ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ МУРОВАНИХ СПОРУД В УКРАЇНІ Х – ХІІІ ст.

Традиційними будівельними матеріалами для житла в Україні завжди були дерево i глина. Камінь та цеглу використовували для споруд, від яких вимагалася довговічність i міцність конструкції, - для замкових укріплень i для церков та монастирів. Тому пам‘ятками давньоукраїнської мурованої архітектури, що збереглися до наших днів, є переважно саме ці типи споруд. Наприклад, відомі укріплення Х-ХІ ст.у Тмутаракані, що були збудовані з сирцевих цеглин в три пояси загальною шириною 7,5 метрів, Софійські (інакше Батиєві) чи Золоті (1037р.) ворота в Києві. Часом муровані будівлі були житлового призначення (палаци), i будувались швидше з метою репрезентації могутності князівської влади, ніж для комфорту проживання. Біля Десятинної церкви в Києві знайдено фундаменти кам‘яних палаців, один з яких мав розміри в плані 45 на 12,5м, фундаменти з червоного кварциту на вапняному розчині з цем‘янкою, з цегляним склепінням, що має прогін 9м – найбільший з усіх відомих прогонів склепінь в Київській Русі. Інший палац мав 75м.довжини, був прикрашений фресками та мармуровими i шиферними різьбленими деталями.

На території України муровані сакральні споруди будували вже в перших століттях нашої ери. Осередком такого будівництва були колишні грецькі колонії Криму, зокрема Херсонес (Корсунь). Там збереглися залишки 27 мурованих церков i каплиць, датованих 4-6 ст.н.е. Збережені фундаменти показують, що плани цих давних християнських споруд були п‘яти типів: 1) у формі рівнораменного грецького хреста; 2) у формі базиліки римського типу; 3) ротонди; 4) однонавні каплиці з півкруглою абсидою; 5) перехідного типу між базилікою i хрещатою церквою.

Прийняття Київською Руссю християнства як державної релігії привело до активного будівництва мурованих церков, що повинні були, крім релігійного призначення, репрезентувати багатство i могутність княжої держави.

На архітектуру тих церков мали вплив різні чинники: ідеологічно впливала візантійська сакральна архітектура, тому що з Візантії було прийняте християнство; разом з тим нове церковне будівництво розвивало старі традиції мурованих корсунських християнських будівель, i дерев‘яних церков, що будувались в Україні ще на століття раніше від офіційного прийняття християнства; постійні економічні i політичні контакти з іншими країнами сприяли тому, що архітектура українських мурованих церков 10-13 ст. має ознаки загальноєвропейського стилю того часу, пізніше названого „романським” ( особливо це помітно в білокам‘яному церковному будівництві Галицько-Волинського князівства), а значне поширення церков-ротонд на території Великоморавської держави (6-7ст.) сприяло розвитку такого типу невеликих храмів також i в Україні. Ці впливи поєдналися з специфікою місцевих будівельних матеріалів, серед яких переважала випалена цегла, з смаком, вмінням та винахідливістю місцевих майстрів, нарешті, з традиційно сформованим уявленням українців про центричну форму храму як модель світу, - i всі ці процеси разом привели до виникнення оригінальної церковної архітектури, що становить собою окремий стиль в історії світової архітектури.

Серед великої кількості храмів, збудованих у Київській Русі в 10-13 ст., можна виділити кілька типів планів:

1) церква-ротонда (переважно невеликих розмірів)

2) однонавна церква з однією абсидою (невеликі церкви-каплиці, переважно при замках;

3) тринавна чотири- або шести-стовпна ( залежно від кількості поперечних нав);

4) п‘ятинавна ( у великих містах, будувались нечасто).

Найпоширенішим i таким, що увібрав в себе всі кращі ознаки давньоукраїнського стилю будівництва, був тип тринавної церкви з трьома або чотирма поперечними навами. Місця перетину цих нав в інтер‘єрі зазначені міцними опорами-„стовпами”, яких відповідно є чотири або шість - звідси i назва типу такої церкви. Середня нава звичайно була трохи ширша від бічних. Всі три нави в плані завершувались півкруглими абсидами. Бічні нави, а також західна (над входом) частина головної нави часто були двоповерховими – з хорами. В інтер‘єрі стовпи поєднані між собою i з зовнішніми стінами півциркульними арками. Середня нава, так само як i поперечна (трансепт), були перекриті циліндричним склепінням. В місці перетину середньої нави з трансептом розміщувався купол. Подібно до візантійського варіанту, стовпи були опорою для „вітрил”- пандатив, що підтримували циліндричний або гранчастий барабан, на якому встановлювали півсферичний купол. Барабан був прорізаний значною кількістю аркоподібних вікон, що забезпечували освітлення церкви. На одному (північно-західному) або на обох кутах головного фасаду церкви були округлі в плані вежі із сходами для виходу на верхній ярус бічних нав.

