Монетарна політика Центрального банку. Фіскальна політика. Державний бюджет.

 

 

Монетарна (грошово-кредитна) політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, високого рівня зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Це політика регулювання пропозиції грошей і відсоткової ставки. Монетарну політику в країні провадить центральний банк, який виступає «банком банків», що регулює пропозицію грошей в економіці. В більшості країн світу центральні банки є державними. В Україні центральним банком є Національний банк (НБУ).

Основні функціями центральних банків є:

· розробка і впровадження разом із Урядом ефективної грошово-кредитної політики;

· здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;

· здійснення міжбанківських розрахунків в тому числі і в міжнародних відносинах;

· продаж кредитних ресурсів комерційним банкам та кредитування уряду;

· регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та кредитних організацій;

· здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості національної валюти;

· зберігання та регулювання золотовалютних резервів;

· управління державним боргом.

Основними інструменти монетарної політики центрального банку є:

- операції на відкритому ринку цінних паперів;

- норма обов’язкових резервів – це та частка банківських активів, яка передається на зберігання в центральний банк;

- норма облікової ставки – це той відсоток, під який центральний банк надає позики комерційним банкам.

Центральний банк може купувати або продавати урядові цінні папери комерційним банкам, нефінансовим фірмам, населенню. В результаті він здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

В умовах надто високих темпів економічного зростання та інфляції центральний банк проводить рестриктивну (стримувальну) політику. Для цього він повинен зменшити надлишкові резерви комерційних банків. Цього можна досягти шляхом продажу державних цінних паперів, підвищення норми обов’язкових резервів, підвищенням облікової (дисконтної) ставки. Внаслідок цього пропозиція грошей зменшиться, а відсоткова ставка зросте. Гроші стануть «дорогими», умови надання кредиту – жорсткішими. Тому така політика називається політикою «дорогих грошей». В результаті сукупний попит зменшується і як наслідок – зменшуються доходи, обсяг виробництва, зайнятість та інфляція.

Якщо економіка перебуває в стані депресії, застою, провадиться стимулююча монетарна політика. Вона передбачає збільшення пропозиції грошей. Для цього центральний банк скуповує цінні папери, знижує норму обов’язкових резервів і облікової ставки. Гроші стають «доступними», а політика називається політикою «дешевих грошей». Зниження ринкової відсоткової ставки в результаті таких дій центрального банку, стимулює зростання інвестицій та інших видатків, чутливих до відсоткових ставок. Це, в свою чергу, збільшує сукупний попит, що сприяє зростанню ВВП і зайнятості.

Фіскальна(бюджетно-податкова) політика держави – система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом‘якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток й стан державного бюджету і тому виконує дві взаємопов‘язані функції – стабілізаційну і фіскальну.

Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційноїта недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політикане потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтованих (автоматичних) стабілізаторів – механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках. У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика.

Дискреційна фіскальна політика –політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу. Термін “дискреція” означає, що зміна в податках і видатках залежить від свідомих рішень парламенту чи уряду, що приймаються на основі діючих законів. Це активна фіскальна політика уряду. У залежності від мети впливу на сукупний попит фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів.

Рестриктивна (стримуюча) проводиться в період підйому і цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок за рахунок зростання податків та зниження державних витрат, або поєднання цих заходів. Всі ці заходи здійснюють вплив як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. На проведення активної фіскальної політики впливають труднощі макроекономічного прогнозування, обумовлені недосконалістю економічної інформації, мінливості економічних очікувань, а також існування значного внутрішнього лагу (час від моменту зміни економічної ситуації до прийняття урядом відповідних рішень і навпаки).

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Державний бюджет – фінансовий план доходів і видатків держави на рік. Державний бюджет виконує такі функції: розподільчу (забезпечує формування та використання грошових коштів держави на задоволення суспільних потреб), контрольну (гарантує формування грошових коштів та використання їх за передбаченими напрямками), стабілізаційну (регулює хід економічного циклу). Розмір державного бюджету, його структура, співвідношення між доходами і видатками визначає можливості фіскальної політики, яка, у свою чергу, впливає на стан державного бюджету. Бюджетні доходи:

звичайні: податки; збори (акцизні, мито); доходи від держаної власності та держаної торгівлі; внески в державні фонди соціального страхування;

надзвичайні: кошти від приватизації; кошти від поражу прав використання повітряного простору.

