Культура, природа, суспільство, їх взаємовплив.

Протягом існування людської цивілізації проблеми культури мали першочергове, по суті, провідне значення – передусім тому, що культура завжди була могутнім фактором соціального розвитку, відбивала якісну характеристику суспільного життя, уособлювала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований в результатах праці, в системі соціальних норм і закладів. Зауважимо, що основне в змісті культури – не речі, а людина, суспільство. Усі її види – культура виробництва, культура управління, політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, екологічна тощо – утворюють єдине ціле, як форми існування й розвитку людської природи, а отже, - суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності – від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до най- величніших виявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності – працю, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет.

Культура набуває соціального впливу передусім як необхідний аспект діяльності суспільної людини. Вона ґрунтується на соціальних засадах і передбачає організацію спільної діяльності людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними правилами, нормами, акумульованими в традиціях, знакових і символічних системах тощо. Зміст культури впливає не лише на темпи діяльності, прискорюючи чи уповільнюючи їх, але й визначає її змістовне цілеспрямування. Думки, погляди, рішення, які зумовлюють різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.

Роль і місце культури в діяльності людини можна зрозуміти лише на основі уявлень про те, що діяльність виконує функцію відтворення. Існують простий, інтенсивний і деструктивний типи відтворення суспільства. Для першого характерні інертність та байдужість суб’єкта відтворення до якісних і кількісних змін, потреба локалізувати потік інновацій, передусім у сфері умов діяльності та новітніх засобів їх реалізації, у сфері вироблення нових цілей та їх досягнення. Такий тип відтворення характеризується консерватизмом, прагненням суб’єкта відтворення не стільки підвищувати ефективність результатів своєї діяльності, скільки зберігати незмінною успадковану систему відношень. Цьому типові відтворення не чужий і розвиток, виникнення більш досконалого відтворення. Однак його зародки підпорядковані застою і виступають його побічним продуктом.

На певному етапі історичного розвитку конкретних цивілізацій, держави, народу панівним стає інтенсивний тип відтворення. Йому притаманна спрямованість суб’єкта на підвищення ефективності результатів своєї діяльності, що органічно пов’язано з прагненням до якісних зрушень усіх параметрів суспільного відтворення. Різко зростає необхідність інновацій у сфері засобів, а потім і цілей виробництва. Планування цього типу відтворення не знищує простого, але витискує його на задній план. Реальний відтворювальний процес у різних суспільствах може здійснюватись у вигляді проміжного варіанту як поєднання цих двох типів відтворення.

Для деструктивного типу відтворення характерна недостатня здатність суб’єкта в силу тих чи інших причин долати внутрішні і зовнішні суперечності, обмежувати потік деструктивних інновацій, забезпечувати інновації конструктивом, зберігати параметри простого відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва. Він характеризується занепадом культури, нездатністю знаходити ефективні засоби і цілі для стабілізації ситуації. Цей тип відтворення відрізняється від розглянутих вище тим, що ніколи не виступає позитивною цінністю.

Суб’єкти простого інтенсивного відтворення мають специфічні орієнтації, цілі, цінності й потреби. Відмінність між суб’єктами цих типів відтворення настільки суттєва, що відбуваються якісні зміни місця і ролі культури у відтвореному процесі. Якщо суб’єкт простого суспільного відтворення свою життєдіяльність підпорядковує завданням збереження усталених умов, засобів і цілей діяльностей в їхній незмінності, то суб’єкт інтенсивного відтворення бачить світ своєї діяльності динамічним, постійно змінним. Він здатний вирішувати свої проблеми на всіх рівнях, постійно поліпшуючи умови, удосконалюючи засоби і, нарешті, формуючи більш глибокі і ґрунтовні цілі відтворення.

Соціальні групи, співтовариства, нації, особи виступають реальними суб’єктами суспільного відтворення, відбуваючи складний і суперечливий шлях свого розвитку. Звідси виникає проблема вивчення конкретно – історичного зв’язку людини (соціальних прошарків, груп) з типами відтворення.

Культура, як необхідний елемент суспільного відтворення і одночасно важлива характеристика суб’єкта діяльності, розвивається в єдності з відтворювальним процесом у всій його історичній конкретності. При переході від простого відтворення до інтенсивного тип культури якісно змінюється.

Просте відтворення співвідноситься з культурою планування домашинного виробництва і сільськогосподарської праці. У цій культурі суб’єкт відтворення націлений на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, які диктують умови до урбанізованого землеробства. Для цієї культури характерні уявлення про навколишнє середовище як утворення зовнішніх сил, переконання, що вона не може змінюватись людиною, бо не людиною створена. У культурах цих типів навіть активність самої людини розглядається як результат, детермінований позалюдськими антропоморфними силами.

