ХРАМИ, СВЯЩЕННІ ГАЇ, ДАВНЬОРУСЬКА БОГОСЛУЖБА

У наукових колах досі не існує єдиного терміна, яким би можна було позначити віру наших Предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься поганством, а люди, які сповідують інші релігії, звуться поганами. Вперше ці слова вжиті у Римському акті 368 р. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало "селянин, селянський". Проте на українсько-руському мовному ґрунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові значно ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші Предки. Слово поганство стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших Предків була споганена (зганьблена). Якщо слово поганство широко використовували руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. На жаль, багато вчених-християн в Україні й за кордоном користуються ним і сьогодні, хоча він "нині вважається застарілим і не відповідає нормативним вимогам до термінології, оскільки має негативно-емоційне забарвлєння".

Українська наукова література нашого часу користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують абсолютно протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, идо "язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу)'". Митрополит Іларіон висловлює протилежну думку, вказуючи на те, нібито воно означаю саме "чужу віру" (первісно чужий "язі ік"), тобто те, що в греків та римлян означало "варвар" (чужинець)". Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова язик як "народ". Цікаво, що грецьке слово έuviæoζ (етнічний) має тлумачення "племінний, народний, язичницький" і походить від гр. έuoζ, що означає "звичай". ЕСУМ узагальнює, що первісне значення слова язичництво — віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське поборювання народних вірувань стало причиною того, що цілі покоління українців соромились своєї рідної віри, називаючи її штучним терміном "дохристиянська". Слово народовір'я нині також не передає суті поняття, оскільки йдеться про народ, який нині вже переважно християнізований.

Писемних джерел із давньої віри майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до масового знищення стародавніх письмен, в яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам, крім Велесової Книги, залишилися тільки негативні згадки язичницьких вірувань, внесені ченцями-хрнстиянами до літописів, адже князівське літописання відображало вже панівну в князівсько-боярському середовищі християнську ідеологію.

Пам'ять народу зберегла безліч обрядових пісень та замовлянь, які у давнину були молитвами. Маємо також відомості про знищення служителями церкви таких книг волхвів, як: "Остеологія", "Звіздочот", "Громовник", "Колядник", "Сносудець", "Волховник", "Путник", "Лічебник", "Травник", "Зілейник", "Цвітник". Ці книги розповідали про природні явища, пояснювали ворожіння за фазами Сонця, Місяця, зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачали погоду, вчили розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.

Медичні знання скіфських, а пізніше і руських Волхвів дивували весь античний світ. Геродот називав таких видатних скіфських знахарів-медиків та мудреців: Аиахарсіс, Анабазіс, Токсаріс. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання були не до вподоби церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.

Відомості про руську віру подав ігумен Данило, який, переклавши грецьку книгу "Слово Григорія Богослова", доповнив її матеріалами місцевого характеру. Нині цей твір відомий під назвою "Слово об идолах". Звичайно, ця праця написана з метою засудження традиційної віри. Але для нас є цінними описи світогляду руського народу XI - початку XII ст., які засвідчують початки фомування язичницько-християнського двовір'я.

Нащадки Волхвів ще довгі століття після християнізації народу зберігали таємничі знання своїх Предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решта ж передавалася з уст в уста. Так, навіть у XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки "дванадесятниць", тобто 12-ти п'ятниць на рік, коли вшановувалася Мокоша (за християнським календарем, уже Параскева-П'ятниця). Борис Рибаков зазначав, що цей календар "відображає значно вищий рівень, ніж поклоніння неграмотних баб святій Параскеві"І хоч автор рукопису прикрився ім'ям "святого" Климента, цілком очевидно, що він мав язичницьке джерело для свого твору.

Відомості про руську віру знаходимо також у працях таких іноземних мандрівників та істориків, як: Аль Масуді ("Золоті луги"), Ахмеда Ібн Фадлана, Прокопія Кесарійського (VI ст.), Аль Джайгані ("Книга доріг для пізнання держав", IX ст.), Ібн Даста ("Книга добрих скарбів", І половина X ст.) тощо.