Основними джерелами доходів держави є податки (система обов‘язкових платежів суб‘єктів господарювання державі) та надходження від зовнішньо-економічної діяльності. За економічним змістом податки - це система фінансових відносин між державою та платниками податків щодо наповнення державного бюджету. Податки складають близько 90% надходжень в державний бюджет.

Основними функціями податків є:

- фіскальна (централізація частини національного доходу в державному бюджеті на загальносуспільні та державні потреби);

- розподільча (перерозподіл національного доходу між галузями виробництва, підприємствами та фізичними особами);

- регулююча (вплив податків на величину сукупних видатків і доходів платників).

Податки класифікуються за різними ознаками. Відповідно до порядку стягнення податки поділяються на прямі та непрямі. Прямі стягуються безпосередньо з доходів або майна юридичних та фізичних осіб. Непрямими податками є податки, якими обкладаються ціни на товари та послуги – акцизи, мито, податок на додану вартість. Чим біднішою є країна, тим більше вона покладається на непрямі податки, особливо на податки від зовнішньоекономічної діяльності. З погляду зміни податкових ставок (розміру податку на одиницю оподаткування) у міру зростання доходу, вони поділяються на:

- прогресивні(середня ставка підвищується у міру зростання доходу);

- пропорційні(середня ставка податку залишається незмінною за будь-яких обсягів доходу);

- регресивні (податкові ставки знижуються у міру зростання доходу).

Виходячи з того, в який бюджет скеровані податкові надходження, податки поділяються на загальнодержавні (надходять до державного бюджету) та місцеві (надходять до місцевого бюджету). Існують ще цільові податки, які стягуються цільовим призначенням на певні потреби (наприклад, будівництво доріг тощо).

Доходна частина державного бюджету є фінансовою основою здійснення соціальних програм підвищення життєвого рівня населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров‘я, соціального забезпечення, реалізації інших соціальних програм. Проте податки призводять до зменшення рівноважного обсягу національного виробництва.

Американський економіст А.Лаффер довів, що надмірний податковий тягар підриває стимули до інвестування, знижує трудову активність, сприяє тінізації економіки. Крива Лаффера показує залежність між податковими ставками ї податковими надходженнями до державного бюджету.

Державний бюджет має бути збалансованим, тобто видатки мають дорівнювати доходам. При перевищенні витрат над доходами має місце дефіцит державного бюджету. Якщо доходи перевищують витрати, то формується його профіцит (надлишок). Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету. Безпечними для стабільності економіки вважаються 1-2%. Майже всі країни світу мають дефіцит державного бюджету. Причинами виникнення і зростання бюджетного дефіциту є: економічні кризи, мілітаризація економіки, економічна нестабільність, зростання заборгованості місцевих бюджетів, інші витрати державного бюджету. Зростання бюджетного дефіциту обумовлює інфляційні процеси, кризу державних фінансів, грошової системи, посилення податкового тягаря, зростання диференціації в доходах населення, послаблює мотивацію до праці.

Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється шляхом запозичень у населення, у центрального банку, зовнішніх. Тому основними джерелами погашення дефіциту державного бюджету є підвищення податків, додаткова емісія грошей, державні позики.

Державний борг –заборгованість держави щодо внутрішніх та зовнішніх позик, які залишилися після відрахування погашеної їх частини; сума накопичених за попередні роки дефіцитів державного бюджету мінус його позитивне сальдо. Основними причинами формування державного боргу є: надмірні державні витрати; циклічні спади; скорочення податків без відповідного зменшення державних видатків; недостатні надходження від зовнішньої торгівлі; зобов‘язання за невиконаними кредитними угодами юридичних осіб, гарантом яких виступив уряд; вплив політичних факторів. Важливе значення має не стільки абсолютний розмір державного боргу (борг зростає у міру збільшення ВВП, на його величину впливає інфляція), скільки відносні показники заборгованості - відношення боргу до ВВП і суми обслуговування боргу до ВВП (так званий “тягар боргу”). Його величина залежить від рівня процентної ставки, що впливає на розмір виплат по боргу; темпів зростання реального ВВП та обсягу первісного бюджетного дефіциту.

 






Дата добавления: 2016-07-22; просмотров: 2553; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.03 сек.