Для архітектури церков такого типу характерною була логічна відповідність зовнішнього архітектурного оздоблення i конструктивної побудови. Пілястри i напівколони на фасадах своїм розміщенням відповідають внутрішнім стовпам i одночасно працюють як контрфорси цілої споруди. Одноповерхові галерейки, що оточували церкву з трьох сторін (крім вівтарної, східної) були одночасно функціонально-декоративним i конструктивним елементом, оскільки „гасили” силу розпору внутрішніх склепінь. У соборах Києва та Новгорода застосовувалися підпірні арки-аркбутани, які не застосовувалися в Візантійській архітектурі, а в Західній європі почали використовуватись значно пізніше. Початково навіть форма покриття купола точно відтворювала форму внутрішньої купольної конструкції, але згодом кліматичні умови змусили залишати між внутрішньою оболонкою купола та його покриттям повітряний простір.

Основними будівельними матеріалами в цей час були цегла i камінь. Залежно від наявності відповідних будівельних матеріалів церква могла бути або переважно з каменю (Галичина), або переважно з цегли (Подніпров‘я). Розглянемо детальніше конструкцію стін цегляно-кам‘яної церкви, оскільки в ній більш наочно виявилася конструктивна винахідливість давньоукраїнських майстрів.

При будівництві мурованих церков у найвідповідальніших місцях використовували дерев‘яні конструкції. Підошви ровів під фундамент укріплювали дерев‘яними кілками, або клали на дно рову цілу систему дерев‘яних колод-лежнів, яку заливали вапняним розчином. У найвідповідальніших місцях будівлі клали дерев‘яну обв‘язку, („зв‘язі”), яка тримала конструкцію, поки не ствердне вапняний розчин. Такі дерев‘яні бруси клали на фундамент під стіну, під вікна першого ярусу, під підошву арок i склепінь, по периметру підкупольних барабанів. При будові арок використовували дерев‘яну опалубку на кружалах, що спиралася на стояки, або на втоплені в кладку дерев‘яні „пальці”.

З Причорномор‘я i Візантії давньоукраїнським майстрам був добре відомий спосіб мішаної кладки стін, коли ряд цегли чергувався з рядом каменю. Чергування заштукатурених полос каменю з теракотовими полосами цегли створювало орнаментацію зовнішніх стін. В умовах дефіциту природного каменю давньоукраїнські майстри винайшли свій власний спосіб кладки, що зберігав візантійську систему декору, але використовував тільки цеглу – так звану „кладку втопленими рядами”, коли ряд виступаючої цегли чергувався із кількома рядами цегли, „втопленими” в площину стіни i заштукатуреними. Цей спосіб часто використовувався при будові арок, склепінь, простінків. Цегла в той час була товщиною 3 см, в плані прямокутна з розмірами 22см на 28см, або 30см на 40см.i називалася „плінфа”. Як стверджують дослідники, конструктивні якості нашої плінфи були значно кращими від візантійської. ЇЇ випалювали в печах при температурі 1000 – 1100 градусів С. Характерний колорит давньоукраїнським мурованим спорудам придавав вапняний розчин, в який для міцності додавали товчену цеглу („цем‘янку”) що придавала йому рожевий тон. Розчин клали товстими шарами у 2 – 3,5 см. Вапняний розчин, на відміну від цементного, з бігом часу набуває все більшої міцності, поступово перетворюючись у вапняк.

Ще одним винаходом українських будівничих Х-ХІІІст.було використання керамічних глечиків, так званих „голосників”, у склепіннях для полегшення конструкції, у пазухах склепінь для відводу дощової води з даху. Їх також вмуровували в стіни так, щоб отвори глечиків виходили в інтер‘єр церкви, для покращення акустики приміщення.

Для оздоблення мурованих церков використовували природний камінь, що був зручний в обробці – рожевий шифер (пірофілітовий сланець) i мармур, який привозили з берегів Мармурового моря. З цих матеріалів робили карнизи, підлоги, саркофаги, парапети, огорожі та ін. Дахи покривали олов‘яними листами 45 на 70 см, які клали по вапняному розчину з домішкою цем‘янки i скріплювали між собою цвяхами та металевими клямерами. Для освітлення інтер‘єру використовували круглі скельця діаметром 12-16 см, які вставляли у дерев‘яні віконниці з круглими отворами. У проміжки між круглими рамками вставляли відповідно маленькі скельця ромбічної та трикутної форми. Із скла виготовляли смальту для мозаїки. Рештки майстерень Х-ХІІІ ст., що виробляли скло, знайдено на Подолі та у Печерському монастирі.

