ПОДВІР'Я ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ РЕМАНЕНТ

На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав Хв. Вовк, "Огорожа двору чи обійстя - предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв'язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, — можливо, також у зв'язку з пануючим так званим "общинним" ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві". За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберега — це було замкнуте коло, куди не могла проникнути зла сила. Тому в деяких регіонах і до сьогодні зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в'їдеш у двір. Огорожі, як і хати, в Україні дуже різноманітні. В Карпатах — це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат — тин, плетений із гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважається тин з осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся та Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми і хвірткою. Такі огорожі називаються лісою, тином, або парканом. У степовій зоні та на Подністров'ї традиційно обгороджують двори кам'яними мурами, які подекуди були надто високими, що нагадувало фортеці. Проте переважна більшість таких огорож має висоту від 80 см до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше було перелазити.

На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили свое практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти коливу — щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба у стайнях, які ще в XIX ст. мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви, або корівники (остання назва поширилася від колгоспної форми господарювання). Курей утримують у спеціальних курниках із шатровим дахом або в хлівах разом з іншою худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують у спеціальних сажах, або кумах (Прикарпаття).

Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуня, або стодола, використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так, поступово відмирають давні традиції, пов'язані зі стодолою як священним місцем, де був власний овин. Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають у спеціальних повітках, на Півдні - в сараях.

Майже но всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова "комора" зафіксована в літописі 1219 р. Будувалися комори найчастіше разом із хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі зберігається не тільки зерно та різні харчові припаси. У деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одягу, взуття та інших речей господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль — спальні для молодого подружжя. Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.

На подвір'ї має бути колодязь, або криниця. Дуже часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, до неї сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало "джерело": Велесова Книга називає таким джерелом Сварога — "криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає". Слово колодязь, на думку мовознавців, означає сам зруб із дерев'яних колод або похідне від "холод". Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), має лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі. На коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину "живу воду", якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що, за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв'язок людини з її минулим і майбутнім. У найдавніших звичаях українців збереглося повір'я, що, виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця—хмара—річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб налитися води.

Копати криницю годиться тільки на Молодику, "щоб вода прибувала", до того ж, зранку й до полудня, "коли сонце вгору йде". Починав копати молодий парубок, у якого були ще живі "родителі". Перед копанням промовлялися заклинання: "Іди, вода, із ріки, іди, вода, із моря, і вся — в нашу криницю". Це був давній слов'янський звичай (зафіксовано у болгар).

На кожному подвір'ї також були споруди для зберігання продуктів — погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли людина просто викопувала ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дає змогу досить довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м'ясо, сало, консерви.

Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки, або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар обов'язково мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бринку, чи безтарку. В Україні було чимало різних назв транспортних засобів, залежно від їхнього розміру та призначення.

Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани, або гринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовувалися сани тільки в похоронному обряді. Вони були різного розміру: однокінні — невеликі, парокінні або волові — більші. У заможних селян були так звані сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.

Колісний транспорт відомий в Україні з археологічних джерел. Вважають, що саме колесо було винайдене за доби ранньої Бронзи (зображення волів, запряжених у гарбу, на кам'яній могилі). Залишки таких дерев'яних возів знаходять у похованнях Ямної культури (середина III — початок II тис. до н. ч.). Давнє використання воза також сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. В Україні вони зберегли свою назву ще з середини І тис. До воза в епоху ранньої Бронзи запрягали волів (знахідки залишків ярма), у пізніші часи - коня. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. На думку Ф. Вовка, Дніпро виступає етнографічною межею: в західній частині як волів, так і коней запрягають з дишлом, але без дуги й хомута. Голоблі зустрічаються у Західній Україні для саней, сохи. Ярмо одягали переважно на волів, хоча в деяких регіонах Білорусі відомі випадки одягання ярма й на коней. Господар, який мав коней, обов'язково виготовляв сам або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добра упряж високо цінувалася, тому її дуже часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами та розписом.

Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які запрягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка. Великі вози, в які впрягалися воли, могли тягнути великі вантажі, пов'язані з давнім чумацьким промислом українців. Чумацькі валки їздили в Крим та на Азовське море по сіль, а на Дон — по рибу. Велася також торгівля цими товарами. Чумаки використовували великі мажі з глибокими напівсферичними кузовами. Для транспортування снопів, сіна і соломи використовувалися великі вози, що мали назви гарба, мажара. Українці в XVI—XVII ст. користувалися різними каретами,ридванами й тарантасами.

Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігався господарський реманент. Взимку лагодилися вози, кінська збруя, плелися рибальські сіті. Жінка господарювала в клуні, коморі та хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку — городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прядки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігалися у коморі або на горищі, а взимку заносилися до хати.

Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір'ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінувалася працьовитість, а лінощі засуджувалися. Народ склав безліч приказок, пісень і казок про працю, яка вважалася найціннішою людською якістю: "Маленька праця краща за велике безділля", "Праця чорна, паляниця біла", "Хочеш їсти калачі — не сиди на печі" тощо.

ЇЖА ТА ХАРЧУВАННЯ

Крім українців, жоден з індоєвропейських народів не мав звичаю пекти пироги. В українців пиріг — це символ астрального Бога Місяця. Начинкою до пирогів бувають різні продукти рослинного чи тваринного походження: м'ясо, риба, квасоля, горох, морква, капуста, сир, мак, вишні, сливи, яблука, груші. Ліплені пироги були ритуальною стравою протягом тисячоліть. Згодом вони здобули популярність і в інших народів. Символом Місяця є також вареники. Обрядовими стравами здавна вважалися український куліш та млинці, пампушки й галушки. Вони пов'язані з люнарним культом небесного вогню й води. Наш народ зберіг стародавню культуру з незапам'ятних часів.

