Індивідуальний стиль 9 глава


 

Творча взаємодія письменників має місце на різних рівнях, починаючи від окремих творів і закінчуючи цілою літературною епохою. Прикладом творчої взаємодії на рівні окремих письменників може бути вплив М. Коцюбинського на творчість О. Гончара чи В. Стефаника на новелістику Г. Косинки, на рівні окремих напрямів літератури — просвітницького реалізму на становлення реалізму XIX століття, на рівні літературних епох — значний вплив давньогрецького мистецтва на літературу доби Відродження чи римської літератури на утвердження класицизму в Європі. Літературна взаємодія розглядається як взаємовплив цілої низки окремих компонентів, а саме: традицій і новаторства; відштовхування; запозичення; наслідування, пародіювання, епігонства, цитування, ремінісценцій, варіацій, концентрації тощо.

 

197. Традиції та новаторство

 

Традиція — це передавання художнього досвіду від одного покоління письменників до іншого, його творче переломлення в історії культури. У світовому літературному процесі є традиції інтернаціональні, які виявляють себе в багатьох окремих національних літературах, виходять із творчих здобутків певних письменників, дістаючи навіть їхнє ім'я. У цьому зв'язку дослідники називають ім'я англійського поета Байрона, що дав початок традиції в поетичній творчості європейських ліриків XIX століття (Байрон — Словацький — Міцкевич — Віньї — Лєрмонтов — Шевченко). В українській літературі стійкою виявилася шевченківська традиція співчутливого зображення долі селян (Шевченко — Марко Вовчок — Нечуй-Левицький — Панас Мирний — Франко — Тесленко — Васильченко). «Художні традиції, — зазначав О. Бушмін, — які беруть початок у творчості окремих письменників, перебувають у постійній взаємодії, схрещуванні, у процесі оновлення і збагачення» [З, 118]. Пошуки спадкоємності нових традицій досить часто обмежуються родом літератури. У творчості О. Гончара шукають перш за все відголоски М. Коцю­бинського та Ю. Яновського, у драматургії О. Коломійця — Г. Квітки-Основ'яненка та І. Карпенка-Карого, в ліриці Д. Павличка — Т. Шевченка та І. Франка. Безумовно, такі спадкоємні зв'язки між письменниками є, але існує набагато більше прикладів руху традицій на перехресті родових і жанрових форм, коли на прозаїка впливає поет, а на драматурга — прозаїк тощо.

Літературні традиції бувають різними за характером: одні існують недовго, інші, змінюючись, удосконалюючись, розвиваються протягом кількох століть. Традиції нерозривно пов'язані з новаторством.

 

Новаторство — це пошук нових шляхів у поступальному розвиткові літератури, що викликає значні зміни в літературних традиціях. Новаторство — відмова від старих традицій і створення нових. Воно під силу тільки талановитим письменникам, які глибоко відчувають вимоги доби, наперед прогнозують хід її розвитку, сміливо кидають виклик майбутньому. Новаторами були всі найвидатніші літератори світу: Гомер — у стародавній Греції, Руставелі — в Грузії, Нізамі — в Азербайджані, Данте — в Італії, Шек-спір — в Англії, Гете — в Німеччині, Шевченко — в Україні, їхній внесок у літературу полягає в тому, що вони зуміли нетрадиційно подивитися на довколишню дійсність, побачити в ній такі явища та конфлікти, які раніше не помічалися, відкрити таких героїв, яких до них ніхто не зображував. Новий зміст потягнув за собою появу й нових художніх форм. Чим помітнішою є постать художника слова, тим значущішим є його вплив на сучасників і наступні покоління художників. Яскравий приклад новаторства — творчість Т. Шевченка — основоположника нової української літератури. Увібравши в себе традиції української літератури попередніх епох, відштовхуючись від багатющої фольклорної спадщини, вирісши на основі визвольних сподівань покріпаченої України, Шевченко справив величезний вплив на еволюцію духовного розвитку свого народу, спрямованість національної культури в наступні десятиліття. І. Франко зазначав: «Він підноситься до критичного погляду на минуле й доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до відтворення живої дійсності („Наймичка", „Відьма"), надихається великим ідеалом слов'янського братання („Посланіє до Шафарика") та емансипації від релігійної нетерпимості („Іван Гус")» [12, XLI, 85]. Віртуозно використовуючи можливості української мови, Шевченко створив поетичні шедеври, що навічно закарбувалися в пам'яті народній, відкрили можливості для подальшого поступу національної літератури. «Шевченківське слово, — писав Г. Клочек, — наділене здатністю щоразу оновлюватись, наповнюватись новим змістом. Кожне покоління відкриватиме в творчості Шевченка щось нове. Тому його слово вічне» [5, 327]. Проте було б помилкою вважати, що рух досвіду, традиції в літературі має лише один напрямок — від великого митця до малого, ніби гірський потік, що падає з вершини вниз. «Масовий літературний рух, — зазначив О. Бушмін, — завжди є необхідною історичною передумовою для народження геніальних письменників» [З, 113]. Це нерідко не враховується, коли йдеться про Т. Шевченка. Його досить часто зображують як одиноку гірську вершину, поблизу якої немає інших височин. Блискуча історія української літератури XIX століття — це підсумки новаторських пошуків не лише Т. Шевченка, а й багатьох інших вітчизняних письменників (М. Костомарова, В. Забіли, М. Петренка, П. Куліша, О. Стороженка, А. Свидницького, С. Руданського, Л. Глібова, І. Манжури, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка та ін.).