Стіни в інтер‘єрі церкви оздоблювали фресковим живописом i мозаїкою. Особливу увагу приділяли оздобленню внутрішньої поверхні куполів. Іконостаси давньоукраїнських мурованих церков не займали всієї висоти приміщення, i дозволяли сприймати весь інтер‘єр церкви як єдиний цілісний простір.

Основними характерними рисами, що вирізняють традиційну муровану українську церкву Х – ХІІІ ст. є:

1.Живописне розміщення в ландшафті, на видатних точках рельєфу.

2. Відповідність внутрішнього простору церкви її зовнішній формі.

3.Тісний зв‘язок декору з конструктивним вирішенням будови, максимальне використання художніх властивостей матеріалу.

4. Оригінальні конструктивні способи спорудження стін та куполів.

5.Характерна планувальна структура (тринавні, чотири- або шестистовпні, триабсидні церкви, з одним або кількома (непарне число) куполами на вітрилах i барабанах, розміщеними за візантійською схемою).

6. Двоярусність інтер‘єру бічних нав.

6.Галереї, що оточували споруду з трьох сторін, крім вівтарної частини.

6.ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ XIV – XVI СТ.

Починаючи з другої половини ХІІІст. для України настав складний період військових конфліктів, татаро-монгольських набігів. Це не сприяло розвитку будівництва. Основна частина збережених споруд, що відносяться до даного періоду, зосереджена в Західній Україні. У Західноевропейській архітектурі в ХІІІ – ХІV ст. домінувала готика, i закономірно, що й українська архітектура, становлячи органічну частку загальноєвропейського мистецтва, також розвивала в цей час готичні мотиви. Але, на відміну від країн західної Європи, в українській архітектурі готичний стиль проявив себе перш за все в конструктивному, а не в образному відношенні. Як пише відомий історик архітектури В.Січинський, „…нові форми не переймалися в своєму закінченому i шаблонно-виробленому вигляді, але значно перетворювалися, пристосовувалися до спеціальних місцевих вимог побуту i загалом культурних особливостей території. Тому готика на Україні мала всі ознаки перехідного стилю, подібно, як це було в Італії, тим більше, що сильна будівельна культура візантійсько-українська ще довгий час постачала потрібну умілість i вироблені форми.”

Українська культура давньоруського часу проявляла себе в формах планів та в об‘ємах будівлі, а готичний вплив викликав зміни в конструктивному вирішенні, в формах та оздобленні архітектурних деталей. На основі аналізу тих архітектурних пам‘яток готичного часу, які збереглися в Україні (церква св.Трійці в Межирічі, Рівненська обл., церква Богоявлення в м.Острозі, Сутківська оборонна церква на Поділлі, церква Різдва Богородиці в м.Рогатині, готичні римо-католицькі катедри у Львові i Києві, та ін.) можна ствердити, що в порівнянні з західноєвропейськими аналогами вони мають багато подібних рис, але мають також ряд характерних особливостей.

Подібні риси: зірчасті склепіння, сітчастий ромбовидний орнамент в цегляній кладці, готичні деталі в оздобленні вікон та одвірків, застосування при завершенні будівлі шпилів i високих фронтонів, використання контрфорсів для погашення розпору склепінь.

Особливості: - в тринавних церквах та костелах всі три нави однакової висоти;

- в інтер‘єрі храмів чітко виділяються чотири опорні стовпи;

- котрфорси масивні, менш розвинені, не відіграють великої ролі в архітектурному образі споруди;

- основний будівельний матеріал – цегла (не плінфа!), часто оштукатурена;

- поширений тип церкви – однонавні три- або дводільні храми, яким готичного характеру придають лише шпиль, невеликі контрфорси та стрільчасті арки вікон i дверей;

- використання в готичних церквах давньоруської об‘ємно-планувальної структури;

- оборонний характер готичних церков, скупий декор зовнішніх стін;

- застосування декору у вигляді декоративних ніш в один або кілька ярусів, які на фасадах перетворюються в аркатурний пояс.

