Ідеологія в сучасному світі.

У питанні щодо типології ідеологій можливі різні підходи. Один з них поділяє всі ідеології на релігійні і нерелігійні (світські, політичні). Часто дослідники звертають увагу на наявність визначених подібностей між деякими нерелігійними ідеологіями і войовничими релігійними віруваннями.

v Історія сучасного світу також свідчить, що піднесення нерелігійних ідеологій мало місце в часи швидко зростаючого секуляризму. Особливо в цьому плані слід відзначити XIX ст., яке іноді називають "століттям ідеології". Саме в цей період на Заході, насамперед у Європі, істотно зміцніли три провідні політичні ідеології: лібералізм, консерватизм і соціалізм.

v Однак ще більшу роль ідеології стали відігравати в XX ст., коли світ зазнав істотних змін під впливом наукових і технологічних революцій, обов'язкової початкової освіти, поширення знань і широкої участі мас у політичному житті. Слід зазначити, що на Сході до початку XX ст. домінували ідеології релігійні. Вони зберігають свою перевагу і пізніше, однак і туди приходять ідеологічні віяння із Заходу.

Характеристикою політичної ідеології є те, що вона відбиває суспільне буття з позицій інтересів тих чи інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговує ці інтереси. Тобто ідеологія — це однобічне, соціально зацікавлене відображення дійсності. А ідеологи того чи іншого напрямку найчастіше прагнуть видати це часткове відображення дійсності за ціле, за найбільш повну її картину. Політична ідеологія виступає не тільки системою поглядів і концепцій стосовно навколишнього світу, тобто певним світорозумінням, а й системою політичних орієнтацій і настанов. Тобто вона є одночасно вченням (доктриною), програмою і політичною практикою.

Історія людства знає чимало різних ідеологій. Найбільш впливовими, які ще іноді називають світовими, стали лібералізм, консерватизм, соціалізм і фашизм.

Ø Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — кредо тих, хто вірить у примат особистої волі, точніше, оскільки "жоден уряд не допускає абсолютну свободу" (Дж. Локк), це уявлення про бажаність максимізації обсягу свободи в державі.

Ø Консерватизм (від лат. conservare — охороняти, зберігати) — кредо тих, хто вірить у цінність максимально можливого збереження існуючого порядку. Точніше це схильність орієнтуватися на ті традиції й інституції, що перевірені часом і досвідом, і якщо і впроваджувати в них нововведення, то тільки поступово і нечасто. Сам термін "консерватизм" вперше був вжитий французьким письменником Р. Шатобріаном, коли він у 1818 р. став видавати журнал "Консерватор". Виникнення консерватизму пов'язують з Новим часом, з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які кинули виклик "старому порядку". Тоді ж почалося формування поняття "консерватизм". Він став своєрідною реакцією на загрозу традиційним цінностям, звичному способу життя і думок, що походила від революції. Наприкінці XVIII ст. такі настрої були притаманні насамперед дворянству, однак з розвитком революційних подій до настроїв феодальної аристократії приєднувалися настрої представників інших верств суспільства.

Ø Соціалізм (від латинського socialis — "суспільний") — це і сукупність доктрин, і політичні рухи, що ставлять перед собою мету здійснити зазначені доктрини на практиці, а також визначена організація суспільства. Головне в цій системі полягає в тому, що приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які дбають про свої власні інтереси, чи ринковими силами капіталізму. Історія сучасності знає чимало різних форм соціалізму, які залежать від того, що мається на увазі під "соціальним контролем", і від міри, до якої цей контроль здійснюється над суспільством, а також ким цей контроль здійснюється. У деяких соціалістичних доктринах усі галузі промисловості повинні бути націоналізовані, у той час як в інших тільки найбільші або найважливіші, такі як банки або природні ресурси. Деякі соціалістичні доктрини мають на увазі суворо централізований державний контроль, тоді як інші допускають велику децентралізацію з делегуванням значної міри повноважень планування органам місцевого самоврядування. Деякі закликають до авторитарної командної економіки, тоді як інші припускають лише регульовану ринкову економіку. В результаті різні форми, яких на практиці набув соціалізм, разюче відрізняються. Слово "соціалізм" у сучасному, антибуржуазному, розумінні було вперше вжите в Англії в 1827 р. для позначення прихильників кооперативного руху Р. Оуена. У Франції поняття "соціалізм" з'явилося в 1832 р. в журналі "Глоб", щоб охарактеризувати вчення А. де Сен-Сімона і його послідовників. До 1840 р. цей термін набув значного поширення у всій Європі, після чого, однак, було виявлено, що деякі філософи більш раннього періоду передбачали соціалістичні ідеї. Про прагнення до соціальної гармонії і рівності всіх людей, ствердження цінності співтовариства, у якому людина може використати усі свої можливості і домогтися повного звільнення, писали в XVI і XVII ст. Т. Мор, Т. Кампанелла, Ф. Бекон та інші.