Крім того, маємо описи слов'янської віри сусідніх із русичами племен (венедів, ляхів, лужичан, лютичів) уже пізнішого часу (X—XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була дуже близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до давньоруської культури. Всі ці описи, а також матеріали археологічних розкопок давніх храмів дають можливість реконструкції руської віри.

В Україні такими археологічними пам'ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське.

Існує кілька назв (слов'янських та українських) для позначення давніх святинь: храм, мольбище, капище, контина. Храми — церковнослов'янська форма слова хороми, що означає довгу споруду в формі дуги (півкола), збудовану навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище.

У таких хоромах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200-300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 м2, хороми вміщали близько 300 чоловік.

Західнослов'янське слово контина, можливо, походить від старослов'янського діалектного конт (продовольство, їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях усі присутні після принесення жертв Богам влаштовували спільне застілля на честь Богів або урочистий спів на честь Богів (від лат. кант), що менш правдоподібно.

Капище — це первісно сама статуя Божества. Старослов'янське капь означає "видиво", "привид", "образ". Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: "капища ідольская раскопати", "раскопа нечистих капища". Отже, насипані земляні вали та горби руйнували.

Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському треба (необхідно, потрібно, так годиться).

Ідол — слово грецького походження, що первісно означало "зображення", "образ", "подобу", тобто статую Бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення (об'єкт безрозсудливого сліпого поклоніння). Синоніми цього слова кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники, означало "велетень" і було пов'язане з етнонімом кіммерійці. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні й священному гаю стояли кумири Богів, народних героїв і мудреців.

Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У цих місцях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом Богів.

Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також витікали природні джерела, струмки. Вважалося, що Боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було досить частим у літописах аж до XI ст., доки не було заборонене церковниками.

Цікавий опис слов'янського храму зробив 1159 р. Герборд, який розповів про життя Отгона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святинями та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної

Зображення Бога-Творця. Середина III тис. до н. ч., с. Керносівка

віри, порубав статуї Богів, наказав зрубати священного дуба. Проте народ почав благати його, запевнивши, що ніхто не буде молитися біля дуба, а тільки відпочивати в тіні його крони. Так священний дуб було врятовано.

Саксон Граматик в "Історії данців" подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовидові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу — оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою у яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи Богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, повернуті на чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов'янського племені, особливо в зачісках та способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений із коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи Божества - меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити — кінь використовувався для свяшен-нодійств-ворожінь. У венедів Світовид вважався божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців — 300 хоробрих лицарів із кіньми та зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов'ян, а відтак, і для українських племен.

Опис подібного храму зробив також германський хроніст Тітмар (975—1018 рр.), який брав участь у руйнуванні святинь слов'янського племені лютичів. Святилище знаходилося в місті Радегості, мешканці якого, як зазначав автор, були завжди гостинними, "раді гостям", за шо їм і "віддячили" такі непрохані гості. Храм був дерев'яний, щедро прикрашений різьбленням. Кожне з вирізьблених зображень Богів було підписане — мало вирізьблене на дереві ім'я, наприклад, Сварожич.

Адам Бременський в "Історії", написаній перед 1076 р., подав перелік західнослов'янських племен. Серед них — могутнє плем'я ретаріїв, столицею яких було місто Ретра. Найголовнішим Божеством у них був Раде-гост (як і в лютичів), статуя якого була виготовлена із золота та інших коштовностей. У цій же праці згадується і наш Київ ("Хіве в Русі"), який "є суперником скипетру Костянтинополя". До сьогодні ше не укладено повного збірника язичницької духовної культури, така праця буде здійснена майбутніми поколіннями. Але всі згадані праці наводить в уривках або повністю професор і Волхв Рідної Віри Володимир Шаян.

Арабський мандрівник Аль Масуді у своїй праці "Золоті луги" так описав один із храмів прибалтійських слов'ян: "Святиня була побудована з червоного коралу та зеленого смарагду. Посередині святині був великий купол (баня). У святині стояв образ Бога. Руки, ноги і голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву — квіти. Ця святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу". Він також писав і про те, що храм мав отвори в покрівлі та надбудовах, зроблені для спостереження за сходом сонця, і про чудовий милозвучний спів, який вразив чужоземних мандрівників.