Українські готичні церкви за типом плану можна поділити на три групи:

1) давньоруського зразка, чотиристовпна, тринавна, але з готичними конструкціями перекриття;

2) хрестова в плані, звичайно з куполом над головною навою; 3) тридільна, однонавна, виступає в трьох варіантах – безкупольна, однокупольна (над головною навою), трикупольна, з розміщенням куполів на одній осі. Цей тип знаменує собою остаточний відхід церковного будівництва від візантійського зразка i створення нового типу української мурованої церковної архітектури, що розвиває традиції українських дерев‘яних церков.

Характерне для української сакральної архітектури стремління до центричної композиції об‘єму відобразилося також в формі планів готичних римо-католицьких костелів (Домініканський костел св.Миколая в Києві на Подолі, 1610р., катедральний собор у Львові, кінець XIVст.) План їх головної нави (храму вірних) мав форму квадрата, що є зовсім невластиве для римокатолицьких костелів західної Європи, зате поширене в українських церквах.

У XIV-XV ст. у західній частині України та на Поділлі поширився тип триконхових церков, що походить з монастирських будов на горі Афон у Греції, тому часто ці церкви називали церквами „афонського типу”. Для таких церков характерна наявність у вівтарній частині, або у храмі вірних, у бокових стінах півкруглих заглиблень (конх), які можуть або значно виступати назовні, змінюючи конфігурацію стіни, або бути видимими лише в інтер‘єрі, ховаючись повністю у товщі стіни. Церкви афонського типу збереглися, наприклад, в Хотині, в Путні i Сереті біля Чернівців, в с.Лаврові на Бойківщині, в Зінькові та в Кам‘янці–Подільському на Поділлі. Такі церкви будували з каменю на вапняному розчині, іноді використовуючи шари цегли для вирівнювання кладки.

У загальному підсумку, для характеристики особливостей української готичної архітектури, доцільно навести слова В.Січинського, що стосувалися архітектури Сутківської твердині на Поділлі, але повністю підходять для інших українських готичних споруд: „Взявши від старої спадщини візантійсько - українську логічність, підпорядкованість окремих частин цілому, єдність i відповідність внутрішнього змісту та зовнішнього вигляду, злучивши це з готичним конструктивізмом, з його врахуванням фізичних законів i тектонічних сил – український архітектор створив синтез двох світоглядів, двох відмінних стилістичних проблем.”

На зміну готичній архітектурі прийшла архітектура ренесансу. В західній Європі ренесанс розвинувся як повне ідейне i конструктивне заперечення готики. Натомість в Україні спостерігаємо своєрідний плавний, безконфліктний перехід від готичної архітектури до ренесансної. Ці два стилі певний час разом співіснували в українській архітектурі, синтезуючи нові, властиві для української архітектури, риси.

В храмовому будівництві в XVI-ХVI ст., поширенгими були наступні типи церков:

1) триконхові церкви;

2) тридільні безкупольні оборонні церкви,

3) тридільні однокупольні церкви (напр.-церква в с.Сулимівка, Київщина, 1622-29рр.),

4) тридільні трикупольні церкви (напр.- церква в м.Городку, Львівщина, 1540р.),

5) тридільні трикупольні, з чотирма стовпами в інтер‘єрі, планом своїм нагадують давньоруський чотиристовпний храм (Успенська церква у Львові, церква Чесного Хреста в Луцьку).

6) хрещата п‘ятиверха церква (сформувався на Придніпров‘ї, напр.-церква св.Катерини в м.Чернігові, церква св.Георгія у Видубецькому монастирі в Києві).

Деякі ренесансні римокатолицькі костели в Україні мали планувальну структуру, подібну до українських ренесансних церков. Наприклад, костели в Золотім Потоці, в Щирці, в Дунаєві мали тридільну структуру плану, а костел св.Лаврентія в м.Жовкві, збудований у 1606р., має план у вигляді рівнораменного хреста з куполом посередині.

В мурованій сакральній архітектурі українського ренесансу видно впливи традиційної дерев‘яної церковної архітектури. Це помітно як в структурі плану, так i в формі верхів церкви – замість півсферичних куполів, церкви часто завершувалися баштоподібними верхами, що складалися з послідовно з‘єднаних восьмигранних барабанів i зрізаних пірамід. Деякі ренесансні муровані церкви дуже подібні до тридільних трикупольних дерев‘яних храмів ( напр. каплиця Трьох Святителів у Львові), причому не лише за своєю архітектурною композицією, але й за характером оздоблення – кам‘яні рельєфи на стінах церков запозичували орнаментальні мотиви з української народної дерев‘яної різьби – виноградна лоза, квіти соняшника, стилізовані рослинні мотиви.

