Особистість визначається Муньє як «духовна істота, що конституюється, як така, способом існування і самостійністю у своєму бутті».

Mуньє поділяє спільну з екзистенціалізмом теорію «залучення» (engagement), але вносить до неї певні зміни. Згідно думки філософа, особистість не «кинута» в світ, не ворожа йому, а розумно «залучається», активно включається в нього, перетворюючи його відповідно до своїх морально-політичних й життєвих устремлінь.

Персоналізм Муньє ставив перед собою і конкретні соціально-політичні життєві завдання: боротьбу з капіталізмом і колоніалізмом, виступи проти фашизму, підтримкумиру і т.п. Для їх вирішення та поширення ідей персоналізму в цілому Муньє спробував організувати міжнародну групу журналу «Esprit», яка б виступила єдиним фронтом (правда, досить короткочасним) з рухом т.зв. «Третьої сили»; Муньє висловив солідарність з Рухом Опору і т.п. Але, виступаючи в ролі відновлювача сучасного світу, Муньє вбачав шлях звільнення людства в плані морального оновлення особистості і оздоровлення суспільства. Він виступав, з одного боку, як рішучий противник капіталізму, з іншого – відкрито оголошував про необхідність подолання марксизму, відкидав диктатуру пролетаріату, класову боротьбу, партійну організацію, вчення соціалістичної революції. Муньє висунув ідею «персоналістської і общинної духовної революції», програму він виклав у «Маніфесті персоналістів», проти поставляючи йому «Комуністичний маніфест» Маркса і Енгельса. Основні положення персоналістської програми свідчать, що «істинне суспільство носить особистісний характер, само є особистістю особистостей».

Основну увагу Муньє було направлено на «чистоту» духовних цінностей. Фактично Mуньє вів нерішучу політику т.зв. «Атантізму» (вичікування), за що його різко критикували франц. комуністи (R. Garaudy, Lettre à Ε. Mounier, homme d '«Esprit», P., 1949).

Очевидно, що інтерпретація персоналістської ідей представників французького персоналізму не позбавлена суперечностей. Принагідно зауважимо, що саме цей філософський напрямок активно вплинув не тільки на соціальну політику Ватикану, але і став натхненником студентських заворушень у Європі.

Лакруа Жан (Lacroix, Jean) (1900-1986), французький філософ-персоналіст, мораліст і історик філософії. Народився 23 грудня 1900 в Ліоні; середню освіту здобув в домініканському коледжі і в коледжі єзуїтів, а вищу – в Ліонському католицькому університеті, де йому було присвоєно ступінь ліценціата словесності і ліценціата права. Після завершення вищої освіти Лакруа зацікавився філософією і вступив до Сорбонни, де під керівництвом Л.Брюнсвіка підготував і в 1927 захистив дисертацію на ступінь агреже. У цей період познайомився з Лабертоньєром, чиї праці, особливо робота про персоналізм, здійснили сильний вплив на Лакруа, як і твори Моріса Блонделя, про які пізніше він написав книгу (Maurice Blondel, 1963). Глибокий вплив на Лакруа, як і на французький персоналізм в цілому, зробила також концепція Бергсона, хоча по ряду питань Лакруа полемізував з ним у своїх роботах.

Зустріч в 1928 з Е. Муньє поклала початок довгому співробітництву, яке відіграло важливу роль у філософській долі Лакруа.Спільно вони заснували в 1932 журнал «Дух» («Esprit»). Лакруа був членом редакційного комітету журналу і продовжував цю роботу після смерті Муньє (1950). Численні статті Лакруа, поміщені в цьому журналі, були присвячені соціально-політичним проблемам, ролі права і демократії, соціалізму і синдикалізму, питанням про відповідальність християн в сучасному світі та ін. Деякий час Лакруа був професором ліцею, а в 1937 повернувся в Ліон, де викладав до 1968. Заснував місцеву організацію руху «Esprit». З 1945 по 1980 вів розділ філософської хроніки в газеті «Світ» («Le Monde»). Найбільш важливі з його статей і заміток про інтелектуальне життя Франції, про моральні і соціальні проблеми, зібрані за тридцять років, були опубліковані в книгах «Панорама сучасної французької філософії» (Panorama de la philosophie française contemporaine, 1968) і «Почуття і моральне життя» (Les sentiments et la vie morale, 1952). Лакруа часто читав лекції за кордоном – у Бельгії, Швейцарії, Канаді, Латинській Америці.

Лакруа розвивав новий раціоналізм, або філософію духу, яка визнає значимість сфери «дорефлексивного». У центрі роздумів Лакруа – особистість, її свобода, відносини з іншими людьми і з Богом. Персоналізм, вважає він, – це не якась певна концепція, а духовна орієнтація, властива багатьом філософським вченням минулого і сьогодення. Про особистості міркували Платон і Августин, Декарт і Кант, Прудон і Маркс. Лакруа неодноразово заявляв про прихильність до традиції французького раціоналізму з її рефлексивним методом, розуміючи рефлексію як сам акт духу. Одним з найважливіших витоків персоналізму він вважав філософію Декарта, вчення про cogito, причому підкреслював значення сумніву як необхідного та фундаментального для здійснення свободи особистості, героїчного елемента волі. У сумніві відкривається безперечний характер людського буття; індивід, розкриваючи себе у своєму мисленні, усвідомлює самого себе як особистість. Таким чином, мислення і буття – вихідна точкаособистості. Друге джерело персоналізму – концепція Канта, його ідеї про гідність, значущість особистості, про те, що вона являє собою не засіб, а мету.