Індивідуальний стиль 8 глава

Основними теоретичними маніфестами авторів «нового роману» (або ж «антироману» — термін, запропонований Ж.-П. Сартром) були книги есе Н. Саррот «Ера підозр» (1956 р.) та збірка статей А. Роб-Ґрійє «За новий роман» (1963 p.), меншою мірою — стаття М. Бютора «Роман як пошук» (1956 р.) і праця К. Моріака «Сучасна алітера-тура» (1958 p.). Новороманісти оголосили традиційний, «старий роман рутинним явищем у сучасному мистецтві»; «гинучими буржуазними цінностями» називає А. Роб Ґрійє форми реалістичного роману. Старий роман, роман з ідеями, відображенням «Історії», персонажами, сюжетом, конфліктами, на думку представників школи «нового роману», помер. Відштовхуючись від традиційних форм (анахронічними для новороманістів є навіть романи Сартра та Камю), вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливо експериментуючи, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів. І чи не найціннішим досвідом новороманістів є енергія пошуку, відчайдушного й парадоксального. Адже роман, за висловом А. Роб-Ґрійє, «не виражає, а шукає», причому «шукає самого себе».

Свій «смертний вирок» виносять автори «нового роману» романному персонажеві. На думку Н. Саррот, «персонажі, як їх розумів старий роман, вже не здатні увібрати в себе сучасну психологічну реальність». Від персонажа, вважає письменниця, «залишилася лише тінь» [54, 318]. Схожі думки висловлює і Роб-Ґрійє, який певний того, що «роман з персонажами, безумовно, належить минулому». А. Роб-Ґрійє гадає, що створювачі «персонажів у традиційному сенсі слова» (тобто героїв з «іменем та прізвищем», «родичами та спадковістю», професією та власністю, характером та «минулим») «нездатні запропонувати нам нічого, окрім маріонеток, в яких і самі давно перестали вірити». Замість персонажів новороманісти відтворюють у перебудованих структурно своїх творах різні пласти зовнішнього і внутрішнього світу.

А. Роб-Ґрійє, що висунув принцип «шозизму» (від франц. chose — річ), відтворює речі в їхній натуралістичній точності. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до потаємних глибин свідомості. Персонажі романів Роб-Ґрійє втрачають здатність пізнання зв'язків дійсності, тоді як сам предметний світ звільняється від традиційних людських орієнтирів (добро і зло, минуле і майбутнє, життя і смерть) і постає у своїй фізичній, «шозистській» суті. Н. Саррот зображує потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникає у думках героїв. Письменниця відтворює незавершені, непомітні порухи душі, які вона іменує «тропізмами». Саме вони, на думку Саррот, ці першопочаткові психічні реакції, що лежать «в основі наших жестів, слів, почуттів», і є справжніми, і тільки вони мають відтворюватися романістом. Адже головний інтерес письменника, вважає Наталі Саррот, має спрямовуватися не на зображення характерів, ситуацій, моральностей, а на пошуки «нової психологічної матерії». М. Бютор очолює третій напрям усередині «нового роману» — напрям «міфологічний». У творах цього письменника (до речі, найменш радикально настроєного до романної традиції) є місце і для внутрішнього монологу, і для спогадів, і замальовок, і есе. Мозаїчні тексти-панорами Бютора складають «міфологеми» сучасних цивілізацій.

 

Практика новороманістів яскраво ілюструє їхні програмні теоретичні виступи. Так, роман Клода Моріака «Званий обід» від початку до кінця являє собою стенограму застільної бесіди господаря, господині й шести їхніх гостей. Репліки героїв роману (без авторських ремарок і вказівок на те, кому та чи інша репліка належить) переплітаються з їхніми думками (знов-таки, вказівок на «авторів» думок немає). Роман Наталі Саррот «Золоті плоди» є «романом про роман». «Золоті плоди» — назва роману такого собі Брейє. Саме цей роман і є «головним героєм» твору Саррот, а його основним змістом стала історія формування думок навколо нього. Думки ці виражені в діалогах і внутрішніх монологах анонімних представників паризької літературної еліти. Романи Алена Роб-Ґрійє підтверджують вислів автора про те, що «письменник повинен створювати світ, виходячи з нічого, з пилу». В романі «Лабіринт» Роб-Ґрійє зображає солдата, що протягом трьох діб тиняється вулицями незнайомого міста в пошуках людей, прізвища та адреси яких він не пам'ятає. Герой блукає замкненим колом будинків і кафе, неспроможний досягнути своєї незрозумілої мети. Життя дивного безіменного солдата обриває наприкінці твору кулеметна черга.

