Сімейне виховання в різні періоди розвитку суспільства.

Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей - як святий обов'язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генезував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно-побутову культуру (М.Стельмахович).

В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов'язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам'яток, переказів, предметів побуту, портретів, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя предків.

Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв'язок між поколіннями. Тому в родинному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.

Однією з найбільших доброчинностей була любов і повага до батьків. У багатьох родинах був звичай "віддавати чолом", тобто цілувати руку батькам і родичам. Змалечку привчали дітей молитися за батьків і за всю свою сім'ю. Виявом шанобливого ставлення до старших за віком було звертання на "ви". Вітаючись, діти мали вклонятися. У народній педагогіці такий послух і шана базувались на переконанні, що в суспільстві найбільшу повагу треба виявляти до того, хто має більший життєвий досвід.

Вихованням дітей у сім'ї опіковувалася в основному мати. Роль матері в родинному вихованні є неперевершеною. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість.

Справжньою школою виховання щедрості, душевності і чуйності є сім'я: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності.

В. О. Сухомлинський.

Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те, що хотіли бачити в своїх дітях. Адже в народі по батьках судили про дітей: "Яблуко від яблуньки далеко не котиться", "Яка хата - такий тин, який батько - такий син", "Який кущ, така хворостина, який батько, така й дитина".

В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків і дітей. Упродовж віків українці вважали працю мірилом духовних і фізичних якостей людини. Ще в часи Давньоруської держави хлопчиків готували до трудової діяльності, до виконання функцій годувальника сім'ї та її глави. Дівчаток залучали до жіночої праці, вчили прясти, ткати, шити тощо. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування.

Родинна етнопедагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці завжди намагалися прикрасити свій побут, одухотворити працю, облагородити стосунки між членами родини. Дітей вчили привітності, ввічливості, вихованості у спілкуванні з людьми. Розвитку естетичних почуттів і смаків сприяла поетичність і мелодійність пісень, краса танців, обрядів, традицій, звичаїв. Виростаючи в цій атмосфері, діти розвивали творчі сили: вони вчилися співати, танцювати, приказувати, поводитися серед людей, виготовляти предмети ужиткового мистецтва. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні і етичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю.

Це свідчить про те, що за багатовікову історію наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов'ю до дітей і відданістю обов'язку їх виховання.

Протягом усього XX ст. сім'я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх аспектів її існування. З одного боку, сім'я подолала кризу патріархальності родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.

Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім'ї, стосуються, головним чином, її економічних та демографічних основ. Так, набула тенденції до зниження шлюбність (на 100 укладених шлюбів припадає 46 розлучень); народжуваність знизилася до рівня, який не забезпечує простого відтворення поколінь. Неповні сім'ї, де немає батька, рідше - матері, становлять 13%. Характерними стали такі явища, як дитяче сирітство, безпритульність, бродяжництво.

Змінився сімейний склад населення: якщо ще ЗО років тому середня сім'я налічувала 4,0 осіб, то у 1994 році - 3,0, а у 1999 році - 2,6 осіб. Важливою ознакою сучасних змін є відхід від збереження сімей, які складаються з представників багатьох поколінь, процеси відокремлення молодих від батьківських сімей.

Економічні труднощі, які переживають держава та безпосередньо сім'ї, поставили під загрозу інтелектуальний і моральний потенціал родини. Основний свій час батьки витрачають на пошуки засобів для виживання (коштів, продуктів харчування, товарів), а не на духовне формування і розвиток дітей. За даними соціологічних досліджень, жінка, яка працює, за добу приділяє вихованню дітей 16 хвилин, а у вихідні дні - 30 хвилин. Спілкування батьків з дітьми зводиться переважно до контролю за їх навчанням, а сам контроль - до з'ясування того, які оцінки одержав.

Істотно обмежені можливості соціального оточення дитини. Значну роль у цьому відіграли урбанізація населення, недооцінка "живого" спілкування як у колі сім'ї, так і з ровесниками. Це призводить до того, що спосіб засвоєння соціального досвіду з безпосереднього перетворюється на опосередкований, внаслідок чого значно знижується цінність набутого досвіду та рівень і можливості світосприймання.

У багатьох сучасних сім'ях спостерігається значна плутанина з цінностями. На перше місце вони висувають ідею збагачення, прагнуть виховати в дітей прагматизм, раціональність, волю до успіху. Детермінантами поведінки старших щодо дітей стали комерція, маніпулювання, бездушність, постійне бажання займати переважно рольову чи особистісну позицію. Такі крайнощі призводять до відчуження дітей від .батьків, встановлення між ними формально-ділових стосунків (зроби, прибери, принеси, мовчи) з відповідними реакціями - санкціями за порушення вимоги. Це сприяє ще більшому загостренню одвічної проблеми батьків і дітей.

Не всі батьки можуть усвідомити суть соціальної рівності між дітьми і дорослими, а тому відкидають навіть саму ідею. Насправді, рівність не передбачає одноманітність. Той незаперечний факт, що дитина не може зрівнятись із дорослим ні в знаннях, ні в навичках та вміннях, не віднімає у неї права на повагу й особисту гідність.

Батьки відчувають гостру нестачу педагогічних знань і потребують спеціальної підготовки для виконання виховної функції. Водночас відстань між сім'єю і школою збільшилась. Звичайна загальноосвітня школа, що внаслідок багатьох причин стала непрестижною і мало привабливою, майже відійшла від ролі помічника сім'ї. Нові ж суспільні інститути хоча і з'явились, але не зміцніли. Тому вони поки що не в змозі надати дієву допомогу сім'ї.

Сукупність цих та інших змін привела до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість - сім'я - суспільство.