Ø Фашизм — політичний рух, що встановив свій режим в Італії в 1922-1943 pp., у Німеччині в 1933-1945 pp., в Іспанії в 1939-1975 pp. і деяких інших країнах у різний час. Таким же терміном позначають і його ідеологію. Сам термін походить від італійського слова fascismo, що, у свою чергу, є похідним від латинського fasces — фасції (пучок різок із сокирою всередині, що було регаліями влади в Давньому Римі). Б. Муссоліні в 1919 р. взяв цей символ як емблему італійського фашистського руху.

Якщо взяти останні сорок років Європи, то вимальовується з певною відносністю циклічний порядок політико-ідеологічіюї практики: за піднесенням ліберальних консерваторів відбувався прорив соціал-демократів, через неповну декаду гору брала консервативна ідеологія і так далі. У цих циклах зберігається ліберальна традиція і водночас переосмислюється інструментальне значення держави.

У масовій свідомості основні цінності співіснують, доповнюючи одна одну. Люди цінують і свободу, і порядок, однак дехто більше цінує перше, а дехто — друге. А дехто віддає перевагу рівності. Відображенням цього в політичній практиці є конкуренція партій, що борються за вплив, за голоси виборців, за доступ до влади, орієнтуючись на ті чи інші соціальні групи і властиві їм соціально-психологічні установки. Однак партії запозичують ті чи інші ідеологічні елементи одна в одної, вступають у коаліції і блоки, їхні позиції можуть у чомусь зближатися.

Останнім часом у деяких країнах, зокрема в Україні, при величезній кількості партій часом неможливо зрозуміти відмінності в їхніх програмах.

Першепояснення полягає в тому, що сучасні партії далеко не завжди віддзеркалюють інтереси визначених соціальних груп, а частіше створюються під того чи іншого лідера.

Друге— вплив неодномірності, неоднозначності сучасної масової свідомості.

Третє — "занепад великих ідеологій" на грані тисячоліть зумовлений владою постмодерну з його запереченням будь-якої влади ідей та авторитетів, орієнтацією на деконструкцію.

Четверте— перехід на етап інформаційного суспільства, у якому домінують інші інтереси іншого історичного типу особистості. Залежність людини від однієї якої-небудь ідеї або системи ідей, особливо перетворених у догму, суперечить суті постійно мінливих умов соціального середовища і місця в ній індивіда. Тому влада ідей підійшла до свого логічного завершення.

Історичні події середини 1960-1970-х років призвели до феномену, що одержав назву "кінець ідеологій", виразно виявилася глибока ідейна криза. Коло її причин обіймає величезну кількість різнопланових явищ і змін.

· На той час у політиці консерваторів, лібералів, соціалістів виявилася певна схожість. Ознаки кризи були у комуністичному русі.

· Постали нові проблеми в економіці, соціальному житті, глобальній екології, породжені НТР.

· Зростали націоналістичні рухи тощо.

· Складалося враження, що жодна ідеологічна система не може адекватно охарактеризувати реальний світ, виявити напрямок його розвитку, запропонувати модель майбутнього.

· Всі політичні сили запізнювалися з рішенням, діяли прагматично, ігноруючи свої ідеали.

