоційність, індивідуалізм, споглядальність, самозаглиблення, відсутність агресивності, інтровертність, кордоцентризм, екзекутивність, толерантність, антеїзм, селянськість (орієнтація на ідеали хліборобів, що зумовлює поміркованість, традиційність, злиття з природою, працелюбність), орієнтація на малий гурт (прагнення створити рай у власному домі), бівалентність, (двоїстість психічних реакцій українців: авантюрно-козацька, схильна до максималізму, та селянська, схильна самозаглиблення й самопізнання).

 

Отже, український народ зумів створити культуру, яка займає гідне місце у світовій, має власне обличчя, самобутня і неординарна.

 

1. Українська культура належить до євразійського типу, вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася їм. На цій території залишила відбиток антична культура, але разом з тим відчутні віяння кіммерійців, сарматів, скіфів, печенігів, татар.

 

2. Українська культура є складовою індоєвропейського кола культур, що визначається і походженням мови, спорідненням міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт.

 

3. Українська культура є відкритою, функціонує і розвивається у світовому культурному просторі.

 

4. Українська культура є гетерогенна (неодноріна) і в культурно-етнографічному, і в соціально-історичному, і в конфесійному відношенні.

 

5. Вона є культурою селянською, хліборобською. Причому селянськість – ознака не лише сільського населення, а й інтелігенції. Це певний тип психології, ментальності (обожнення землі, працьовитість)

 

6. Культурно-етнографічна неоднорідність (наявність різних культурно-сторичних зон, різних субетносів).

 

В історії української культури культурологи виділяють кілька періодів, тісно пов’язаних

з історичними умовами формування української нації.

 

1. Перший період – стародавня культура України(від кам’яного віку, 15тис.рр.до н.е.,до прийняття християнства, Х ст. н. е.).

2. Другий період – культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства(Х–ХІІІ ст.).

 

3. Третій період – українська культура литовсько-польської доби.Український ренесанс

(ХІV – ХVІ ст.).

4. Четвертий період - культура українського бароко(ХVІІ–ХVІІІ ст.).

5. П’ятий період – епоха просвітництва й романтизму в Україні(кінець ХVІІІ–першаполовина ХІХ ст.).

6. Шостий період – національно-культурне відродження(друга половина ХІХ–початок ХХ ст.). Зародження модернізму.

7. Сьомий період - Українська культура в період соцреалізму(30-40–80-ті рр ХХ ст.).

8. Восьмий період – культуротворчі процеси в умовах незалежності. Постмодернізм у мистецтві. (90-ті рр.ХХ ст–перше десятиліття ХХІ ст.).

Оскільки культура базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів її дослідження досить широкий. Вони дають змогу показати логіку розвитку культури упродовж століть з урахуванням специфіки національних моделей. Головним принципом є принцип історизму,який передбачає аналіз усіх явищ життя у послідовному часовомурозвитку. При цьому використовують діахронні, синхронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження, а також методи, запозичені

з інших наук (психологічний, психоаналітичний, соціологічний, структуралістський).


Джерела вивчення історії української культури дуже різноманітні.Їх можна згрупувати

у кілька видів:

 

1) пам’ятки духовної культури, зафіксовані в усній формі – казки, міфи, легенди, билини, думи, пісні тощо;

 

2) незліченні пам’ятки матеріальної культури: археологічні знахідки, містобудування, культова та побутова архітектура, хатнє начиння, меблі, сільськогосподарський та ремісничий реманент, технології виробництва;

 

3) писемні джерела – літописи, різні види літератури, закони й державні документи;

4) живопис як симбіоз духовної й матеріальної культури.

 

Лекція 2. Прадавня культура на теренах України План

9. Сутнісні ознаки й періодизація первісної культури України.

10. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.

11. Діалог культур на праукраїнських землях.

a. Скіфська культура.

b. Антична епоха в українському контексті.

c. Культура та дохристиянські вірування давніх слов’ян.

 

Словник

 

Палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, «первісні венери», археологічна культура, мізинська культура, буго-дністровська культура, середньостогівська культура, ямна культура, трипільська культура, культура шнурової кераміки, зарубинецька культура, ченяхівська культура, скіфи, кіммерійці, сармати, анти, пантеон.

 

Основна література

 

1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 59 – 87.

 

2. Історія української культури:Навч.посіб. /О.Ю.Павлова,Т.Ф.Мельничук,І.В.Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 86 – 118.

 

3. Українська та зарубіжна культура:Навч.-метод.посібник для самостійного вивченнядисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – С. 69 – 127. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip

 


Дата добавления: 2016-06-15; просмотров: 2570;

Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2024 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.067 сек.