 

Література XX століття суттєво оновила шляхи творчості, утвердила й збагатила попередньо досягнуті результати в контексті світового літературного процесу (П. Тичина, М. Хвильовий, М. Куліш, І. Багряний, О. Довженко, О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч, Л. Костенко та ін.).

198. Відштовхування

 

Смисл цього поняття полягає в тому, що письменник не сприймає художньо-концептуальну специфіку творчості своїх попередників. Водночас він відчуває спорідненість у використанні художніх засобів чи в стильовій манері викладу матеріалу. Основа подібної взаємодії грунтується на дихотомії «дружба — ворожнеча» творчих принципів осмислення навколишньої дійсності. Прикладом відштовхування в українській літературі може бути творчість неоромантиків (кінець XIX — початок XX ст.). До них належать Леся Українка, А. Кримський, О. Олесь, Б. Леп-кий, М. Вороний, О. Кравченко, у творчості яких з'являється інше розуміння, ніж у їхніх попередників — українських романтиків 40—60-х років і пізнішого часу (О. Шпигоць-кий, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Петренко, Я. Щоголев та ін.), взаємовідношення світу і людини. Якщо в романтизмі ідеал перебував у минулому, відсутні були заклики до соціально-політичних дій, спрямованих на заміну існуючого ладу, то у творчості неоромантиків проглядаються акценти на переборення пасивної та духовної деградації народу, динамізм і суспільну активність окремо взятої людської особистості, подолання романтичної відчуженості від навколишньої дійсності, пошуки ідеалу, взятого з життя, органічно пов'язаного з ідеями національного й соціального визволення.

 

У використанні ж художніх засобів чи в стильовій манері окремих письменників, як романтиків, так і неоромантиків, можна знайти чимало спільного.

Цікаві думки про «дружбу — ворожнечу» як основу відштовхування знаходимо в щоденниках П. Тичини: «Молюся перед тим, як починаю писати. До Шіллера, Шевченка, і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це — горіння поміж друзями, це продовження того, що вони зробили» [10, 36—37].

 

199. Запозичення

 

Однією із форм літературних зв'язків є запозичення, тобто творче перенесення сюжетної схеми, обставин, характерів героїв, композиції образів, мотивів тощо із однієї художньої системи до іншої. При цьому нові твори, які з'являються в такому випадку, мають виразні ознаки першо­джерела. Однак запозичуючи в попередників, письменник дає власне ідейно-художнє розв'язання конфлікту. Класичним прикладом запозичення є використання так званих вічних тем чи вічних образів. Зокрема, у творчості багатьох письменників різних народів можна знайти біблійні образи й біблійні мотиви (наприклад, у творчості Шевченка «Псалми Давидові», «Царі», «Марія»; П. Куліша «Варіації первої Давидової псалми»; І. Франка «Мойсей»; Є. Маланюка «З Євангелії піль»; Д. Павличка «Голгофа» тощо). У світовій літературі біблійні сюжети розроблялися Т. Манном («Иосиф та його брати»), Ч. Айтматовим («Плаха»), М. Бул-гаковим («Майстер і Маргарита»). У творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка постає образ Прометея, витоки якого починаються в античній літературі. Його вперше запозичив Есхіл у Гесіода, перетворивши хитруна на героя, що кинув виклик богам.