Багато традиційних видів їжі, дійшовши до нашого часу, втратили своє ритуальне чи обрядове значення. Тому спинимося на них докладніше. Каша вважається символом продовження роду — це обрядова страва на родинах, її несуть діти до "своєї" баби перед Різдвом і обмінюють на бабину кашу. Баба сама варила кашу і приносила до породіллі, а всі присутні на родинах торгувалися за честь розбити горщик із кашею. Як правило, найвищу ціну давав кум. Тоді він розбивав горщик об ріг столу, а те, що розпадалося, клали на стіл і з'їдали або несли додому своїм дітям. Цей звичай використовували і бездітні подружжя, намагаючись схопити найбільше цієї каші, що ніби допомагало їм швидше продовжити свій рід, народити дитину. Обряд посвячення дитини (її прилучення до рідних Богів) існував задовго до християнізації.

Звичай обсипати молодих на весіллі горіхами і зерном символізує добробут, багатодітність. Він існував з давніх-давен у багатьох народів і насамперед у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Пізніше символічне значення горішків було перенесене на печиво у вигляді горіхів, бубликів, медових пряників тощо. Дослідники народних звичаїв вважають, що весільний коровай, частування хлібом-сіллю молодих, а також благословення їх батьками було найбільш ранньою формою фіксування шлюбу в дохристиянських обрядах.

Різдвяні свята пов'язувались із поминанням померлих. Споживання куті в давнину вважалося ритуалом принесення жертв. Поминальними стравами були також капусняк, іноді борщ, риба, кисіль молочний або фруктовий, голубці, локшина, м'ясо, вареники.

Коливо - це страва, яку слід куштувати найпершою. Готувалася вона з ячної або пшеничної крупи, іноді її заливали медом. Пізніше коливо почали варити з рису.

Найкращим засобом проти злих духів вважали часник, тому на Новий рік всі намагалися його вживати якнайбільше, щоб протягом року злі сили не турбували людей та їхнє житло.

На Масляну (Колодій), або "сирну неділю" улюбленою стравою були вареники з сиром, млинці, налисники, які запікались або поливалися сметаною.

Зустрічаючи весну, в Україні пекли сорок бубликів, жайворонків, голубів, носили їх вулицею і, роздаючи дітям, співали веснянки.

Великодній коровай (давньослов'янська "баба") має обрядове значення: пробудження природи, магічне сприяння плодючості полів, худоби і людей. Великодні короваї задовго до прийняття християнства споживали разом із обрядовими яйцями — крашанками, які є символом життя. Аж до XVII ст. християнська церква боролася проти використання крашанки і писанки у Великодніх обрядах: "пироги і яйця надгробні... всюди ліквідуйте.., бо гнівається Хреститель на вашу землю..."

Свято Спаса знаменувало достигання плодів. До освячення не можна було споживати плодів фруктових дерев. На Спаса їдять яблука, вмочаючи їх у мед".

В Україні існувало чимало так званих харчових заборон. Найчастіше це були пости — християнські заборони їсти м'ясо і м'ясо-молочні продукти. Чергування постів і м'ясниць було зумовлене головним чином християнським календарем. У піст їли борщ із грибами, рибою або просто з олією, картоплю, круп'яні куліші, киселі з сушених фруктів, а також галушки, пиріжки з квасолею, горохом, картоплею, капустою або вареники з такою ж начинкою. В язичницькій релігії наших Пращурів харчових заборон, як і виснажливих постів, не було. Великі пости християнство перейняло в давніх юдеїв: "В часи суспільних лих у юдеїв був звичай і вважалося релігійним обов'язком накладати на себе піст, тобто утримуватися від їжі, молитися і приносити жертви (Суд. 20:26)... При цьому вони за звичаєм надягали на себе мішковини, знімали взуття, посипали попелом голову ходили з немитими руками й непомазаною головою; синагоги під час постів переповнювалися криком і зойком каяття і покути (Вих. 22:12; Івана 2:15, 17)... Юдеї, готуючись відзначити національне свято Песах (Пасху), накладали на себе сорокаденний піст".

Звичайно, їжа українців розрізнялася залежно від крайових (регіональних) особливостей, проте спільне для всіх було значення обіду як об'єднуючого чинника. Це традиційна форма спілкування всієї родини, а дуже часто і сусідів та громади (толока, поминальні дні). Об'єднання людей через їжу — дуже давній закон наших Предків. Народна їжа має велику стійкість традицій, досить часто навіть більшу, ніж інші види матеріальної культури. Тому слід збирати і поширювати рецепти давніх страв і звичаїв, пов'язаних із харчуванням наших Пращурів, адже в них простежуються особливості, зумовлені природними умовами, господарською діяльністю, особливостями сімейного побуту українців.

Вживання їжі було своєрідним ритуалом. У великих родинах, коли за столом збиралася вся сім'я, обід починався із молитви, якою освячувалася їжа. Такі молитви збереглися з давніх-давен. У Велесовій Книзі с молитва при чаші:

Будьмо при чаші і пиймо цю суру, бо вона прийшла від Богів! Се бо силою укріпить і мудрістю огорне".

У Рідній Вірі українців існують молитви до їжі і подяка за їжу:

Дажбоже наш!

Ти даєш нам їжу в добрий час.

На щастя, на здоров'я, на життя

Дай нам їжу і пиття!

Слава Дажбогу

За їжу щоденну!

Для кріпості тіла поживну,

Для Духа натхненну.

Бо не ївши — легше.

А поївши — краще".

У кожній родині існувала своя формула звернення до Богів і подяка їм за їжу.