Парагенезиси структур і структурні рисунки

Парагенезис (парагенез) (від грец. παρα — поряд, та грец. γενεσις – походження) — спільне походження, що виникає в результаті одночасного, чи послідовного утворення.

Термін застосовується для мінералів (парагенезис мінеральний), гірських порід (парагенезис порід), фацій (парагенезис фацій). В геохімії і мінералогії парагенезис – це спільне знаходження мінералів/хімічних елементів, генетично пов'язаних.

На відміну від наземних спостережень і навіть аерознимків космічні знімки дають можливість досліджувати речовинно-структурні комплекси гірських порід, їх парагенезиси, розташовані у просторі. По геометричних рисунках структур визначаються їх морфологія і кінематика, а по характерних сполученнях (ансамблях) цих форм – геодинамічні умови формування. Рисунки найбільш типових парагенезисів тектонічних структур наведені на рис. 15.2.

Рис. 15.2. Рисунки найбільш типових параґенезів тектонічних структур (в плані) (за Л. М. Расцветаєвою): I-ІV – пов’язані відколи і відриви: Х-подібний (І), трапецієвидний (ІІ), східчастий (ІІІ), ж-подібний (IV) рисунки; V–VIII – типові комбінації зон стиснення, зсуву і розтягування (за О. В. Лук’яновим): V – ”ешелон”, VI – ”кінський хвіст”, VII – ”ялинка”, VIII – ”міндалевоподібна віргація”; ІХ-ХІІ – деякі більш складні комбінації систем тектонічних порушень, IX – поєднання систем ковзання (зсуви, покриви) з системами сплющення і сколювання в структурах покривно-насувого типу, X – поєднання систем розсуву з системами сплющення (а) і ковзання (б) в структурах трансформного типа, XI – комбінація систем сколювання, ковзання і сплющування в складчастих областях альпійського типу, XII – те ж, за участю вторинних структур (л-подібні рисунки). 1 – системи розсовування (нормальні скиди, розсуви, відриви, системи дайок і жил); 2 – системи сколювання зсувного типу (горизонтальні зсуви, зони зсувних деформацій; стрілки вказують напрямок відносного переміщення крил); 3 – системи сколювання надсувного типу (взброси, насуви, зони взбросонасувних деформацій); 4 – системи сплющування (кліваж, стілоліти, зони зминання, системи складок повздовжнього вигину і розплющування); 5 – системи ковзання покривного типу (точки по краю аллохтону); 6 – системи ковзання зсувного типу (стрілки вказують напрямок відносного переміщення крил.

В умовах латерального стиснення проявляються внутрішня тектонічна розшарованість літосфери з утворенням літопластин, що випробують горизонтальні зміщення, і дисгармонічні деформації різних її шарів. Характерний складний фестончатий рисунок складчасто-взбросо-насувних і зсувних деформацій, що відбиває процес насування и шарьирования. Складки супроводжуються виргацією, ундуляцією, сегментацією за рахунок поперечних розривів, характерна вергентність тектонічних форм. Поперечні тектонічні переміщення в складчасто-орогених областях приводять до формування структурних дуг – ороклинів, які в залежності від напрямку транспорту можуть бути ”піддвиговими” і ”надвиговими”. На фронті максимального стиснення ширина складок звужується, виникають так звані ”деформаційні шийки”. Повздожня течія гірських мас від фронту стиснення в бік менших напруг супроводжується утворенням перетиснень і розширень орогенних поясів. Вижимання, течія і короблення верхньокорової і глибинної речовини в умовах латерального стиснення обумовлює дугоподібний характер границь, складний структурний рисунок складчасто-розривних деформацій, часто лінзоподібну форму виходів комплексів гірських порід. Ці особливості проявляються і в масштабі цілих гірсько-складчастих систем, як, наприклад, на фронті насування Паміру на Тянь-Шань (рис. 15.3), так і в будові окремих складчастих, зон.

Рис. 15.3. Паміро-Тянь-Шаньска гірська країна

Такі парагенезиси структур, що відбивають геодинамічні умови латерального стиснення, типові для конвергентних границь літосферних плит.

В умовах регіонального розтягання земної кори над лінзами розущільненої мантії формуються рифтові зони, найбільш поширеними структурами яких є асиметричні і ступінчасті грабени або напівграбени, нахилені днища яких лише з одного боку обмежені крутим скидом або ступінчастими скидами, а також системи з декількох або багатьох одностороннє нахилених блоків – напівграбенів або напівгорстів; рідше зустрічаються симетричні і східчасті грабени. Скиди, що розділяють блоки кори, найчастіше лістричні, які не виположуються з глибиною і які затухають або зливаються з поверхнею головного зриву – детачментом. Характерними є зсуви з впадинами приздвигового ростягування (типу pull-appart), прояви вулканізму і наявність великих лавових покровів. Впадини доволі часто розташовуються кулісоподібно і контролються крупними зсувовими зонами. На КЗ крупні рифтові зони розпізнаються за смугастістю, яка обумовлена розсувною структурою базальтових виливів (рис. 15.4), або по чергуванню в плані вузьких піднятих і спущених блоків (рис. 15.5).

Рис. 15.4. Космічний знімок Modis трикутника Афар (У), на північ від якого знаходяться рифти Красного моря (2) і Аденського заливу (3), на південь – Ефіопський рифт (4), і смугаста розсувна структура базальтових виливів трикутника Афар (б)

26 вересня 2005 р. в пустелі Афар відбулась серія землетрусів, яка започаткувала утворення впадини. З того часу геологи спостерігають невидані до цього сейсмічні процеси – за декілька місяців ґрунт опустився до позначки 100 м нижче рівня моря.

Аномальну ділянку пустелі геологи назвали ”Афарським трикутником”. Сейсмологи підтверджують: в районі Північної Африки земна кора перебуває у вкрай рухливому стані. Якщо процеси і надалі будуть безперервними, то через деякий час впадину заповнить вода з Красного моря, щ спричинить утворення нового океану.

Рис. 15.5. Космічний знімок Landsat. Північна частина Байкальскої рифтової зони. Цифрами позначені рифтогенні впадини:

1– Нижньоангарська, 2 – Верхньоангарська, 3– Баргузинська