 

Одна з форм запозичення — переробка епічних творів на драматичні, здійснена іншим автором. Так, М. Старицько-му ншіежить п'єса «Сорочинський ярмарок», літературною основою якого стала відома повість М. Гоголя з такою ж назвою. Негативним виявом запозичення є плагіат, тобто привласнення автором чужого твору. Зрідка такі випадки мають місце в літературному процесі.

200.Наслідування

 

Наслідування в літературному процесі — це свідоме використання автором творів попередників для вираження власних думок, емоцій, настроїв, почуттів. При наслідуванні ступінь використання твору іншого письменника є більш високим, ніж при запозиченні. І це виправдано, оскільки наслідування має набагато вищий рівень новаторства та розвитку певної літературної традиції. У світовій літературі багато випадків наслідування має послання Горація «До Мельпомени» (Г. Державін — О. Пушкін — В. Брюсов — Μ. Рильський). Зустрічається наслідування в І. Франка (цикл «На старі теми»), М. Старицького («На мотив з Гайне», «Як з тобою ми спізнались...»). Іноді наслідування, як це ми бачимо в Т. Шевченка, є цілком самостійним твором («Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)», «Осії. Глава XIV (Подражаніє)»). Багатовікову традицію наслідування можна простежити в ряді літератур народів Сходу. Зокрема, знамениті «П'ятериці» Навої, Хосрова, Джамі є також наслідуванням п'яти поем («Скарбниці таємниць», «Хосров і Ширін», «Лейлі й Медж-нун», «Сім красунь», «Іскандернаме») азербайджанського поета XII — початку XIII століття Нізамі. До наслідування наближаються переспіви з творів інших авторів. Найчастіше це буває з віршами, написаними за мотивами якихось творів. Так, вірш «Рибалка» П. Гулака-Артемовського є переспівом відомої балади Ґете, а «Маруся» Л. Боровиковського — це переспів балади В. Жуковського «Світлана».

201.Пародіювання

 

Пародіювання (грец. παρωδία — переробка на смішний лад) — наслідування, що спотворено повторює особливості оригіналу, виражає сатиричне чи критичне ставлення до окремих героїв, ідей, стилістичних особливостей першоджерела. Уже в стародавній Греції до цього прийому звертався Арістофан у комедіях «Хмари» та «Жаби». Перша з них пародіює знаменитого філософа Сократа і його учнів, друга — трагедії Еврипіда. Сервантесівський «Дон Кіхот» є пародіюванням середньовічних рицарських романів. При цьому пародія Сервантеса виявилася за своїми ідейно-художніми якостями кращою за оригінали.

 

Нова українська література починалася з пародії відомого твору римського письменника Верґілія І. Котляревським («Ене'ща»). Використавши Вергілієву форму, зберігши його сюжет, назву та імена героїв, український письменник наповнив старий зміст новим матеріалом. В результаті українська історія кінця XVIII — початку XIX століття, національні характери надали «Енеїді» І. Котляревського сатиричного й гумористичного забарвлення. (До речі, «Енеї-да» й до Котляревського пародіювалася італійцем Д. Лаллі, французом П. Скарроном, австрійцем А. Блюмавером, росіянином М. Осиповим.) В. Ярошенко залишив вдалу пародію на вірші М. Рильського. Спершу він наводить такий рядок з його поезії:

Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий.

А потім так пародіює його стиль:

Люби картоплю, кріп, капусту й буряки. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани чухмарились вошині, Стоїть уже кіно і каже дивні дива, В змаганні вічному шаліє смертний люд. Ти знай, що тільки тут, де невгамовний труд У черево землі-матусі ніж усадить, Дозріють соняхи і гарбузи обсядуть.

Чимало пародій належать Остапу Вишні, Ю. Івакіну, О. Жолдаку.

 

Близько до пародії знаходиться шарж (франц. charger — навантажувати), що основується на деформації чи виокремленні певних рис твору або характеру людини з метою досягнення комічного ефекту.