 

Формотворчі експерименти авторів «нового роману», які намагалися рухатися шляхом, накресленим Дж. Джойсом та М. Прустом (саме ці письменники, за висловом Н. Саррот, «завершили велику літературну революцію»), мали й мають чималий вплив на сучасний авангард. Свідчення того — виникнення в середині 60-х років у Франції школи «нового роману», представники якої (Ф. Соллерс, Ж. Тібодо, Ж.-Л. Бодрі, Ж.-П. Фай) зробили ще більш радикальні спроби реформувати романні форми. Здобуток новороманістів полягає не лише у використанні ними вишуканих технологій (порушений хронологічний зв'язок, оповідь від другої особи, системи віддзеркалення подій тощо), а й у звільненні романного жанру від застарілих канонів і затертих уявлень, в атмосфері художньої «розкутості», в акцентації уваги саме на «суб'єктивному» факторі у творчості. Подібно до творів «театру абсурду», які розширили межі у драми, «новий роман» (з його стихією експерименту) наголосив на свободі творчості вільного від будь-яких регламентованих норм «незаангажованого» митця.

 

192. Сердиті молоді люди

 

«Сердиті молоді люди» («Angry young men») — назва групи англійських письменників, що виступили у 50-ті роки XX століття. Термін, який виник завдяки автобіографічній книзі Л. А. Пола «Сердита молода людина» (1951 p.), об'єднав митців «покоління 50-х років» (або, як назвали їх пізніше, «дітей війни»). Найбільш визначними й типовими представниками «сердитих молодих людей» вважаються романісти Кінґслі Еміс, Джон Вейн, Джон Брейн, Колін Вілсон і драматург Джон Осборн. Із «сердитим» героєм англійський читач уперше познайомився в 1953 році, коли друкуються романи «Щасливчик Джим» К. Еміса та «Поспішай донизу» Дж. Вейна. Свого найбільшого поширення термін «сердиті молоді люди» набув у 1956 році, після прем'єри п'єси Дж. Осборна «Озирнись у гніві», цієї «сердитої п'єси сердитого молодого автора» (за словами її рецензента), чи не найбільш характерного й відомого твору всієї течії. «Сердиті» не складали організованої літературної школи, як і представники американського «бітництва», французького «нового роману» або «театру абсурду». Проте їхні прозаїчні й драматичні твори мають цілий ряд типологічно спільних художніх рис.

 

Спільним для романів і драм «сердитих молодих людей» є місце дії — англійська провінція, авторська настроєність та інтонація твору — завжди особиста, іронічна, навіть цинічна, прагнення до найповнішої вірогідності, підкреслена особистісна основа твору. Але головним, що об'єднує «сердитих» письменників, є їхній герой, що став новим літературним типом. Це тип молодої людини (найчастіше за все — плебея), яка здобула освіту і «пробилася» до нового середовища, ворожого для неї. Герой «сердитих» розчарований своїм сірим буденним життям, незадоволений своєю роботою, «повстає» проти суспільства, в якому йому не знаходиться місця. Він роздратований інтересами та ідеалами людей, що оточують його, ненавидить істеблішмент, накидається на систему моральних та інтелектуальних цінностей, роблячи це то з гнівом і сарказмом, то з іронією, а то й з інфантильними наївними бешкетуваннями. Герой «сердитих молодих людей» — це, скоріше, «антигерой»: малосимпатичний, непривабливий, галасливий, брутальний. Саме такими рисами наділені Джим Діксон («Щасливчик Джим»), Чарльз Ламлі («Поспішай донизу»), Джиммі Портер («Озирнись у гніві»), Джо Лемптон («Шлях нагору» Джона Брейна). Утім, нонконформістський бунт «сердитого» героя нерідко завершується конформізмом, сімейним і суспільним благополуччям, життєвими компромісами, примиренням із соціумом, проти якого повставав.