Найдавніші храми, як бачимо, будувалися з лерева, що давало майстрам-різьбярам широкі можливості для втілення найскладніших орнаментів, знаків, написів тощо. Дерево — це споконвічний символ рослинної сили, яке мало ще й священне значення для побудови святилищ. Так, відомо, що статуя Світовида в Арконі була виготовлена з кількох порідсвященного дерева.

Удома слов'яни мали маленькі статуї своїх домашніх Богів, дерев'яні скульптурки яких ставили на спеціальних кутових поличках — божницях, які успадкувало й християнство для своїх ікон. Подекуди на Гуцульщині ще збереглися й нині фігурки Домовичків, яких вони називають Дідами, або Предками.

Із часом дерев'яна церковна архітектура була витіснена міцнішим матеріалом — каменем, але первісна форма храмів залишилася типовою слов'янською. Чотирикутна в плані церква увінчувалася вже не од-

Святиня Перуна в с. Перинь під Новгородом та Волхвівські знаки з образами Перуна

ним, а кількома куполами (банями). Проте досить довго поруч із кам'яним церковним будівництвом співіснували і дерев'яні церкви (особливо в Західній Україні).

Цінним пам'ятником традиційної руської віри є Бушівське святилище, відкрите у Ямпільському районі на Вінниччині в 1884 р. Його цінність полягає в тому, що були відкриті й розшифровані написи, вирізьблені на вапнякових брилах, — ця знахідка єдина пам'ятка такого типу. Тут знаходимо імена Богів Перуна і Хорса, князів Олега та Ігоря, а також ім'я жерця. Ці написи були прочитані в 1961 р. відомим українським вченим Валентином Даниленком. Вважають, що вони зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуалізованим почерком. Бушівський храм був збудований із каменю, вкритий дубовим ґонтом. Він мав два яруси — наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут також знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму є кам'яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: зліва священне дерево, на якому сидить півень (символ сонячного світанку), під деревом стоїть на колінах жрець, піднявши вгору ритуальну чашу, справа — постать священного оленя. Вірогідно, у жертву Богам приноситься оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: "Аз есмь Миробог, жрець Ольгов". Рельєф виготовлений дуже майстерно у майже реалістичній манері, хоча, відшліфований часом, він трохи втратив чіткість. Цей портрет волхва -рідкісне зображення служителя традиційного українського культу.

Визначною пам'яткою традиційної культової скульптури є також статуя Світовида, знайдена у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині сама статуя зберігається у Краківському археологічному музеї, а її копії — в Києві та Москві. Кумир, названий "Збруцьким ідолом", має багату символіку цілого давньоруського пантеону.

Про традиції руського богослужіння знаємо ще менше, ніж про національні храми. Якщо земля зберегла для нас залишки зруйнованих святилищ, то записів давнього богослужіння нині шукати марно. Єдине не викликає сумніву — обрядові народні пісні, донесені до нас усною традицією. У давнину вони були священними молитвами, зверненими до найвищих Богів природи; зимові (Різдвяні) карнавали — давніми священнодійствами; весняні хороводи, Великодні короваї, Русалії та Купальські вогнища — все це елементи традиційної праукраїнської богослужби, яку нині прийнято вважати звичайним народним гулянням.

Давні праці, написані чужинцями, дають дуже спрощене уявлення про богослужіння русів-українців: аби умилостивити Богів і просити у них чого душа забажає, досить дати дорогий дарунок. Так, наприклад, Ахмед Ібн Фадлан описує жертвоприношення руського купця і прохання дати йому гарного покупця. Давньоруська віра насправді мала значно вищу, розвинену філософську систему. Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з'єднати її з Божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією.

Це досягалося принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, тобто дають радість і натхнення.

Християнські проповідники всіляко залякували людей тим, що язичники нібито приносять у жертву Богам людей, здійснюючи криваві вбивства просто над жертовником. Вони, напевно, мали за взірець людські жертвоприношення, описані в Біблії. Дійсно, своїх дітей-первенців приносили в жертву Саваофу стародавні євреї, їхні сусіди моаби (теж семітське плем'я), а також деякі народи Європи та Азії. Про це неодноразово говориться в Біблії.