 

202. Епігонство

 

Епігонство (грец. έπίγονοζ — народження, пізніше — нащадок) — наслідування, що характеризується несамостійністю художнього мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів попередників. Епігонство тісно пов'язане з проблемами взаємодії традицій і новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження кращих традицій, творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є важливою ознакою прогресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються не здатними осягнути й продовжити усталені традиції, найчастіше вони йдуть шляхом зовнішнього копіювання форми літературного твору, повторення його проблематики, сюжетного й композиційного вирішення теми. При цьому залишаються поза увагою обставини історичного та культурного життя нового часу.

 

В українській літературі об'єктами для епігонів найчастіше ставали фольклор, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. Епігонське наслідування фабули та стилю «Енеїди» І. Котляревського спостерігається в історичній поемі початку 40-х років XIX століття «Харько, запорозький кошовий» Я. Кухаренка. Критики зауважували, що збірка «Разок намиста» М. Юркевича є епігонською щодо «Кобзаря» Т. Шевченка, а вірші О. Луцького значною мірою на­гадують твори І. Франка та деяких польських поетів. Однобічним і досить поверховим засвоєнням окремих мотивів творчості великих письменників минулого епігони применшують і вульгаризують класику. «Це взагалі, — зазначав М. Салтиков-Щедрін, — доля всіх сильних і енергійних талантів — вести за собою довгий ряд наслідувачів і послідовників, які охоче оволодівають пишною ризою багатого патрона, але, не будучи здатними упоратися з нею, роз­тягують її по шматках. Там, де патрон відгукується на численні й різноманітні запити життя, клієнти його обирають якийсь один мотив і притому, здебільшого, найслабкіший і, оволодівши ним, нівечать його вщент» [9, 385—386].

 

Цитування

 

Цитування (лат. citatum від cito — викликаю, проголошую, називаю) — це пряме художнє використання першоджерела з посиланням на нього, введення тексту іншого автора до тексту власного твору, пряме, а іноді опосередковане запозичення окремих елементів і тем із літературного першоджерела. Зокрема, І. Франко в поемі «Лісова ідилія», присвяченій М. Вороному, вкладає в його уста такі слова:

Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних покликів до бою, Без сварів мудреців і дурнів, Без горожанських тих котурнів! Пісень свобідних і безпечних, Добутих із глибин сердечних, Де б той сучасник, горем битий, Душею хвильку міг спочити.

 

Це не є прямою цитатою з твору М. Вороного, однак ці рядки передають суть модерністських поглядів на мистецтво, які виявилися в публікаціях М. Вороного 1900—1903 років, а також в альманасі «З-над хмар і з долин» (Одеса, 1903), де поет надрукував свою відповідь І. Франкові, з якої видно, що його бачення розвитку мистецтва не змінилося, а отже, автор «Лісової ідилії» був правий, вклавши в його уста наведені вище рядки.

 

Набагато частіше зустрічається пряме цитування художнього твору іншого автора. Так, у гуморесці Остапа Вишні «Чукрен» є такі рядки: «А заслужена їх артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:

 

Віють вітри, Віють буйні, Аж-аж-аж дерева гнуться»,

що є злегка видозміненою цитатою з пісні, яку співає героїня п'єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Вступний вірш до збірки Є. Маланюка «Серпень» має анафору, що є цитатою з відомого латинського виразу «Ave Caesar, morituri te salutant»:

Ave Caesar, сліпучий серпень, Августійний владарю літ!

Ave Caesar, ще день твій сяє В колонаді гаїв, на форумі нив...

Ave Caesar, застиг на тропі, Ти — вже статуя, мармур, літ...

 

Пряме посилання одного письменника на іншого, цитування творів — це далеко не завжди є негативним явищем у літературі. Це передусім означає, що письменника зацікавив той чи інший фрагмент із твору попередника чи сучасника й він включив його до свого твору, поставивши перед собою певну мету. Цитування є фактором взаємовпливу в літературному процесі.

204.Репродукція

 

До художніх взаємовпливів належить репродукція — пряме перенесення композиційного ладу одного твору в інший, інколи між обома творами пролягає часова дистанція, що становить десятки, а то й сотні років. Прикладом репродукції в українській літературі може бути «Горпинида, чи Вхоплена Прозерпіна» П. Білецького-Носенка, написана за композиційною схемою античного міфу «Викрадення Прозерпіни» в їрої-комічному варіанті О. Котель-ницького та Ю. Люценка.