 

 

Хоча творчість «сердитих молодих людей» і мала недовгу історію (уже в 60-ті роки англійські митці не повертаються до героїв і тем 50-х), вона залишила помітний слід у культурному житті Англії. «Сердиті» письменники підготували грунт для драматургів «нової хвилі» (Ш. Ділені, Дж. Арден, Б. Біен, Б. Копс, А. Оуен), соціально-критичних романів К. Вотергауза, С. Барстоу, К. Мак-Іннеса, значною мірою вплинули на творчість англійських абсурдистів Г. Пін-тера та Η. Φ. Сімпсона.

 

«Сердиті» автори, яких не цікавили заплутані фабули й розвиток зовнішніх подій, основну увагу приділяли правдивому зображенню післявоєнної молоді (як зазначав відомий англійський критик К. Тайнен, Осборн у своїй драмі «Озирнись у гніві» «у сценічній формі відобразив інтереси майже семи мільйонів молодих англійців у віці від двадцяти до тридцяти років»), стосунки героя і суспільства, психологію післявоєнної молоді. Твори англійських «сердитих», за словами Кеннета Тайнена, можливо «сокирні та не по-англійськи брутальні», але в них «живе віра в мистецтво, яке має впливати на життя, а не втікати від нього та не підмінювати його» [64, 53].

193. Розбите покоління

 

«Розбите покоління» («Beat generation»), або бітники, — назва групи американських письменників, що виступили у 50-ті роки XX століття. Термін був уведений Джеком Керуаком — лідером бітників, для опису, за його ж словами, «хлопців, подібних до Морі-арті (герой роману Керуака «На дорозі» — біблії «розбитого покоління». — Є. В.), які їздять по країні в пошуках випадкової роботи, дівчат, задоволень». Американське бітництво було не стільки рухом літературним, скільки соціокуль-турним, своєрідним способом життя. Класичним образом бітника є довговолосий бородань у латаних штанях, що обожнює джазову музику, захоплюється східною релігією та філософією (перш за все — дзен-буддизмом), мандрує дорогами Америки, вживає наркотики, користується спеціальним жаргоном. Бітники ставили собі за мету епатувати суспільство поміркованих, «жити, нехтуючи його канонами, мораллю, законами» [19, 308\. Але радикальний рух молодих нонконформістів був аполітичним та асоціальним. Бути бітником, пояснював один з представників групи К. Голмс, — означає усвідомлювати свою самотність та вважати її нормою. Власної художньої школи письменники «розбитого покоління» не створили: адже вони розглядали себе як митців, відкинутих суспільством, що творять лише для самих себе, не шукають слави та визнання. Втім, твори письменників-бітників, — найбільш яскравими з них, поряд з Джеком Керуаком, були поети А. Пнсберг (автор програмної поеми «Ґвалт», лідер групи поетів «розбитого покоління»), Л. Ферлінгетті, Г. Корсо, прозаїки К. Голмс, Дж. Мандел, К. Соломон, — мають свою специфіку й формальні особливості.

 

Услід за Генрі Міллером, який вимагав, щоб «митець самого себе зробив твором», бітники ліквідують кордони між життєвим літературним буттям. Так, Дж. Керуак прагнув звести до нуля різницю між життям і літературою. Цим пояснюється, наприклад, те, що лідер бітників, за власним визнанням, «не переписав наново жодного рядка». Письменники «розбитого покоління» вважають, нібито абсолютно все, що відбувається в житті, має бути запротокольоване (той же Керуак мріяв створити особливий жанр документальної прози). Кращі представники бітництва, на думку О. Зверева, повернули американській літературі «дух сповідальності... Вони повернули літературі почуття прямої причетності до тривог і турбот дня» [25, 193].