· В той час важливого значення набула активність молоді, особливо студентської. Вона відкинула "мораль буржуазну і соціалістичну як таку, що обуржуазилася" і прагнула революції. Однак революція за умов кризи ідеологій була революцією анархічною та екзистенціальною. Наслідком стала "червона весна" 1968 р., коли в деяких європейських країнах відбулися масові студентські заворушення і бої з поліцією під революційними гаслами, активізувалися молодіжні рухи в США, а в Німеччині, Італії були скоєні акти "червоного терору". Ті події вплинули на процеси перебудови всієї партійно-політичної системи у Європі, на перегляд базових ідеологічних концептів.

На початку 1970-х років навколо цих ідей починають створюватися неформальні об'єднання — від регіональних і національних до міжнародного, такого, як наприклад "Грінпіс". Серед цих рухів на першому місці стоять так звані нові соціальні рухи. Спочатку цей напрям обіймав антивоєнний рух (проти війни у В'єтнамі, проти розміщення нових американських ракет у Європі), "антиядерний рух" (від боротьби проти гонки ядерних озброєнь перейшли до пропаганди повного усунення з життя людей ядерних технологій, зокрема за закриття атомних електростанцій). Однак нові соціальні рухи найбільш виразно виявились в екологічному русі "зелених". Перша партія "зелених" з'явилася у 1973 р. у Великій Британії, а пізніше вони виникли в більшості європейських держав, де їх представники становлять значну частку парламентарів. Починаючи з 1990-х років "зелені" стали майже постійними членами урядових коаліцій у Франції, ФРН, Італії, деяких східноєвропейських країнах. Іншим сегментом нових соціальних рухів стали рухи громадянських ініціатив, які вперше з'явилися у 1969 р. у Західній Німеччині, а потім охопили весь Захід. Це об'єднання громадян для досягнення певної конкретної мети, яка безпосередньо зачіпає їх членів. Добиватися вирішення своїх проблем вони намагаються шляхом або самодопомоги, або формування громадської думки і політичного тиску.

Ці нові рухи помітно вплинули на західне суспільство. У "старі" ідеології було включено чимало екологічних і демократичних моментів "альтернативних рухів". Відбулося подальше зміцнення громадянського суспільства на Заході, а також розширення реальної демократії — на рівні муніципального місцевого і регіонального самоврядування.

Має місце феномен фрагментації ідеологій або диференціації політичних ідей. На нього накладають певний відбиток зміни у процесах їхнього виробництва. У нових соціальних рухах функції формування і поширення ідеології перестають бути монополією політичного істеблішменту. Ідеї консерватизму, лібералізму, комунізму і фашизму свого часу ретельно конструювалися елітами. Останнім же часом у процесах формування ідеологій намітилася явна тенденція до демократизації. І якщо спочатку основи фемінізму, неофашизму, ідеології "зелених" були створені інтелектуалами, потім відповідні ідеї стали надбанням широких соціальних кіл, представники яких виступили в ролі не тільки споживачів, а й виробників нових смислів. У результаті "омасовіння" політичної ідеології вона стає менш виразною.

Наприкінці XX ст. більшість із тих ідеологій, які раніше претендували на універсальне пояснення соціально-політичних реалій світу, на прогнози найбільш можливих цілей розвитку світового співтовариства і шляхів їх досягнення, були або спростовані, або забуті через невідповідність сучасній дійсності.

Світом поширюється культурний і значною мірою ідейний неокосмополітизм, який оцінюється як свідчення незаперечних переваг різноманітності культур та ідеологій (звідси — "нео").

Можна сказати, що першопричини виникнення ідеологій принципово змінилися. Проте сама конфліктність як найважливіша передумова зародження нових політичних ідей і формування ідеологій не зникла, а стала іншою. Говорячи про нові явища ідейного й ідеологічного плану, які характеризують настання постіндустріального суспільства, серед величезної кількості його ідей та ідеологічних конструкцій варто виокремити деякі найбільш масштабні новації останніх десятиліть. На першому місці серед факторів, які мають особливе значення нині, стоїть фактор ідентичності і концепт ідентифікації. Вони стали основою методології нових підходів до аналізу дійсності. Сьогодні часто вони перетворюються на мірило пояснень ледь не всіх суспільно-політичних процесів. Зрозуміло, що значною мірою таке становище зумовлено розвитком глобалізації. Одним з її аспектів є посилення ідеології глобалізму (інтеграціонізму). З одного боку, зазначена ідеологія віддзеркалена ідеологією антиглобалізму.