 

Ремінісценція

 

Ремінісценція (лат. reminiscentia — спогад) — це один із видів творчих взаємовпливів, суть якого полягає в запозиченні окремих елементів з творчості попередників. Це можуть бути мотиви, образи, окремі вирази, деталі тощо. Обов'язковою умовою ремінісценцій є їх творча зміна, переосмислення, набуття нового змісту. Наприклад, перша редакція поеми Ігоря Муратова «Кінець Синього птаха» є ремінісценцією зі знаменитого метерлінківського «Синього птаха». Шевченківські інтонації простежуються у вірші «З нудьги, знічев'я, з неспокою» у цього ж автора:

 

З нудьги, знічев'я, з неспокою, З недоброго передчуття Я знову мучуся собою, Переглядаю все життя.

І все караюсь, все караюсь, Що я чогось недоробив, І все стараюсь, все стараюсь, Щоб сам себе не розлюбив.

На ремінісценціях з поеми «Лісова пісня» Лесі Українки будується вірш П. Воронька «Я той, що греблі рвав»:

Я той, що греблі рвав, Я не сидів у скалі...

Ремінісценціями з поезії П. Тичини є рядки роману

0. Гончара «Перекоп»: «Тиша... Тиша. Спорожнів

майдан. Спорожніли вулиці. Прищухла, ніби вимер­

ла Чаплинка». Жартівливою ремінісценцією з поеми

1. Котляревського «Енеїда» є такий фрагмент із вірша

«Любов»:

 

Ілько був парубок моторний І хлопець хоч куди козак... (Тінь Котляревського пригорне Мене в цю хвилю міцно так І скаже: він таки мастак!..)

 

 

206. Парафраза

 

Важливим видом творчих взаємовпливів у літературному процесі є парафраза (грец. παράφρασιζ — опис, переказ) — запозичення теми з відомого літературного джерела, написаного раніше. При цьому окремі складові елементи твору можуть змінюватися, однак характер композиційних зв'язків зберігається без змін. В. Лесин та О. Пулинець зазначали, що «Т. Франко називав деякі ліричні пісні Т. Г. Шевченка парафразами на народні пісні» [7, 300].

207. Натяк

 

Натяк — це легке непряме відсилання читача до літературного першоджерела. При цьому важливу роль відіграє окремо взята деталь чи якийсь інший елемент художнього тексту. Наприклад, у романі О. Гончара «Таврія» є портретний опис невгамовного й безкорисливого подвижника у справі збереження рідної природи, закріплення олешківських пісків Дмитра Никифоровича Баклагова, поданий у сприйнятті іншого героя, Данька Яреська. Деталь цього портрета — «вуси Тараса Бульби» — це натяк на схожість, як зовнішню, так і внутрішню, героя О. Гончара з відомим персонажем повісті М. Гоголя «Тарас Бульба».

 

 

Варіація

 

Варіація (лат. variatio — зміна) — використання чужого тексту шляхом його переробки, при залишенні без змін окремих структурних рис оригіналу. Зокрема, Μ. Рильському належить вірш «Варіації», що є переробкою раннього твору М. Коцюбинського «Наша хатка». При цьому М. Рильський зберіг розмір і ритмічну структуру першоджерела.

 

У С Крижанівського є поезія «Звучить мій голос у темряві», що є варіацією вірша вірменського поета Аветіка Ісаакяна:

Звучить мій голос у темряві, з безодні: «О істино свята, прийди, з'явись! Тебе шукаю здавна до сьогодні, Від мук мов скам'янів я, подивись!

Я йшов до тебе багатьма шляхами, Та навіть сліду відшукать не зміг. У тьмі, в блуканнях довгими літами, Тебе не відшукавши, — я знеміг.

І хоч я хворий, стомлений, без сили, Та вірю, що існуєш в світі ти. Які ж тебе путі-дороги скрили? О істино, молю, з'явись, прийди!

Знайду я сили, подолаю горе, З ціпком піду я по землі блукать, Щоб людству світло істини прозоре Із полум'я життя свого віддать».

Багато варіацій мають фольклорні твори, оскільки вони побутують в усному виконанні, що дає змогу імпровізації, а значить — варіативного викладу змісту, при цьому можуть з'являтися нові художні образи, деталі, повороти сюжету тощо.