 

Протиставляючи розумові «природну правду» імпульсу, письменники-бітники відмовляються від традиційної формальної організації твору. В їхніх романах відсутні сюжет як послідовність подій і дія, розірвана композиція, а манера викладу (оповідь ведеться від першої особи) надмірно хаотична. Нерідко техніка їхніх творів свідомо пов'язується з технікою джазу, де основна мелодія супроводжується нескінченними варіаціями та імпровізаціями, а часто-густо й тоне в них. Твір бітників — це потік слів, покликаний відтворити всю повноту переживань героя, причому будь-яких меж «смаку» або ж «такту» тут не існує. Взагалі-то, до всіх бітницьких прозових творів можна застосувати характеристику власних творів, зроблену Дж. Керуаком, що назвав стиль своєї прози «спонтанним». Поезія ж «розбитого покоління» тяжіє до вільного вірша та віт-менівських довгих рядків, ламаних ритмів, різких образів, складної метафорики. Серед основних творів бітників, поряд із згаданими, романи Дж. Керуака «Місто і містечко», «Бродяги Дхарми», «Велика Сура», «Сарторі в Парижі», збірки віршів А. Ґінзберга («Каддіш», «Бутерброди дійсності», «Новини планети») та Л. Ферлінгетті («Картини минулого світу», «Залишаючи Сан-Франциско»). На початку шістдесятих років бітництво як літературна течія та молодіжний нонконформістський рух перестає існувати. На зміну бітникам у 60-ті роки приходять хіпі.

 

194. Соціалістичний реалізм

 

Соціалістичний реалізм — напрям, який за радянських часів вважався «основним методом радянської літератури та передової літератури світу», і нібито відображав боротьбу народів за соціалізм, беручи участь у цій боротьбі «силою художнього слова». Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934 року до кінця 1980-х. Окрім «членів Спілки радянських письменників» до літератури соціалістичного реалізму автоматично зараховувалися митці інших соціалістичних країн та деякі прокомуністично настроєні автори з несоціалістичних країн (А. Барбюс, пізній Л. Арагон, Μ. Андерсен-Нексе, Η. Хікмет, П. Неруда, X. Лакснесс, Дж. Рід).

 

Термін «соціалістичний реалізм» розробляється під час літературної дискусії, яка велася в СРСР наприкінці 20-х — на початку 30-х років. Письменники, що брали участь в обговоренні нового терміна, який мав визначити «єдиний стиль», дозволений для радянського митця, пропонували різні назви «нового методу»: «монументальний реалізм» (О. Толстой), «тенденційний реалізм» (В. Маяков-ський), «пролетарський реалізм» (Ф. Гладков, Ю. Либедин-ський), «революційно-соціалістичний реалізм» (І. Кулик) тощо. В 1932 році, на письменницькій нараді, яка відбулася на квартирі М. Горького, художнім методом радянської літератури було названо «соціалістичний реапізм». Це поняття затверджується та канонізується на І з'їзді радян­ських письменників, після чого в радянській літературі та мистецтві встановлюється жорсткий диктат єдиного творчого методу (стилю). Цікаво, що ще в 1926 році, коли Асоціація Художників Революційної Росії приймала стиль «героїчного реалізму», Олександр Довженко зазначав: «Здається, це перший випадок в історії культури, де стиль поста-новлюють на засіданні».

 

Очевидно, що сам термін «соціалістичний реалізм» є внутрішньо суперечливим. «Хіба буває реалізм соціалістичним, капіталістичним, християнським, магометанським?» — риторично запитує А. Терц (А. Синявський), автор відомої брошури «Що таке соціалістичний реалізм» (1957 p.). Як слушно зауважив Альбер Камю, «справжній об'єкт соціалістичного реалізму — це реальність, що на сьогоднішній день не існує». Адже реальність, пояснює Камю, «не була соці­алістичною в минулому, як і не є такою тепер» [33, 183]. Дійсно, соціалізмом назвати важко казармений тоталітаризм партії Леніна—Сталіна. Однак реальність існування самого соціалістичного реалізму відкинути неможливо, як і неможливо викреслювати з історії більшовицьку добу. Соціалістичний реалізм необхідно «розглядати як історичний феномен», слушно заявляє німецький учений Р.-Д. Клю-ге [35, 75\. Тому і вважаємо доцільним вести розмову про «єдиний стиль» як про один із напрямів у літературі XX століття, а не замовчувати й не обминати його.

