Григоріанський календар.

У Юліанському календарі тривалість року була рівна 365 добам 6 годинам, тобто він був більше тропічного року на 11 хвилин. Ця різниця, щорічно накопичуючись, привела через 1280 років до помилки в 10 діб. Внаслідок цього, весняне рівнодення (21 березня) в кінці XVI в. припадало вже на 11 березня, а це загрожувало в майбутньому, переміщенням головного свята християнської церкви – Паски з весни на літо. У зв'язку з цією обставиною, католицька церква здійснила нову реформу календаря в 1582 р. при папі Григорії XIII.

Автором проекту реформи був італійський вчений Алоїзій Ліліо. Реформа повинна була вирішити дві задачі: 1) ліквідовувати різницю в 10 діб між календарним і тропічним роками 2) наблизити календарний рік до тропічного настільки, щоб в майбутньому різниця між ними не була відчутною.

Перша задача була вирішена в адміністративному порядку: спеціальною папською буллою наказувало 5 жовтня 1582 р. вважати 15 жовтня.

Новий Григоріанський календар був досконалішим за Юліанський. Кожен рік тепер відставав від тропічного всього на 26 секунд, а розбіжність між ними в одну добу накопичувалася через 3323 роки.

Григоріанський календар був введений в Італії, Франції, Іспанії, пізніше в Польщі, Австрії, Німеччині. В тих країнах, де панувало православ'я, ще довгий час користувалися Юліанським календарем. Наприклад, в Болгарії новий календар був введений тільки в 1916 р., в Сербії в 1919 р., в Росії – в 1918 р. В XX в. різниця між Юліанським і Григоріанським календарями досягла вже 13 діб, тому в 1918 р. постановили вважати наступний за 31 січня день не 1, а 14 січня.

Ери і їх види.

Ерою (від латинського слова «аера» – вихідне число) називається вихідний момент (точка) літочислення.

Відправною точкою літочислення могла бути будь-яка важлива подія в історії людства. В залежності від характеру цієї події, розрізняють астрономічні, політичні і релігійні ери. До перших відноситься ера Калі в Індії. Рахунок часу по цій ері вівся від 18 лютого 3102 р. до н.е., коли було зафіксовано особливе взаємоположення планет. До політичних ер відносяться ті, вихідною точкою яких служать дати заснування міст, вступу на престол правителів. Такою є ера постконсулата, вихідною точкою якої стало обрання останнього римського консула Флавія Василія Меншого в 541 р. Релігійні ери мають відправним моментом релігійні події – народж. Ісуса Христа, смерть Будди, переселення Мухаммеда з Мекки до Медини.

Ери також поділяються на реальні і фіктивні. В реальних ерах за точку відліку часу приймається історична подія, у фіктивних – легендарна. До перших відноситься, наприклад, ера Діоклетіана («ера мучеників чистих», оскільки цей імператор жорстоко переслідував християн) – з моменту панування імператора Діоклетіана 29 серпня 284 р. н. э., ера від заснування Рима з 754 р. до н. э., Олімпійська ера – від перших Олімпійських ігор в 776 р. до н.е.

Фіктивними є мусульманська ера – хіджра – від дня втечі Мухаммеда з Мекки до Медини 16 липня 622 р. н. э., буддійська ера – від смерті Будди в 544 р. до н. э., різні ери від створення миру – антиохійська, візантійська, олександрійська і ін. Останні три ери по-різному датували створення світу, від якого вели відлік часу. Візантійська ера, прийнята на Русі датувала цю подію 1 березнем 5508 р. до н.е.

І при реальній і при фіктивній ері точність і послідовність літочислення нічим не порушується.

Сучасною міжнародною ерою є ера від Різдва Христова (в літературі вона позначається: до Р.Х., після Р.Х., до або після н.е.). Вона була створена в 525 р. римським ченцем Діонісієм Малим. В VI в. ця ера розповсюдилася в Західній Європі, а до XIX в. у всіх християнських країнах. В Росії вона була введена Петром I з 1 січня 1700 р.

7. Стародавній руський календар.

Вже на початку пер­шого тисячоліття н.е., у східних слов'ян існував примітивний календар. Рахунок часу вівся за сезонами: весна, літо, осінь, зима. Повний період зміни сезонів називався «літо». Записи руських літописів починалися із слів «в літо», що означає – «в рік».

У староруському календарі існував поділ на добу, тижні, місяці.

Доба.Спочатку поняття доби не було, але був поділ на світлу і темну частину. Замість тер­міну «доба» в першоджерелах ми зустрічаємо термін «день і ніч».

Відомо, що вперше механічний годинник з'явився на початку XV ст., коли великий князь побудував його на своєму подвір'ї, у Кремлі. Цей годинник – «часомерію» спорудив спеціально запрошений сербський механік – монах Ла­зар. Годинник коштував 150 крб. Доба поділялася на 24 години, година мала 6 дрібних «часовців», або 60 «часців» – (часець означав одну хвилину).

Першою годиною доби був час сходу сонця. Ніч тривала від перших присмерків до початку світання. Поділ денних і нічних годин в різні місяці був неоднаковий. В стародавньому руському ка­лендарі тривалість денного часу коливалась від 7 до 17 годин в різхні пори року.

Вся писемність у допетрівський час мала релігійний характер, а тому в джерелах дуже часто історичний факт або подія познача­лись церковними святами.

Місяці. Стародавній руський рік складався з 12 місяців. Рік починався весною, коли поновлювалися сільськогосподарські роботи. Сезон весни припадав на період від 25 березня до 24 червня, літа – від 24 червня до 24 вересня, осінь – від 24 вересня до 25 січня, зими – від 25 січня до 25 березня. Зв'язок з природою показують староруські назви місяців: лютий називався – сечень (це був час вирубки лісу), квітень – березень (початок цвітіння берези), травень – травень (час появи трави), серпень –зарев (від серпневих зірниць), вересень – вересень (від вересу, який квітне восени).

Разом з християнством на Русі ввели Юліанський календар і римські назви місяців. Староруські назви місяців збереглися в українській та білоруській мовах.

Тиждень. У Стародавній Русі був відомий рахунок часу тижнями, по сім діб в кожній. Звідси походить староруська назва тижня «седмица». Назви днів відображали їх порядкове положення щодо неділі, яка називалася «неделя» (від “не робити” — не працювати). Наступний день — понеділок (після неделі), далі — вівторок (другий після неделі), середовище (середина тижня) і т.д. Субота одержала свою назву від давньоєврейського слова «шабад», яке означало відпочинок.