Загальна характеристика методології персоналістичної філософії

Персоналізм (від лат. persona – особистість) як філософський напрям виник на межі XIX – XX ст., насамперед, у США (Ернст Брайтмен, Роберт Флюєллінг) і у Франції (Едмунд Муньє, Жан Лакруа, Жан Недонсель) та ін. Їх світоглядна настанова – це примирити релігію, переважно християнський теїзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціональності особистого початку, джерела його у людині і в бутті.

Основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб'єктивного ідеалізму. Висхідний пункт їх філософствування – людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття Я в класичному суб'єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. Більш того, персоналізм свідомо прагне подолання суб'єктивістського тлумачення людського Я для того, щоб розширити і наповнити ціннісно–світоглядним змістом. У традиційному суб'єктивному ідеалізмі суть суб'єкта, як правило, вичерпується гносеологічною спроможністю: це насамперед величина, що пізнає, свідомість і самосвідомість, які раціонально діють. Такому суб'єкту, зведеному до однієї зі складових, а саме до раціональної діяльності мислення, персоналісти протиставляють живу людину, ще не розтяту на елементи і часткові функції. Основу особи, як її зображує у «Маніфесті персоналізму» Едмунд Муньє, становить концентрована і нерозкладна на частини цільність, її абсолютна і суверенна самість, яка виявляє себе, насамперед, у безпередумовній і нічим не обмеженій свободі.

Найвища цінність особи– її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. Зображуючи безпередумовну активність особи, французькі персоналісти запозичують поняття життєвий порив у Анрі Бергсона. Поняття творча самодіяльність особи постає ірраціональною, безпричинною, а тому її неможливо пояснити. Стосовно об'єктивної реальності активність Я є первинною, зумовлює існування її і сенс. Світ речей виникає як продукт об'єктивності іманентних можливостей особи, як речове втілення її безкінечних творчих потенцій. Однак при всій унікальності особи Я, з точки зору персоналістів, не ізольоване у своїй одиничності і подане у нерозривному зв'язку з іншими ж такими Я. Персоналісти називають цю комунікативну здібність особи апріорним міжособовим зв'язком (інтероб'єктивністю), який не має ніяких стосунків до соціальної людини. Комунікативна якість особи – це відкритість у бік подібних до неї осіб за своєю природою не соціальна, а релігійна. І тут з'ясовується перехід персоналізму з позицій суб'єктивного ідеалізму на позиції ідеалізму об'єктивного, спорідненого із християнським теїзмом.