КАРПАТИ І ПРИКАРПАТТЯ, ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, ПОКУТТЯ

До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька області та більша частина Тернопільської. У Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів із культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.

Ще до 40-х років XX ст. тут зберігалися залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі за допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, лише вівчарі зберегли обряди, пов'язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися у сорочки, прокип'ячені в лою, змішаному з іншими жирами". Архаїчні риси збереглися також в обрядах біля покійника, які, вірогідно, залишилися ще з Княжої доби. Зрідка такий обряд зберігався і на Поділлі.

У гірських районах і влітку, і взимку носять киптар. Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше.

У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них. Лемки живуть по обидва схили Бескидів, між річками Саном (Сяном) та По-пралом. Це автохтонні жителі Карпат. Перші згадки про них у писемних джерелах з'явилися у VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, або в латинізованій формі рутени, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України, однак зберегли свою давню самоназву. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так, у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині залишилося близько 40 тис; у Польщі під час операції "Вісла" в 1947 р. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації сьогодні важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині - Пряшівщина (по с. Остур-но), в Польщі — по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами.

Лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою, вірогідно, отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає "тільки, лише". За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов'янського імені Лемко, самоназва — лемаки.

Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що залишилися, очевидно, з Княжої доби — плашоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов'язується) на голову, а також чоловіча сорочка із розрізом ззаду.

Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи — молдавани і валахи — румуни). На Закарпатті до початку XX ст. зберігалися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів XVIII ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу — гуня, що має плашеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косищ) над вухами — традиційна прикраса. На-бедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду.З їжі тут особливі ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе.

Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; у Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідники І. Верхратський, Я. Рудницький, В. Охрімович та ін. виводять назву бойків від діалектної частки бойе, яку вони вживають у значенні "так". "Руська трійця" — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н. ч. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н. ч. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах річок Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип'яті, Дніпра, в Криму є пам'ятки кельтського походження. Отже, територія бойків також позначена кельтськими пам'ятками. Сучасні мовознавці назву бойків пов'язують з антропонімом (прізвище чи ім'я) Бойко, яке у слов'ян було поширене з давніх-давен.

Для поселень бойків характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно звисало на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси — це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої — подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту.

Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького району; в Закарпатській області, переважно в Рахівському районі.

Походження назви гуцулів до сьогодні викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези — від молдавського гуц, гоц, що означає "розбійник". У XVII—XVIII ст. серед гуцулів було чимало опришків — повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна, це слово позначало партизанів, тобто "благородних розбійників". Мовознавці пов'язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци або давньоруського племені уличі. Отже, ця назва ше й досі залишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх Предків образливим.

Володимир Шухевич писав: "Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу".

Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить у гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїчність давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір'ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.

Живучи у горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Гуцули зберегли багато найстародавніших хліборобських обрядів, наприклад, обряд освячення зерна перед посівом, що має цілком язичницький зміст. Уся землеробська термінологія гуцулів слов'янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця — діжка, бриндзя, будз — назви сирів; деякі назви рослий і тварин.

Типові гуцульські прикраси — кюкічки — намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно мало ритуальне значення або було оберегом. Нараквиці — чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця — налобні прикраси. Згарди - литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки. Вони не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плашоподібппй ритуальний одяг нареченої гугля. який нагадує давньоруське корзно.

Особливі іі гуцульські штани: холоші вишиваються зі зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (канчурі) вишиваються но краях. Жінки носили доколінниці — ногавиці а білого сукна (в холодну пору року). Доколішшці — стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні тремітки — убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манто, чуга.

Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці іі була святковою. її готували всі дівчата іі жінки дія старшої дочки: доки вона не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У X—XI ст. вона входила до складу Київської Русі. В XII ст. тут було Галицьке князівство, а у XIII—XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, й донині територія Галичини чітко не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до складу інших держав (Польщі, Австрії). Західна частина Галичини представлена двома досить виразними етнографічними зонами — Холміциною і Підляшшям. "Холмщина розташована на схід від річки Вепр до Бугу, межує з Волинню, на півдні з Сокальщиною, на Заході з Люблннщиною, на півночі з Підляшшям. Ріки Холм щи ни належать до сточища Віслн: Буг з притоками Угоркою і Гучвою, Вепр з Бистрицею; на південному заході притока Сяну — Танва. Підляшшя розташоване обабіч середнього Бугу між Холміциною на Півдні і рікою Нарвою на півночі (пограинччя з Білорусією), на захолі межує з Мазовією і на сході з Волинню та Поліссям". Нині Гатчиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі йтиметься про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною.