В римокатолицьких ренесансних костелах для оздоблення також використовувався орнамент українського дерев‘яного різьблення, а часом запозичували окремі деталі оздоблення інтер‘єру. Наприклад, в костелі св.Лаврентія в Жовкві на вітрилах купола є рельєфні зображення Євангелістів – мотив, запозичений з декорування українських церков.

Основні стилеві ознаки ренесансу в багатьох аспектах співпали з традиційними особливостями народної української архітектури, такими як стремління до центричності, застосування купола та його відкритість в інтер‘єр, аркади, галереї, різьблений декор на стінах. Тому ренесанс був сприйнятий в Україні як органічне продовження давних традицій будівництва, i українські ренесансні споруди значно менше відрізнялися від західноєвропейських аналогів, ніж це було у випадку готики. Особливостями української ренесансної архітектури були переважно деталі оздоблення, що базувалися на народних мотивах. Крім того, захід України входив в зону впливу так званої „Східноєвропейської школи пізнього ренесансу” (за В.Січинським), поширеної на компактній території Східної Словаччини, Південної Польщі i Західної України. Для споруд цієї школи було характерне оздоблення у вигляді високого аттика з півкруглими нішами, аркадами i пілястрами, часто додатково збагаченого рельєфним декором. Таким аттиком завершено Круглу, або, інакше, Нову вежу Острозького замку, тому часом цей стилевий напрям називають „Острозький ренесанс”. Подібні завершення отримали в XVII ст.й інші замки, палаци, а навіть деякі синагоги.

Міська житлова мурована архітектура ренесансу збереглася на Західній Україні, зокрема у Львові. Вона має всі риси італійського відродження, з подвір‘ями, оточеними поверховими відкритими галереями, з рустованими фасадами, прикрашеними кам‘яною різьбою. Але дослідники відзначають особливість львівських кам‘яниць того часу – їх інтер‘єри багато декоровані художньою різьбою, нею вкриті не лише сволок i одвірки, але й стіни у світлицях, у проміжках між вікнами.

Палаци в Україні того часу є прекрасними зразками палацово-паркової архітектури європейського ренесансу. Одним з показових прикладів є відомий палац у Підгірцях, в архітектурі якого присутні всі ознаки ренесансної споруди – осева симетрична композиція палацу i всього архітектурного ансамблю, бастіонні укріплення, регулярний партерний парк, що опускається терасами по схилі гори. А розміщення його повністю відповідає традиції української архітектури органічно вписувати визначні споруди в ландшафт i розташовувати укріплені замки на високих точках рельєфу, що забезпечують контроль над околицею.

В Україні є майже класичні зразки ренесансних містечок. Один з найкращих прикладів є Жовква – місто, що народилося в часи ренесансу i має всі найхарактерніші ознаки невеликого ренесансного містечка.

У підсумку слід відзначити, що архітектура ренесансу в Україні в цілому розвивалася в тому самому руслі, що й у західній та центральній Європі, дещо більше спільних рис знаходимо з італійським ренесансом, що пояснюється тісними культурними та економічними зв‘язками з Венецією та іншими італійськими містами. Найбільше місцевих особливостей знаходимо в архітектурному вирішенні українських церков, в яких форми ренесансу накладалися на традиції дерев‘яного церковного будівництва, вимоги релігійної обрядовості, давні будівельні традиції. Певні відмінності є також в способі декорування споруд i в мотивах самого декору, що часто інтерпретують мотиви українського народного орнаменту.

7.ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ БАРОКО В УКРАЇНІ.

В час поширення стилю бароко українське козацтво виборює фактичну незалежність України, вдруге після княжої доби. Створюється гетьманська держава, центр розвитку культури переноситься знову до Наддніпрянської України, де розгортається будівництво архітектурних об‘єктів громадського та релігійного призначення. Фундаторами виступають гетьмани, полковники, церковні достойники. Серед них – гетьмани Хмельницький, Самойлович, Мазепа, Апостол, Розумовський, полковники Герцик, Миклашевський, Мокієвський, Дунін-Борковський, Боронович, Мирович, митрополит Петро Могила. Особливо багато об‘єктів було споруджено при сприянні гетьмана Івана Мазепи (протягом 1690-1706рр. було побудовано близько 20 споруд, серед них побудовано 4 великі нові церкви, реконструйовано 5 церков Старокняжої доби, закінчено 3 церкви, розпочаті його попередниками). Тому стиль бароко в архітектурі України часом називають „мазепинським бароко”.