209. Суперництво

 

Помітну роль у літературних взаємовпливах відіграє творче суперництво — процес, в якому письменник змагається з попередником: у одних він учиться, від інших відштовхується, прагнучи виграти творче змагання, як це робив у свій час М. Лєрмонтов стосовно Дж. Байрона. В українській літературі творчим суперництвом позначена діяльність В. Стефаника і Г. Косинки, які плідно працювали в жанрі новели. Г. Косинка вважав себе учнем західноукраїнського прозаїка. «Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський, лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина-Косинку з Дівич-гори» [8, 24], — писав Г. Косинка у відповідь на лист В. Стефаника 1927 року. Він постійно листувався з В. Стефаником, учився в нього творчій майстерності.

 

Цікавим прикладом творчого суперництва є взаємини Корнила Устияновича та Івана Франка наприкінці 80-х років XIX століття. Корнило Устиянович першим з українців звертається до образу легендарного Мойсея. Спершу він пише однойменну картину, а 1891 року виходить друком його поема «Мойсей», яка відразу ж завоювала симпатії значної частини галицької інтелігенції. У спогадах Б. Лепкого «Казка мойого життя» є епізод суперечки батька письменника з І. Франком з приводу картини та поеми Корнила Устияновича. Батько Лепкого, який добре знав Устияновича, хвалив його за ці твори, читав Франкові напам'ять початок «Мойсея», де подано опис безмежної пустелі, якою, згідно з біблійною легендою, водив єврейський народ його ватажок:

 

...Мертва очам, німа для уха, Жене від себе жизні духа.

Франко не погоджувався з Лепким-батьком, вважаючи «Мойсея» Корнила Устияновича твором поверховим: «І цілого Мойсея він намалював зверху, а до глибини душі тієї великої людини не дістався, може, навіть, не пробував дістатися. Його цікавив рух, гест (жест. — О. Г.), грандецца. Люди на його образах — це не люди, лише актори. — І Мойсей на образі Устияновича також? — питався батько. — І Мойсей. Подивіться, як він стоїть, як таблиці тримає, як дивиться на вас» [6, Ш].

Результатом цієї полеміки стала безсмертна поема І. Франка «Мойсей», написана на початку XX століття.

 

Відомий німецький письменник Й. Бехер зазначав: «Ми вчимося у великих майстрів, у всіх разом і в кожного окремо. Якщо говорити про літературу, то ми вчимося у Гомера, у Піндара, у сузір'я грецьких драматургів, ми вчимося у Бальзака і Толстого, у Данте і Гельдерліна, у Шекспіра і Суїнберна — можливість учитися безкінечна. Але й це ще не та особлива школа, яку я маю на увазі, про яку я говорю. Суть особливої школи, яку я маю на увазі, полягає в тому, що серед усіх цих вибраних, сяючих геніїв, серед цих кришталевих, вічних прозоро-ясних кряжів є та чи інша вершина (а іноді й декілька вершин), котрі з особливою силою притягають наш погляд і, дивлячись на яку, ми кажемо: не відриваючи погляду від неї, я почну своє сходження... У того чи іншого майстра я хочу вчитися, того чи іншого майстра я не лише поважаю, а й люблю, я відчуваю свою спорідненість з ним» [1, 81].

 

Саме такою спорідненістю, тобто творчим суперництвом, позначений доробок О. Гончара і М. Коцюбинського, А. Головка і Панаса Мирного, Григора Тютюнника і Ю. Янов-ського, М. Вінграновського і О. Довженка.

 

210. Концентрація

 

Концентрацією в літературознавстві називають явище, суть якого полягає в інтеграції, поглинанні великим письменником творчості своїх попередників і сучасників. Більшість із них стають цікавими для нащадків не власною літературою, а тим фактом, що всі вони в історико-культурному відношенні освітлені генієм великого митця, творча спадщина якого зберігає неминущу цінність для наступних поколінь. Таких людей небагато в кожній з національних літератур. В італійській — це, безумовно, Данте, в іспанській — Сервантес, в англійській — Шекспір, у німецькій — Гете, в російській — Пушкін, у польській — Міцкевич. Для України таким генієм є Шевченко.

211. Розпорошення

 

Розпорошення як різновид взаємодії є процесом протилежним концентрації. При цьому творчість видатного письменника, не втрачаючи своєї художньої та естетичної вартості, ніби поглинається на подальших етапах літературного розвитку.

 



Дата добавления: 2022-02-05; просмотров: 272;


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2024 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.073 сек.