 

У статуті Спілки радянських письменників було проголошено, що соціалістичний реалізм «потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має по­єднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму». Ця «невинна формула», за висловом Андрія Синявського, стає «тим фундаментом, на якому споруджена вся будівля соціалістичного реалізму»; в ній полягає зв'язок соціалістичного реалізму з реалізмом минулого (правдивість зображення) і його нова якість (уміння охоплювати революційний рух та виховувати, згідно з цим, у дусі соціалізму). Всі ж твори цього художнього методу — різноманітні за змістом і стилем — містять у собі, зауважує А. Синявський, «поняття Мети» (тобто комунізму), що й зумовлює досить примітивну та однорідну тематику творів: «це або панегірики комунізму та всього, що з ним пов'язане, або сатира на його численних ворогів, або, нарешті, — всілякі описи життя, „в його революційному розвитку", тобто знов-таки в русі до комунізму». Звідси — така притаманна соцреалістським творам риса, як історичний оптимізм. Як доречно зазначає А. Синявський, усі ці твори «ще до своєї появи забезпечені щасливим фіналом». Наприклад: «Оптимістична трагедія» В. Вишневського, де загибель протагоністки поєднується з торжеством комунізму. Та взагалі, слушно зауважує А. Синявський, такі «вічні» теми, як «втрачені ілюзії, розбиті надії, нездійснені мрії», є «протипоказаними» для літератури соціалістичного реалізму. Про це свідчить і порівняльний аналіз назв творів західної літератури та радянської, який робить А. Синявський, щоб «переконатися в мажорному тоні останніх»: «Подорож на край ночі» (Селін), «Смерть після полудня», «По кому подзвін» (Гемінґвей), «Кожний помирає на самоті» (Фаллада), «Час жити і час помирати» (Ремарк), «Смерть героя» (Олдінг-тон), «Щастя» (Павленко), «Перші радощі» (Федін), «Добре!» (Маяковський), «Здійснення бажань» (Каверін), «Світло над землею» (Бабаєвський), «Переможці» (Багрицький), «Переможець» (Симонов)...

 

Іншою ознакою, що об'єднала практично всі твори соціалістичного реалізму, є присутність на їхніх сторінках так званого «позитивного героя». Досить пригадати Павку Корчагіна («Як гартувалася сталь» Μ. Островського), Чапаева з однойменного роману Д. Фурманова, Давида Мотузку («Бур'ян» А. Головка). Соціалістичний реалізм, що створює численних позитивних героїв, ідеалізує та нівелює людину, спрощує її, малюючи без якихось суттєвих внутрішніх суперечностей (адже весь внутрішній світ героя також рухається до Мети, «перевиховуючись під впливом партії та оточуючого середовища», за висловом А. Синявського). Іронічно, але цілком справедливо характеризує «позитивного героя» автор праці «Що таке соціалістичний реалізм»: «Він позбавлений недоліків або наділений ними в незначній кількості (наприклад, іноді не утримається та запалиться) для того, щоб зберегти хоч якусь людську подібність, а також мати перспективу щось у собі викорінювати й розвиватися, підвищуючи все вище та вище свій морально-політичний рівень. Однак ці недоліки не можуть бути занадто значними, а, головне, не повинні іти врозріз з його основними чеснотами, які навіть важко перелічити».