Отже, на відміну від попередніх архітектурних стилів, готики та ренесансу, бароко в Україні розвивалося в умовах державної незалежності, i, відповідно, мало більше як матеріальних, так i політичних можливостей виявити свою індивідуальність.

Архітектура бароко на території сучасної України розвивалася в трьох напрямах.

По-перше, це інтерпретація італійського типу барокової архітектури, з різьбленим з каменю ордером як основним декоративним елементом фасаду, з увігнуто-опуклими формами стін, з великим виносом карнизів, з динамічними кам‘яними скульптурами на фасадах. Найбільше споруд такого типу є в Західній Україні, зокрема, у Львові. Це, перш за все, церква св. Юра у Львові, а також костел Єзуїтів (1613-1670), збудований за взірцем храму Іль Джезу в Римі, костели Бернардинів (1600), Кармелітів (1634), св. Лазаря, св. Марії-Магдалини та багато інших.

По-друге, це специфічний тип європейського бароко, який розвинувся в Росії i мав ряд особливостей, зокрема, активне використання кольорових контрастів при декорації фасадів, в церковних спорудах – продовження візантійської традиції розміщення куполів по діагоналях квадрату плану i декораторський підхід до вирішення самих куполів. Добрим зразком такого типу барокової архітектури є Андріївська церква в Києві, побудована за проектом Растреллі.

По-третє, це власне оригінальний український тип барокової архітектури, який ще називають „українське бароко”, „козацьке бароко” або „мазепинське бароко”. Він розвинувся на території Української гетьманської держави як результат поєднання економічного піднесення, політичної незалежності i українських архітектурно-мистецьких традицій. Архітектура українського бароко цього типу має ряд характерних рис. Розглянемо їх докладніше.

Традиційно найповніше особливості архітектурного стилю проявляються в спорудах релігійного призначення, і українське бароко не було винятком. Найпоширенішими в той час були церкви двох типів:

1) великі собори, що відроджували архітектурні традиції Княжої доби;

2) храми, що розвивали в своєму архітектурному образі форми, традиційні для українських дерев’яних церков.

Церкви першого типу не мають аналогів в народному дерев’яному будівництві. Подібно до давньоруських, вони переважно тринавні, триабсидні, шестистопні, з двоярусними західними притворами, фланкованими двома вежами, могли мати 3, 5, або 7 бань. Такі собори – цілком раціональні споруди, що мають чітко виражений головний і тиловий фасади, в інтер’єрі виділено парадні, (головні) і другорядні нави, внутрішній простір має початок і кінець. В планувальному вирішенні цих соборів помітне свідоме звернення до традицій Київської Русі – як ствердження, що Українська гетьманська держава є її правонаступницею. Дослідник українського мистецтва Анатолій Макаров досить влучно охарактеризував художній образ такої споруди, називаючи її „гетьманським собором – храмом української державності”, що справляє на відвідувачів монументальне враження, „дихає силою і величчю і водночас пригнічує живу душу циклопічними масштабами... храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, ... з гетьманським храмом людина спілкується лише на рівні усвідомлення себе часткою держави”. До церков такого типу відносяться, зокрема, Миколаївський київський військовий собор, Братський київський Богоявленський собор, собор Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві. В декорі цих соборів використовувався класичний ордер, який підкреслював європейський характер споруди.

Церкви, що відносяться до другого типу і розвивають в своїй архітектурі народні традиції церковного будівництва, в свою чергу, можна поділити на дві групи – тридільні з куполами на одній осі (одно- і триверхі), - і центричні хрещаті, переважно п’ятидільні (одно- і п’ятиверхі, рідше – триверхі), а часом і дев’ятидільні, з різною непарною кількістю верхів, аж до дев’яти. До першої групи відносяться, наприклад, трикупольна церква Різдва Богородиці на Дальних печерах в Києві, Покровський собор в Харкові. Друга група більш чисельна, особливо популярними були хрещаті п’ятиверхі церкви. За 60 років було побудовано біля 20 таких церков. П’тидільні п’ятиверхі центричні церкви стали своєрідним символом української сакральної барокової архітектури і отримали неофіційну, але влучну назву „козацький собор”. Згаданий вже дослідник А.Макаров з приводу художнього образу козацького собору пише, що він не має чітко вираженого головного фасаду, є демократичним, поверненим одночасно до всіх присутніх на площі. Будучи виразником барокового світовідчуття, храм ніби прагне розчинитися в просторі, а простір намагається проникнути в нього, злитися з ним. І всередині будова не відгороджує людину від простору, а навіює відчуття розчинення в ньому. П’ятиверхий собор – втілення народної мрії про небо на землі.