З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно новий тип культури. На відміну від суб’єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих, існуючих ритмів, на систему незмінних смислів, суб’єкт динамічного типу культури націлений на удосконалення самого себе в єдності з удосконаленням людського світу, уже існуючого, створеного всією попередньою людською активністю. Людина в такому типі культури удосконалює те, що раніше організоване, переосмислює те, що раніше осмислене, перебудовує самі ритми навколишнього середовища. Тим самим суб’єкт інтенсивного типу відтворення повинен володіти здатністю концентрувати для вирішення відповідної проблеми все необхідне багатство нагромадженої культури, осмислити і переосмислити її, щоб формувати нові ідеї, культурні інновації. Світ уже не аналізується як певна заданість, а виступає результатом відповідальної, напруженої відтворювальної діяльності людини.

Аналізуючи культурні передумови науково-технічного прогресу, слід враховувати історичні культурні традиції, надзвичайно стійкі навіть тоді, коли змінені або знищені економічні й соціальні умови, що зумовлюють формування традиційних норм, стилю життя.

Історично усталене ставлення людини до власної виробничої діяльності в Україні формувалось в умовах простого відтворення, переваги сільськогосподарської праці. У зв’язку з цим у населення, більшість якого донедавна складало селянство, переважало прагнення адаптуватися до природних ритмів, до постійної зміни незалежних від людини циклів, зокрема – змін пір року, власних біологічних ритмів. Зміна потреб, якщо і відбувалась, носила більш екстенсивний, ніж інтенсивний характер.

Це створене в допросмислову епоху уявлення переносилось потім на промислове виробництво. Останнє уможливлювало ефективність на цій культурній основі лише тоді, коли промисловість розвивалася переважно на вже існуючих зразках і типах технологій, на залученні в обіг нових мас людей, переважно з сільської місцевості, та природних ресурсів. У зв’язку з цим впродовж певного часу частини людей зберігалася ілюзія, ніби до ритмів промислового виробництва можна ставитись так, як і до природних ритмів, тобто як до зовні заданої людині умови, що не вимагало докорінної зміни їхніх ціннісних орієнтацій і уявлень. Ці культурні стереотипи переважали.

Прагнення адаптуватися до заданих зовні природних і виробничих ритмів сприяло прилученню мільйонів людей до нових ритмів праці, до індустріалізації та міського життя. Але воно мало і суттєві недоліки, несло в собі внутрішню обмеженість. Цінності, зумовлені типом культури на основі простого відтворення, не відповідали постійному ускладненню оточуючого середовища, не стимулювали людей адекватно відповідати на зростання труднощів виробництва і ускладнення умов життя.

Відставання здатності узагальнювати зростаючу множину явищ оточуючого світу і на цій основі прогнозувати майбутнє зумовлювало появу і розвиток соціально-культурних груп, схильних увічнювати цінності простого відтворення. Вони розповсюджували уявлення про індустріалізацію й урбанізацію як процеси дезорганізації суспільства, перетворення цілісності в хаос. Існування таких уявлень означало одночасно відставання здатностей і потреб формувати в постійно ускладнюваних умовах шляхи і методи конструювання ефективніших рішень, технологій, організацій виробництва.

Зростання машинного виробництва і робітничого класу зумовило появу і утвердження нових цінностей. Оточуюче середовище стало джерелом реальних і потенціальних засобів, як таке, що може використовуватись для задоволення утилітарних потреб. Цей тип культури характеризувався значним зростанням активності, що вселило у людину віру в нав’язування волі середовищу при постійному зростанні потужностей пізнання і діяльності. На цьому етапі виникло і утвердилось уявлення про складності оточуючого світу, а для його пізнання і освоєння вимагалася наука, тобто особлива спеціалізована форма людської діяльності, спрямована на формування системи предметних знань. У цьому типі культури стверджувалась здатність людини розвивати і вдосконалювати свою працю, переходити до формування все більш удосконалених засобів праці, нової техніки і технологій, нових форм організації праці.

Але це не виключало існування поряд з новими цінностями усталених раніше зразків, стереотипів, норм і традицій, що продовжували існувати в нових умовах. Ця обставина особливо рельєфно виявляється, коли виникає необхідність посилювати активність особистості не лише у відтворенні існуючої техніки і технологій, організацій виробництва, але і їхніх прогресивних якісних змін.

Ця проблема особливо загострюється тоді, коли організація виробництва розрахована на тип культури, на цілеспрямований розвиток, реальний працівник орієнтується на просте відтворення, на адаптацію своїх наявних можливостей до існуючого рівня техніки і технології. У цьому випадку зростає суперечність між предметними й особистісними складниками культури. Часто-густо результати творчості, трудової діяльності одних людей, пов’язаних з культурою інтенсивного відтворення, не відповідають змісту культури інших, які повинні використовувати цю техніку, тобто споживачів. Невідповідність між особистісними і предметними елементами культури мають, як правило, негативні наслідки для суспільства.

Таким чином, між культурою, природою (як основою самої культури, створеної незалежно від людини та існуючої незалежно від неї) і суспільством існує тісний зв'язок. Від того, у якій формі він існує, фактично, залежить доля суспільства на даній конкретній території, а також всього людства на планеті Земля. Людина повинна турботливо ставитися до оточуючої природи, яка всебічно віддячить їй за таке ставлення до себе.