 

Період панування соціалістичного реалізму з його тріадою «партійності, класовості й народності» перетворив цей «єдиний метод» на абстрактну нормативну структуру, яка не могла не звузити творчі можливості літератури. Адже не художня якість твору, а його політична та ідеологічна спрямованість визначали підтримку та служили критерієм його визнання. Тому не дивно, що серед лауреатів різноманітних премій були часто-густо автори творів малохудожніх та естетично безпомічних (чого варте, наприклад, лауреатство Л. Брежнєва як автора трилогії «Мала земля», «Відродження», «Цілина»). Соціалістичний реалізм, за словами відомого літературознавця Дьєрдя Лукача, став «ілюстративною літературою» сталінської епохи, та й взагалі — епохи тоталітаризму [40, 81].

Нормативність соціалістичного реалізму, за висловом І. Дзюби, «не має аналогій з погляду своєї тотальності та ідеологічної агресивності, а її „примусовість" грунтується не на авторитеті естетичної теорії (як, наприклад, у нормативній естетиці літератури класицизму. — Є. В.), а на пануванні політичної догми» [28, 141]. В численних соцреаліст-ських творах ми знайдемо і нормативність матеріалу (ленініана, сталініана, «радісне життя», «щасливе дитинство», «дружба народів» та інші комуністичні міфи), і нормативність його інтерпретації (ті самі історичний оптимізм і позитивний герой, оспівування високих моральних якостей, трудового ентузіазму, подолання будь-яких труднощів, виникнення неодмінного образу «ворога» або шкідника тощо), і, нарешті, нормативність художніх засобів (простота й зрозумілість, заперечення «формалістських» засобів). Ця спрямована на уніфікацію літератури нормативність дає Андрію Синявському підстави розцінювати соціалістичний реалізм як «соціалістичний класицизм». Письменник знаходить характерні риси саме класицистичного стилю (насамперед, російського класицизму XVIII століття) в літературі соціалістичного реалізму: патетика, сувора ієрархічність, сюжетна логіка, високопарність мови і, головне, втілення основного класицистичного принципу — «зображати життя, яким воно має бути». Адже соціалістичний реалізм, вважає автор «Прогулянок з Пушкіним», «виходить з ідеального зразка, якому він уподібнює реальну дійсність», а сама вимога «правдиво зображати життя в його революційному русі — нічого іншого не означає, як клич зображати правду в ідеальному освітленні, давати ідеальну інтерпретацію реального, писати про належне як дійсне». Отже, А. Си-нявський перегукується з А. Камю (слова якого ми наводили на початку розділу), а також з іншим видатним французьким митцем — драматургом Еженом Іонеско, який зазначав: «Реалізм, соціалістичний або ні, залишається поза реальністю... Він звужує, обезбарвлює, деформує її... Він зображає людину в перспективі зменшеній та відчуженій». Вплив соціалістичного реалізму та його жорстокий пресинг на літературу призвів до трагічних наслідків. Досить пригадати митців, що стали жертвами сталінського терору (М. Семенко і М. Куліш, В. Поліщук і Г. Косинка, І. Бабель і О. Мандельштам, Б. Пільняк і П. Романов, Т. Табідзе і Є. Чаренц), цькування та бойкоту (О. Довженко, В. Сосюра, А. Ахматова, М. Зощенко, Б. Пастернак), судових процесів (А. Синявський, Ю. Даніель, І. Бродський), арешту творів («Собор» О. Гончара) тощо. Соціалістичний реалізм є тяжким, драматичним уроком: уроком тоталітарного керування мистецтвом, жорсткого ідеологічного втручання в нього, уроком вульгаризації літератури та літературознавства, догматизації єдиної естетичної системи, її закостеніння й загибелі, створення «залізної завіси» між різними художніми системами (теза про «безпідставність ідеї „синтезу" реалізму та модернізму»). Необхідно назавжди усвідомити згубність подібного диктату і сваволі у ставленні до літератури будь-якого історичного періоду чи ареалу, які не можна виправдати ні за яких обставин. Адже політичний та ідеологічний контроль за мистецтвом слова не приводить ні до чого, крім фізичної та естетичної загибелі останнього.