Муровані дзвіниці українського бароко будувалися за зразком дерев’них, і (за кількома винятками) традиційно стояли окремо від церкви. За планом дзвіниці будували чотирикутні, восьмикутні, а також з поєднанням чотирикутного першого поверху з восьмикутним другим. Дзвіниці були високими. Особливо виділяється велика барокова дзвіниця Києво-Печерської лаври, збудована у 1731-1744 рр. архітектором Шеделем – чотириярусна, восьмигранна, прикрашена ордером.

На відміну від західноєвропейського і південноєвропейського бароко, яке використовувало для будівництва і для декору будинків природний камінь, споруди українського бароко будували з цегли, штукатурили і білили. Декоративні елементи фасаду також виконували з фігурної цегли і спеціально відформованих керамічних блоків, а рельєфний декор на стінах ліпили з вапняно-піщаного розчину по дротяному каркасу, прикріпленому до стіни кованими цвяхами. На відміну від тогочасної Росії, в Україні не було строгих стандартів на форму і розміри цегли, але переважно її робили 32-16-8см, а керамічні блоки – 34-34-8см, або 47-47-11см. Виготовляли також жолобкову і фігурну цеглу, відповідно до потреб конкретної споруди. Наприклад, при реставрації Покровського собору в Харкові було виявлено вісімнадцять типів лекальної цегли. Такий спосіб будівництва вимагав дещо інакшого підходу до формування архітектурного образу барокової споруди. Як відомо, західноєвропейське бароко застосовує експресію різко виступаючих з площини стіни карнизів, розкрепованих пілястрів, кам’яних скульптур, які в умовах південного сонця відкидають густу тінь і підкреслюють пластику фасадів. А декоративні деталі з кераміки не могли надто далеко виступати за межі площини стін, для досягнення подібного ефекту треба було застосовувати складні конструктивні засоби. Наприклад, для того, щоб впровадити ордер на фасад дзвіниці Печерської Лаври, виготовляли спеціальні керамічні блоки розміром 80-80-10см з вмонтованим металевим кріпленням. Тому українські архітектори винайшли свій оригінальний спосіб інтерпретації класичного ордеру, підходячи до нього не „канонічно”, а декоративно-символічно. Вони значно розвинули по висоті антаблемент, збільшили кількість горизонтальних ліній, одночасно зменшивши відстань між ними. Для декорації фасадів використовували переважно пілястри, підкреслені багатократною розкреповкою. Розмір цегли ставав своєрідним модулем, з допомогою якого формувалася українська інтерпретація класичного ордера. Його елементи, підкреслені вузькими полосками падаючих тіней, поступово, уступами виростали з білої площини стін. В ордерному декорі практично відсутні кронштейни, модульйони, сухарики, в капітелях та базах пілястрів важко знайти астрагал, вал, четвертний вал та інші складні деталі. Пілястри підкреслювали конструкцію споруди, їх розміщували по кутах будинку, а також там, де в інтер’єрі внутрішні поперечні стіни примикали до зовнішньої стіни. Це нагадувало структуру дерев’яного будинку „в зруб”.

Крім ордеру, для декору стін застосовували ліпний орнамент. Найчастіше використовували два варіанти розміщення декору, які умовно назвали „рушниковий стиль” і „килимовий стиль”. У „рушниковому” варіанті прикраси збираються у щільні вертикальні смуги, створюючи враження, що на стінах висять рельєфні рушники. Прикладом застосування такого варіанту декору є Преображенська церква у Великих Сорочинцях. У „килимовому” варіанті стіни суцільно покриті рельєфними орнаментами і символічними зображеннями. Такий варіант бачимо в декорі стін дзвіниці Софійського собору в Києві.

Мотиви декору в спорудах українського бароко також мали свої оригінальні особливості. Традиційні для бароко вінки і гірлянди в українській інтерпретації були сплетені не з „класичних” середземноморських, а з місцевих квітів і плодів, нерідко використовували також орнаментальні мотиви народних розписів і вишивок. З’являлися на стінах соборів та дзвіниць також зображення загальнодержавних, гетьманських і полковницьких гербів, символи влади, окрилені головки „Слав небесних”, урочисті балдахіни і святкові гірлянди – всі ці мотиви навіювали думки про героїчне минуле і про нову українську державність, завойовану в боях. В цьому відношенні архітектурну пластику деяких українських барокових споруд, за влучним спостереженням Анатолія Макарова, можна порівняти не так із „застиглою музикою”, як з „громадянсько-політичними або медитативними поезіями, вкарбованими в стіни”.

