Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво.

З культовою архітектурою пов’язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис (мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та різьбярство (рельєфи).

Східнохристиянська церква, переслідуючи язичництво, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів. Рельєф (фр. relief, від лат. relevo — піднімаю) – це скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана з тлом. Розрізняють високий рельєф (горельєф) і низький (барельєф). Для рельєфів використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з орнаментальним і тематичним оздобленням. Такими плитами прикрашали парапети хорів Софіївського та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря. Історичну й культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що зберігається в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У ХІІ ст., коли вже склалися місцеві художні школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла (міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом був акант, заплетений у кошики.

Барельєфна скульптура була поширена і в мініатюрних іконах, які вирізали з рожевого шиферу. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», яка зберігається в Київському історичному музеї.

З культовою архітектурою пов’язаний і монументальний живопис у формі мозаїк іфресок.Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової(177відтінків)смальти(сплавусвинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення Христа-Пантократора (Уседержателя) (d=4,1 м), Марії Оранти (d=5,45 м). Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні. На західній частині храму подано світський розпис (Ярослав Мудрий та його сім’я), що не було характерно для візантійського канону. Збереглися кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр.

ХХ ст.; фресковий комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється більшою яскравістю кольорів і динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»).

Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис.Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства,то ікони булипоклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі, що пояснюється розвитком ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво (гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, а також

одягу). При Андріївському монастирі внучкою Ярослава Мудрого Ганною була заснована школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтво було відоме слов’янам з давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону й конопель, виготовляючи полотно на кроснах. Грубе полотно називалось повстиною, а пізніше почали виготовляти тончицю, паволоку, а також різноманітні оздобні тканини – полавочники, скатерті, убруси.

Високою естетикою і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво – виготовлення срібних та золотих браслетів, перснів, діадем, колтів, пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів, медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї. Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація, карбування (чеканка), скань (створення візерунка з тонких металевих ниток), зернь (напаювання дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань.

Художню творчість руських майстрів високо цінували й у інших країнах. Так, німецький монах Теофіл (XI століття), що вивчав художні ремесла різних країн, ставив Київську Русь на друге місце в світі після Візантії, попереду Італії, Франції, Німеччини та Англії. Він вважав, що шлях удосконалення емалі та черні відкрила Русь.

Поширеним видом ужиткового мистецтва було кування та карбування золота, срібла, міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва є ворота Суздальського собору (ХІІІ), де поряд з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства виділилась зброярська справа – виготовлення зброї для князя та його війська – мечів, списів, щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя, виготовлена за допомогою складної металургійної техніки із застосуванням в оздобленні дорогоцінних металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї у Північну і Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат.