Мистецтво Стародавнього світу

Розвиток культури безпосередньо пов'язаний з процесами розвою продуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшаруванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. У середині IV тисячоліття до н.е. активізація людського поступу призвела до виникнення цивілізацій. Найдавніші з них (країни Сходу, антична Греція, Рим) характеризуються зрослим масштабом і обсягом художнього виробництва, тенденцією до виділення мистецтва у самостійну форму діяльності. З покоління в покоління вдосконалювалася художня майстерність. Життя панівних верств завдяки використанню праці рядових общинників та рабів ставало дедалі вільнішим, а отже, сприяло розвиткові художніх можливостей і потреб. Розширення торгівлі й обміну спонукало до культурного і художнього запозичення.

Навіть у межах однієї епохи спостерігаємо значну кількість культурно-етнічних і стилістичних форм мистецтва. Розвиваючись по висхідній, дедалі помітніше відходячи від практичних потреб життя, мистецтво неухильно йшло до чітко окресленої диференціації. Вже найдавніші цивілізації Сходу дають нам чудові зразки художньої обробки міфу, героїчного епосу, повчальної літератури; античні приводять до класичного диференціювання літератури на мистецтво драматичне, лірику, прозаїчне оповідання.

Давньосхідне мистецтво представляють два відособлених регіони – Близький та Далекий Схід, кожний з яких мав свою культуру. Контакти між ними були досить слабкими, почалися вони порівняно пізно, коли деякі з давніх цивілізацій, такі, наприклад, як Вавилон і Єгипет, вже практично вичерпали себе.

Близьким Сходом умовно називають землі між Каспійським, Чорним і Середземним морями, з одного боку, та Індійським океаном, з другого, а також суміжні землі Північної Африки. Саме країни цього регіону, передусім цивілізації Стародавнього Єгипту та Месопотамії, мали генетичний зв'язок з античними Грецією і Римом, які, в свою чергу, зумовили своєрідність європейської цивілізації. Нинішній поділ культур на Східну і Західну пов'язаний головним чином з відносно ізольованим розвитком культури Далекого Сходу.

Відмінність давньосхідних суспільств від античних значною мірою полягає в тому, що вони були більш застиглими, консервативними у своєму розвиткові, довше і ретельніше зберігали пережитки первіснообщинного ладу та відповідну йому ідеологію, яка проявлялася передусім у релігії. Вся культура давньосхідних суспільств тісно пов'язувалась з релігією, і мистецтво обслуговувало саме її потреби. Архітектура, скульптура і живопис підпорядковувались освяченим нею канонам. Та оскільки релігія за своєю суттю консервативна, то мистецтво багатьох країн протягом довгих століть лишалося майже незмінним.

Давньосхідне мистецтво об'єднує в собі ряд загальних рис. Це насамперед прагнення до реалізму при збереженні умовності, площинності зображень, обмеженості кольорової гами (лише локальні тони, невміння передавати світотіні і перспективу), це також вірність нерозривному зв'язку з культом.

Дві найдавніші великі цивілізації Близького Сходу, що виникли у долинах Нілу, Тигру і Євфрату, зі своєю навдивовижу розвиненою культурою та мистецтвом не могли не впливати на країни, що їх оточували. Адже саме тут з'явилися перші монументальні споруди – піраміди і зіккурати, храми і палаци, колони і обеліски, портретні статуї і розписи. Про ці диво-витвори слава ширилася на Закавказзя й Іран, Малу Азію і Сирію, Аравію і Африку... А цінителі і майстри мистецтва є усюди. Поєднуючи творчі досягнення сусідів зі своїми культурними надбаннями, вони створили новий, синкретичний стиль.

Найдавніші цивілізації Месопотамії Аккад і Шумер лишили людству значні пам'ятки архітектури – храми. Будувалися вони з сирцевої цегли на пагорбах, що оберігало їх від руйнівних повеней. Храми споруджувалися на високих платформах, до яких з двох боків вели сходи. Святилище храму мало здебільшого прямокутну, іноді й овальну форми, було зсунуте на край платформи, утворюючи таким чином відкритий внутрішній двір. У святилищі встановлювалась статуя божества, якому присвячувався храм. Згодом з'явився інший тип храму, так званий зіккурат, який встановлювався на кількох платформах.

З середини III тисячоліття до н.е. правителі Месопотамії почали будувати собі палаци з багатьма внутрішніми дворами та окремою зовнішньою кріпосною стіною, яка мала захищати палац не тільки від ворогів, а й від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектурної форми: прості кубічні об'єми, відсутність криволінійних елементів, рідке застосування окремо зведеної опори-колони, вертикальне членування площини стіни... На відміну від архітектури образотворче мистецтво було набагато різноманітнішим з точки зору форми, композиції, стилю. В цьому переконує велика кількість арх.еологічних знахідок: кам'яний посуд з рельєфними зображеннями, численні кам'яні печатки, скульптурні фігурки тварин, стела із зображенням полювання і, нарешті, скульптурна голова богині – покровительки міста.

У II тисячолітті до н.е. культурна ситуація на Близькому Сході різко змінилася. З'явилися нові держави, старі центри цивілізації поступово втратили своє домінуюче становище щодо периферії. Склалися три великі територіально-культурні зони, в яких і надалі продовжувався розвиток давньосхідного мистецтва. Зонами цими стали: ареал вавилоно-еламської культури, де переважали традиції шумерської цивілізації з рисами міської культури; хето-хуритський ареал, або «культура гірських народів», яка поєднала місцеві традиції з тенденцією культурного запозичення; присередньоземноморський ареал (передусім фінікійсько-палестинське коло народів), який характеризувався своєю «міжнародністю» та еклектичністю. Розвиток культур II тисячоліття проходив тут під знаком набагато тісніших контактів, зв'язків і взаємовпливів. Широкого розвитку набула писемність, дуже розповсюдженою стала художня обробка бронзи. В основу пошуку художників було покладено сферу композиції, завдяки чому помітно активізувався розвиток мистецтва. Жорсткого канону так і не виникло. Навіть за умов стійкої традиції етнічна строкатість і тісний зв'язок між містами так чи інакше звільняли мистецтво від абсолютизації канону.

Початок І тисячоліття до н. е. ознаменувався створенням на Близькому Сході великих імперій: Ассирії, Хетської держави, Урарту, Нового Вавилона, Ірану (Персії). Саме відтоді для близькосхідного мистецтва і почалася епоха жорсткого канону. Не релігійного, однак і не антропоморфного. Був він скоріше ідеалістично-ідеологічним, бо працював на вимоги імперій уславляти царя, «владику всіх країн», військову могутність імперії. Проте навіть за умов суворої ідеологічної тенденційності придворного мистецтва справжні митці продовжували експериментувати, користуючись певним звільненням мистецтва від зв'язку з утилітарною функцією. Отже, оскільки придворне і канонічне мистецтво створювалося професійними художниками, воно і відзначалося порівняно високим професійним рівнем.

На відміну від цивілізацій передньоазійського регіону давньоєгипетська цивілізація була етнічно однорідною і протягом свого існування не зазнавала якогось помітного культурного впливу з боку сусідів. Навпаки, вона сама досить активно впливала на народи, які вступали з нею в контакт. Давньоєгипетська історія, а отже, і мистецтво Стародавнього Єгипту діляться на три великих епохи: Раннього, Середнього і Нового царства. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливістю – величною монументальністю форми, строгим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронтальністю. Загальною характерною рисою було і те, що ці особливості часто поєднувалися з реалістичними тенденціями, особливо в портретних зображеннях.

Високого розвитку і технічної довершеності сягнула в Єгипті архітектура, численні зразки якої добре збереглися донині. Що ж до зв'язку мистецтва з релігією, то це найбільше помітно в архітектурі Раннього царства, представленій гробницями і храмами. Ідея божественного походження фараона і безсмертя його душі втілилась у величезних усипальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зіккурат. Найдревніша форма піраміди – східчаста піраміда Джосера. Подальший розвиток цієї форми за рахунок заповнення пустот між уступами привів до створення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пірамід фараонів IV династії Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Менкаура (Мікеріна). Поряд з пірамідами будувалися заупокійні храми царів. Саме вони вплинули з часом на значне зменшення в обсязі пірамід фараонів і посилення уваги до розбудови храмів, які вперше почала прикрашати колона, що формою нагадувала пучок тростини або пальму. Через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до використання каменю, що й зумовило плідність архітектурних пошуків зодчих та довге історичне існування їхніх архітектурних споруд.

Єгипетська скульптура і рельєф жорстко підкорені законові фронтальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник у більшості випадків старався дати ідеалізований образ богатирської людини у спокійній, застиглій позі урочистої величі.

Протягом століть єгипетське мистецтво підпорядковувалось канону, тобто жорстко регламентованому способові зображення людської статури, подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації виникли ще в архаїчну епоху і були результатом теоретичного узагальнення, зафіксованого як в спеціальних керівництвах-повчаннях, так і в зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад в скульптурних моделях. Проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтягнувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладено передумови такого розвитку. Це підтверджується значними злетами, викликаними новаторськими тенденціями як у суспільному житті, так і в мистецтві.

У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни в релігію і соціальний устрій, виникло своєрідне мистецтво, яке було зобов'язане, по-перше, всьому попередньому розвиткові і, по-друге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробниці його наступника Тутанхамона красномовно свідчать про незрівнянну довершеність майстерності єгипетських художників.

Гідне місце у давньоєгипетській культурі зайняла літе ратура. Художня обробка міфології в «Текстах пірамід». Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов'язані з заупокійним ритуалом, доповнюються дидактичною (повчальною) літературою. «Повчання Птахотепа». що вміщують правила поведінки і життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя – «Бесіди розчарованого зі своєю душею».

Довершене давньоєгипетське мистецтво значно вплинуло на розвиток фінікійського, крітського, а пізніше і греко-римського мистецтва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.

Давньогрецьке мистецтво було складним синтезом кріто-микенської культури, пов'язаної з фінікійськими і єгипетськими впливами, та культури дорійських завойовників, що на рубежі II – І тисячоліть до н. е. освоїли материкову Грецію та острови Егейського моря. Початком грецького мистецтва вважають поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея» – геніальне поєднання міфології з героїчним епосом. На той самий час приходиться і творчість Гесіода, який воєдино звів грецьку міфологію в «Теогонії», а також залишив по собі величну поему «Труди і дні», відобразивши в ній життя сучасного йому грецького суспільства. Звертались за сюжетами до міфології і творці грецької трагедії Есхіл, Софокл та Еврипід. Саме завдяки цим майстрам античний театр досяг своєї довершеності і став невід'ємною частиною життя античного суспільства, вдихаючи в нього цілющий струмінь філософських ідей і демократизму. В епоху еллінізму це своєрідне і чисто грецьке культурне явище стало феноменом світової культури, зумовило розвиток літератури взагалі.

Значним досягненням грецького мистецтва було містобудування, особливо акрополів. Знамениті комплекси, до яких входили храм, театр, скульптура бога-покровителя міста, уособлювали суспільну форму життя полісу. Зауважимо при цьому, що архітектура завжди розглядалася греками у співвідносності з людиною. Так само як і зображення божества було орієнтовано на природні пропорції людини. Афінський Акрополь, розбудований після греко-перських війн, є геніальним пам'ятником грецького мистецтва. У ньому втілилися не тільки досягнення техніки і ремесла, а й художній геній народу. Орієнтація на потреби афінського громадянина та демократичної спільності міста-поліса вирізняє його в порівнянні з храмами, палацами і пірамідами давньосхідних культур.

Щодо давньоримського мистецтва, то воно розвивалося передусім під впливом грецького, а потім східного мистецтва. На той час, коли у римському суспільстві виникли інтерес, а отже, й потреба у власному мистецтві, тут уже добре знали про досягнення давньогрецького та східного мистецтва. Разом з пам'ятниками мистецтва, що їх римляни привозили з далеких походів, до Риму потрапляли майстри, художники, поети, які починали творити на римському грунті. Тому не можна вважати римське мистецтво еклектичним запозиченням. Воно має власне своєрідне художнє обличчя.

Римська література починалася з анналів, життєписів видатних громадян Риму, а згодом, під впливом греків, з'явилися і свій героїчний епос («Енеїда» Вергілія, наприклад), і римська драма «тогата», яку започаткували Енній, Пакувій і Акцій. Окремо в римській літературі того часу стоїть велика поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей» – художньо довершений філософський твір, якому немає аналога навіть у грецькій літературі. Більшого значення, ніж у Греції, тут набула поезія значного громадянського звучання (вірші Квінта Горація Флакка). У римській ліриці вершиною стала творчість Публія Овідія Назона.

Водночас із запозиченням досвіду грецької архітектури римляни створили самобутні архітектурні типи – такі, зокрема, як тріумфальна арка, двоповерхова колонада, яка вперше знайшла своє втілення у будівлі театру Марцелла. Широкого розповсюдження набули в Римі купольні споруди, що було продовженням італійських та етруських традицій. Практика будівництва на завойованих територіях міст, а також шляхів сполучення між ними довела майстерність римлян у цій справі до довершеності. Стародавні шляхи, акведуки і мости нерідко служать людям і понині.

Римляни запозичили у греків традицію зображень богів у вигляді прекрасних жінок і чоловіків. Більше того, вони пішли у цій справі далі – створили скульптурний портрет. Про розвиток фрескового живопису, яким прикрашались не тільки громадські споруди, а й житлові будівлі, свідчать розкопки Помпеї.

Серед багатьох мистецтв Древнього Риму особливе місце займало ораторське мистецтво, культивоване тут завдяки активному громадському життю. Філософія, логіка, поетика, історія були важливими складовими ораторського мистецтва і розвивалися разом з ним. Видатні громадські діячі, особливо республіканського періоду, ставали і талановитими риторами. Імена Марка Тулія Цицерона, Марка Порція Катона, братів Гракхів пов'язані з найважливішими подіями давньоримської історії.

Мистецтво Стародавнього світу сягнуло високого рівня. Особливі успіхи спостерігаємо у сфері будівництва, яке увібрало в себе всі досягнення наукової, технічної і художньої думки того часу. Багато витворів архітектури й понині вважаються неперевершеними зразками. Значною мірою це стосується і монументальної скульптури.

Твори великих зодчих та скульпторів високо цінували і їхні сучасники. Ще в IIIст. до н.е. в античних авторів знаходимо згадки про «сім див світу». До «семи див» стародавні автори відносять єгипетські піраміди, висячі сади у Вавилоні (Сади Семіраміди), храм Артеміди в Ефесі, статую Зевса в Олімпії, мавзолей в Галікарнасі, Колоса на о. Родос, маяк в Олександрії.

До наших часів збереглися лише піраміди. Всі інші споруди були зруйновані. Неймовірної праці доклали вчені різних країн, щоб відновити зовнішній вигляд цих пам'ятників і техніку їх створення.