Своєрідність споруд українського бароко проявилася ще й в тому, шо, при загальній строгій симетрії основного масиву будівлі, окремі деталі декору часто були асиметричними. Незначна асиметрія допускалася в розміщенні вікон та дверей на фасадах (наприклад, на фасаді Митрополичого будинку в Києво-Печерській лаврі вхідний портал зміщено відносно центральної осі, хоча три фронтони поставлені симетрично). Не повністю ідентичними, хоча й однаковими за композицією, були і ліпні орнаменти на стінах церков, що пояснювалось просто – загальний рисунок композиції викладався з дротяного каркасу на кожній стіні за однаковою схемою, але потім вже різні майстри на різних ділянках будови виліплювали рельєфний декор з піщано-вапняного розчину, моделюючи орнаментальні мотиви відповідно до своїх можливостей і свого художнього смаку. Але, незалежно від того, чи ці незначні неточності були запланованими, чи вимушеними і випадковими, - в результаті споруди українського бароко отримали в своєму образі якусь природність і теплоту, адже в створених природою об’єктах рідко можна знайти щось дуже строго симетричне – у кожному живому організмі є маленькі „неправильності”, які створюють його неповторний образ.

Характерними для українського бароко були вікна трьох типів – півциркульні, трицентрові (завершені тричастинною аркою) і прямокутні вікна з так званими „вухастими” наличниками. Віконні отвори завжди мали більш чи менш багате обрамлення, часто з використанням ліпних орнаментів.

Порівняно (в масштабах світової історії) короткий період української державності XVII ст. відзначився великим розмахом будівництва освітніх закладів – шкіл, колегій, університетів. Європейські дослідники, що подорожували в той час Україною, з подивом відзначали, що в кожному українському селі функціонувала школа, а всі українські селяни, в тому числі і жінки, вміли читати і писати.

Цивільні будинки українського бароко – адміністративні, навчальні, житлові – були різної поверховості, залежно від функціональних потреб. Вони мали товсті цегляні стіни, склепінчасті перекриття, фасади, прикрашені пілястрами і іншими елементами ордеру. Поширеними були відкриті аркади, як, наприклад, в будівлях Київського магістрату, Духовної академії та інших. Навчальні заклади були мурованими, одно- і двоповерховими, з ганками, галереями. Житлові приміщення монастирів були галерейного типу, з секційно-анфіладним розплануванням. Секція складалася з двох келій, які мали спільні сіни, що виходили на галерею. Приміщення, залежно від потреби, мали різну ширину. Наприклад, прогони трапезних в монастирях мали до 15 метрів. Для зміцнення конструкції склепінь часом використовували металеві затяжки.

Муровані житлові будинки того часу за плануванням наближалися до традиційної народної „хати на дві половини”, з центральним входом до сіней, з яких можна було потрапити в кімнати. Житлові будинки мали високі вальмові (чотирисхилі) дахи з мансардами, ганки і галерейки, і були поштукатурені та побілені. Наприклад, відомий будинок Лизогубів в Седневі становив собою одноповерховий будинок, в плані – витягнений прямокутник, з високим цоколем, вікна якого освітлювали підвал. Вхід у просторі сіни був через центральний ганок, а з них – наліво та направо вели двері в кімнати, анфіладно розміщені по три з кожного боку. Приміщення були перекриті циліндричними склепіннями, що спираються на товсті стіни.

Навіть такі допоміжні споруди, як в’їздні ворота, завдяки фантастичному декору бароко, стали справжніми мистецькими перлинами, наприклад, славна Брама Заборовського, що веде з Георгіївського провулку до подвір’я Митрополичого будинку Києво-Печерської Лаври.

В часи, коли будувалися споруди в стилі українського бароко, поняття „архітектура” для людей означало перш за все засіб прикрасити своє довкілля. В хроніках того часу часто можна побачити вислови: „будівля, прикрашена архітектурою”, або „міста, прикрашені будівлями”. З другої половини XVII ст. до наших днів збереглися імена деяких архітекторів українського бароко. Серед них – Іван Григорович-Барський, що отримав освіту в Київській академії. Його першою роботою було будівництво міського водопроводу на Подолі. Він також збудував церкву в Козельці на Чернігівщині. Пам’ять про іншого легендарного будівничого українського бароко закарбувалася в назві однієї з найкращих споруд Києво-Печерської Лаври – Ко