Серед слов'янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано. Описаний же літописцем у "Повісті врем'яних літ" випадок про "пожертвування" Богам чужинця — варяга Тура — є літературним перебільшенням, адже він просто був убитий русичами за те, що знущався з їхніх давніх звичаїв: куті, писанок та узвару. Цей варяг був християнином і тому літописцеві, котрий засуджував язичників, такий епізод видався настільки повчальним і переконливим, що він вніс його до літопису.

Звичай приносити жертви у вигляді тварин: вепра, білого або червоного півня існував в Україні з давніх-давен і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь Богів. Люди споживають м'ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду самі собі, оскільки залишається відчуття "гріха". Завдяки молитві й дотриманню правил ритуалу будь-яка страва освячується і не завдає шкоди людині.

Ритуальні напої — найхарактерніший елемент богослужіння, який виник ще в індоарійські часи, був відомий у кіммерійців і скіфів, залишив матеріальні пам'ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь Великої Богині. Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як і в описах слов'янських святилищ та в руках Збруцького Світовида. У Чорній могилі (на Чернігівщині) знайдені самі ритуальні роги, один із яких 60 см завдовжки. Він прикрашений золотою рельєфною пластикою завширшки 12 см, яка передає сюжет давнього міфу про відродження весняного сонця (за Б. Риба-ковим, міф про Кощея Безсмертного). Вірогідно, такий великий ріг, наповнений ритуальним напоєм, ходив по "колу" від одного учасника священнодійства до іншого. Перші краплини жертовного напою виливалися на жертовник, далі пив жрець, а потім передавав ріг іншим богомольцям.

В описі Саксона Граматика ріг, що його тримає Світовид, наповнювався священним напоєм один раз на рік. За тим, скільки вина залишилося через рік, ворожили, яким буде врожай цього року. Тоді волхв виливав рештки напою на жертовник, а натомість наливав новий до наступного року.

Приготування священного напою було тривалим і супроводжувалося спеціальними ритуалами та співом божественних пісень-слав. Тексти "Авести" й "Рігведи" донесли до нас найдавніші рецепти напоїв: соми та сури. Сома вважається напоєм Богів, а сура — звичайний "світський" хмільний напій. На думку давніх аріїв, тільки сома давала Богам і людям незвичайну силу і могутність — Богам дарувала безсмертя, а людям продовжувала життя. "Ми випили Соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли Богів" — співається в одному зі священних гімнів. Сп'яніння сомою доводило жерців та богомольців до незвичайного стану, який має відкривати таємниці божественної мудрості. Після ритуалу жрець лягав під священним деревом і слухав шум його крони, за яким віщував майбутнє або давав поради тим, хто його запитував. Нині вивченням таких станів свідомості займається психологія. На цю тему написана низка праць. Вчені дійшли висновку, що психіка індивіда співвідносна з усім буттям і тотожна космічному творчому принципу. Перебуваючи у звичайному буденному стані свідомості, людина є нецілісною (усвідомлює себе лише частиною того, чим вона є насправді). Незвичайний святковий стан душі дає змогу людині ототожнювати себе з космосом і отримувати від нього інформацію, пізнавати досі закриті від неї істини і розкривати свої творчі можливості.

Вчені, досліджуючи рецепти соми, не дійшли спільної думки, щодо того, яка рослина є її основним компонентом, бо називали верес і гірську руту, гриби і молочай, коноплю тощо. Про використання коноплі у скіфів писав ще Геродот. З неї виготовляли напої фракійці та іранці (перси). Зібрані рослини замочували у воді, товкли в ступі або вичавлювали сік. Потім, процідивши, змішували з водою, свіжим та кислим молоком і додавали ячмінного зерна. Суміші давали перебродити на сонці, щоб напій набув особливого смаку і хмільних властивостей.

В українців ритуальні напої готувалися на меду і називалися медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготовлених молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою навіть дозволялося гасити гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити таку пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Бога). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, печиво "медяники", каші з необлущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Саме необлущене зерно має використовуватися при приготуванні Куті, для засівання, обсипання молодих на весіллі тощо.

Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що й донині зберігся звичай класти кусень хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність людини світові рослин. У воду кидаємо монетки — Богині Дані.В українців було повір'я: хто приносить жертву Сонцю, той складає жертву своїй душі.