 

195. Загальне поняття про літературний процес

 

Світова література має багатовікову історію свого розвитку, яка характеризується періодами злетів і занепадів, блискучих перемог і нищівних поразок. У цілому ж можна говорити про поступальний розвиток, унаслідок якого ми сьогодні маємо «Іліаду» та «Одіссею» Гомера й інтимні вірші Сафо, «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора, «Божественну комедію» Данте і п'єси Шекспіра, поезію Ду Фу, «П'ятерицю» Алішера Навої, «Фауста» Гете і «Людську комедію» Бальзака, «Війну і мир» Толстого і драматургію Ібсена, «Кобзаря» Шевченка і «Чорну раду» Куліша, «Мой-сея» Франка і «Лісову пісню» Лесі Українки, «Сонячні кларнети» Тичини і «Санаторійну зону» Хвильового, «Собор» Гончара і «Тисячолітнього Миколая» Загребельного.

 

Поступальний розвиток світової літератури, а саме він передусім пов'язується з поняттям «літературний процес», зумовлений соціально-економічними причинами і внутрішніми закономірностями руху мистецтва в часі та просторі.

 

Історія світової літератури переконливо доводить, що її пік нерідко збігається з високим ступенем розвитку соціально-економічних відносин. Так було в часи найвищого піднесення Київської Русі чи за доби Відродження в Західній Європі. Однак бували в історії такі часи, коли, навпаки, занепад соціально-економічних відносин в окремі періоди ніяк не позначався на рівні розвитку літератури, а іноді давав блискучі зразки художньо довершених творів літератури. Наприклад, суспільно-політична криза в Росії після поразки декабристів дала несподіваний злет поезії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев), поразка національної революції в Україні 1917—1920 років збіглася з бурхливим розвитком літератури та мистецтва (Тичина, Рильський, Хвильовий, Косинка, Куліш, Підмогильний, Довженко, Курбас, Петрицький).

 

Що є рушієм літературного процесу? Що визначає рух літературної творчості й напрямок цього руху? Ці непрості питання здавна цікавили літературознавців. Дискусії з цього приводу тривають і досі. Ясна річ, одним із провідних факторів, що стимулюють літературний процес, є соціальна дійсність, яка перебуває в постійному русі, змінах, суперечностях. «Історичний процес визначає художник», — стверджував Ю. Борєв [2, 8\. Літературний розвиток, врешті-решт, залежить від економічного стану держави, рівня її матеріального виробництва. Однак історія світової літератури засвідчує, що звести всі важелі, які стимулюють художній розвиток, лише до економіки, — значить вульгаризувати цей процес. Тут варто якомога повніше врахувати діалектику внутрішніх і зовнішніх факторів, які визначають динаміку розвитку літературного процесу.

 

«Діалектика виходить з ідеї спонтанності, — наголошував Ю. Борєв, — з ідеї руху як саморуху, що визначається внутрішніми суперечностями самого предмета і взаємодіями внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку. При цьому провідне значення мають внутрішні протиріччя предмета, а зовнішні впливи посилюють чи гальмують їх дію» [2, 8].

У літературному розвиткові економічні відносини, суспільно-політичні процеси є зовнішніми факторами руху. Суперечності, закладені в самій літературі, її традиції й новаторство, які є прямим опосередкованим відгуком на вимоги життя, — складають внутрішні фактори розвитку літератури. Діалектичне поєднання зовнішніх і внутрішніх факторів є визначальним у художньому розвиткові. Розвиток літератури, поява в ній суттєво нових явищ з'являється на ґрунті тих художніх традицій, які утвердилися в ній значно раніше. Економічний стан держави сам по собі нічого нового в літературі не створює, однак може суттєво впливати на зміну літературних традицій, стимулювати чи, навпаки, гальмувати художню творчість. На літературний процес також впливають певні форми суспільної свідомості, а саме: філософія, релігія, політика, право, наука й мораль. Взаємодія літературного процесу та філософії, наприклад, добре проглядається у випадку впливу екзис-тенціалістських ідей на художню творчість Сартра, Камю, чи філософії Декарта на літературну практику класицизму й теоретичні розробки Буало. Впровадження христи­янства великою мірою визначило розвиток давньоруської літератури.