Назву Галичина пов'язують із племенами геродотовнх алазонів (шізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра іі Південного Бугу. -нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися па захід. Цікавою є гіпотеза Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатіїу Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолані ці племена. Греки називані кельтів галошами, римлян — галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийоп, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше — місто Рутени (теперішнє Ролез), населення якого ще й досі називає себе рутенами.

Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має іі свої оригінальні особливості. До сьогодні у Чернівецькій області збереглися хатн-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл дія спання, двері іі лави — все це виплетене з лози,а Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній -хата, на нижній - господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля.

()дяг жінок відрізнявся віл одяг) інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії — камізелька. Чоловічий одяг — полотнянка, опанча з відлогою, особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат - кофтоподібний одяг пригаченого крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітані коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу - звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат — вінчик.

У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, що мають свої локальні особливості.

Назва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов'ян. Північна Буковина — це переважно територія Чернівецької області. Слов'янське населення Буковини в VII ст. належаче) до Дулібського союзу племен, а в VIII—IX ст. — до Слов'янського союзу

Тиверців. На півночі Буковини археологами досліджено близько 200 слов'янських селищ періоду V—IX ст.

Господарство Буковини має такі ж особливості, як і Середнє Подніпров'я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколіс-ний плуг, який застосовувався аж до початку XX ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг — кирея або манта.

Назва Покуття походить від назви емт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірок "Покуття" та "Гуцульшина", поляки, захопивши значну частину України, говорили: "Наша держава по Кути", що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини.

Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір'я має своєрідне планування типу "дворядної зв'язі". Інтер'єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин і вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердинах вивішують рушники, а над ліжком — одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу — подільського типу.

ПОДІЛЛЯ

Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто "Русь нижня", починаючи з 1226-1227 рр.27, а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто "Русь долішня". Поділля багате на пам'ятки палеоліту, Трипільської, Скіфської та Черняхівської культур. Тут проживали племена уличів і тиверців, які здавна були близькими сусідами з грецькими поселеннями. Тому Літопис Руський повідомляє під роком 907, що "тиверці були відомі як тлумачі", тобто перекладачі з грецької, і що Олег брав їх у похід на Царгород. Після Кревської унії 1385 р. і експансії поляків утворилося Подільське воєводство. З кінця XVIII ст. й до початку XX ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернігівської й Тернопільської областей.

Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На межі XVI—XVII ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків зумовило взаємовпливи у культурно-побутовій сфері. Одяг українок Полісся був настільки барвистим і оригінальним, що польські жінки запозичили в них чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу.

Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров'я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості.

Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовували на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищували над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося із таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (XVII ст.), вишивалися. Голову жінки пов'язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині, так і на Західній Волині, заміжні жінки мали відтяте волосся, тому одягали кибалку—дерев'яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з прита-леною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики.

Поділля славиться своєю керамікою. Це особливість місцевої глини — зеленої (глей) і рудої (руда), які не годяться на вогнетривкий посуд. Тому місцеві майстри увесь свій мистецький талант втілюють у столові та декоративні вироби. Центром Подільської кераміки є місто Бар. Вироби барських майстрів — миски, тарілки, полумиски, свічники, баранці, півники — покриті поливою: на білому тлі зображені контурні малюнки зеленого, жовтого і коричневого кольорів. Тематика цих вишуканих узорів має свої прототипи ще з перших століть нашого часу. Східне Поділля славиться різноманітністю мистецтва витинанки, причому їхні традиційні узори по-різному інтерпретують композицію відомого Бушівського рельєфу, зображуючи оленів та півників, Дерево Життя тощо