 

Досить часто в одній особі поєднувалися письменник і науковець. В українській літературі класичним прикладом такої діяльності може бути творчість Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, літературознавця, політика, соціолога, економіста. Посилення впливу науки на літе­ратуру привело до появи фантастичних творів Жюля Верна, Герберта Велса, Олексія Толстого, Володимира Вин-ниченка.

 

На розвиток літературного процесу впливають також інші види мистецтва — музика, театр, живопис, архітектура, скульптура, хореографія, а в новітню добу — кіно й телебачення. Помітний вплив на еволюцію літератури мають також міфологія, ритуали та обряди, усна народна творчість, етнографія та менталітет народу, останнім часом деякі з цих факторів зазнають абсолютизації. Перш за все це стосується міфів.

 

Сучасний канадський учений Нортрон Фрей стверджує, що західноєвропейська література обертається навколо міфу як певної архетипічної структури, в чому відчувається традиція міфологічної школи й розвиток учення К. Юнга. Міф, на думку Н. Фрея, є домінуючим фактором у літературному процесі.

 

Вплив різнопланових естетичних і культурних типів діяльності на літературу, що поєднувалися з тиском на неї власних традицій, сприяє саморозвиткові літературної творчості. Для розуміння саморозвитку літератури варто розглянути її внутрішні зв'язки, розкрити механізм творчих взаємовпливів.

 

196. Внутрішні фактори розвитку літературного процесу

 

Художні взаємовпливи — це різного характеру впливи одних мистецьких явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємозв'язки сучасної літератури з художньою культурою минулих епох, звернення до творчості різних народів. При цьому відсутні просторові та часові перешкоди, різнопланові та хронологічно віддалені явища можуть опинитися поряд, подібно до того, як у людській пам'яті можуть зафіксуватися давно минуле і сьогодення, і це минуле може видатися більш рельєфним і зримим, ніж те, що сталося зовсім недавно. У творчості українських письменників можуть мати місце ремінісценції з античної чи західноєвропейської літератур, а у творах англійських письменників — впливи французької чи німецької літератур, так само як у доробку персо-таджицьких поетів середньовіччя відчувається подих арабської культури. Пам'ять людини є вибірковою та практичною. Вона видобуває з безлічі моментів, які відклалися в людському мозку, саме той, який є важливим для автора тепер. Механізм творчих взаємовпливів у літературному процесі нагадує стосунки минулого й сучасного в людській пам'яті, й специфіка цих стосунків і особливості пам'яті відбиваються в художній взаємодії. Для пам'яті, стверджував М. Верлі, «тисячоліття нічого... не значить, Платон не далі від нас, ніж Кант, а Чехов не ближче, ніж Шекспір, оскільки всі вони суть живі голоси нашої культури і, таким чином, сучасники один для одного у світі смислів» [4, 45]. Розглядаючи проблеми другої половини XX століття, О. Гончар постійно звертався до ідей і образів, узятих із доби Київської Русі, XVIII і XIX століть, оперував матеріалом вітчизняної і європейської культур. Взаємовпливи в літературному процесі так переплелися один із одним, що в чистому вигляді якийсь їхній певний тип зустріти практично неможливо. Ю. Борєв, характеризуючи це явище, звернувся до такої метафори: «Міжвидова художня взаємодія схожа на перехресне запилення квітів: відбувається рідкісний збіг особливостей художнього мислення поета й живописця, романіста й музиканта, збігаються їхні світогляди, їхні основні принципи естетичного ставлення до світу або їхні культурні орієнтації» [2, 13]. Саме на такій основі з'являється стильова близькість драматурга М. Куліша та режисера Л. Курбаса, художника І. Рєпіна та прозаїка М. Гоголя, композитора М. Лисенка й поета П. Тичини, живописця С. Васильківського й письменника О. Гончара. «Μ. В. Лисенка не знав я, — зазначав П. Тичина. — Не довелося мені й побачити його за життя. Одначе він у моєму житті дуже часто був присутнім» [10, 264\.






Дата добавления: 2022-02-05; просмотров: 74; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.085 сек.