Утворення Союзу РСР. Втрата Україною її дипломатичних прерогатив.

Зовнішня політика європейських держав

В 1920-х рр.

 

1.У пошуках шляхів вирішення складних проблем міждержавних взаємин перших повоєнних років держави-переможниці вважали першочерговим завданням відбудову господарства Європи. Ініціативу в цій справі виявив уряд Великобританії. Д.Ллойд- Джорж виходив при цьому із висновку, що економічне відродження на континенті не можливе без відбудови економіки Німеччини та Росії. Він запропонував проект міжнародного фінансового та економічного консорціуму, який зібрав би необхідні для відбудови Росії кошти і до участі в якому було б залучено США та Німеччину. Успішне здійснення цього задуму, як сподівалися його автори, мало сприяти оздоровленню політичного клімату на континенті та у всьому світі.

Пропозиції британського уряду були розглянуті на засіданні Верховної ради союзників у Каннах в січні 1922 р., яка ухвалила скликати міжнародну економічну конференцію в Генуї (Італія).

У Генуезькій конференції, яка тривала від 10 квітня по 19 травня 1922 р., брали участь, крім представників держав, що “запрошували” (Великобританія, Бельгія, Італія, Франція та Японія), делегації 23-х інших держав, у тому числі Радянської Росії та Німеччини. Крім того, на конференції як спостерігач був присутній представник США.

Від самого початку на роботі конференції позначилася низка несприятливих моментів, що ставили під сумнів можливість досягнення якихось ефективних угод. По-пер­ше, у Франції на зміну урядові А. Бріана 15 січня 1922 р. до влади прийшов кабінет Р. Пуанкаре, який не був схильний до будь-яких поступок Німеччині, зокрема, залучення її до відбудови Росії. По-друге, відчувалася відсутність офіційної делегації Сполучених Штатів. Інтереси Росії визначились ленінською концепцією зміцнення зовнішньополітичного становища своєї держави, що відхиляла будь-які багатосторонні угоди.

Генуезькій конференції передувала нарада фінансових та економічних експертів в Лондоні у березні 1922 р., яка напрацювала широку програму практичних заходів з метою економічної відбудови Центральної та Східної Європи. На першому засіданні політичної комісії конференції радянській делегації було вручено звіт лондонських експертів, що містив перелік вимог союзних урядів, які ставили урядові Росії. Згідно з цим звітом, радянський уряд повинен був визнати борги російської держави дореволюційного часу, а також борги перед чужоземцями, переважно французами та англійцями, які вклали капітали в російські промислові підприємства, націоналізовані радянською владою. Союзники домагалися також особливих правових та фінансових умов для іноземців у Росії, зокрема можливостей для заснування тут промислових підприємств.

У відповідь на лондонські умови радянська делегація виступила зі своїми контрпретензіями, зажадавши виплати 30 млрд. рублів золотом як відшкодування збитків, заподіяних інтервенцією союзників під час громадянської війни в Росії. Сума російських контрпретензій значно перевищувала суму союзницьких вимог, що становила 18 млрд. рублів.

16 квітня на конференції, що вже у перші дні своєї роботи зайшла у глухий кут, сталася подія, яка стала великою несподіванкою для західних держав. Міністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау та радянський комісар закордонних справах Георгій Чичерін підписали у Раппало договір, згідно з яким обидві країни взаємно відмовлялися від воєнних боргів та від репарацій за воєнні збитки, домовлялися про нормалізацію дипломатичних відносин та збільшення взаємної торгівлі.

Ще раніше, 19 квітня 1920 р., Німеччини та Радянська Росія уклали угоду в справі репатріації військовополонених, а 6 травня 1921 р. підписали торговельний договір.

Союзні держави зреагували на укладення німецько-радянського договору постановою про усунення Німеччини від участі в роботі політичної комісії, яка на Генуезькій конференції займалася “російським питанням”. На конференції так і не вдалося досягти цілей, які ставили її організатори, і вона закінчилася безрезультатно. Рапалльський договір поклав початок “де юре” радянського уряду західними державами. Першою це вчинила Великобританія (лютий 1924 р.), 28 жовтня цього ж року визнала Радянський Союз Франція, 20 січня 1925 р. укладено японсько-радянську угоду.

 

2.Після повалення у 1921 р. Османської династії, багато турків були незадоволені умовами Севрського мирного договору (серпень 1920 р.), укладеного між країнами-переможницями та Туреччиною. Ці настрої поділяв і лідер турецької революції генерал Ататюрк. Тому, як тільки він прийшов до влади, зразу ж розпочав підготовку війська до рішучих дій в разі необхідності. Перед світовим співтовариством Ататюрк поставив питання щодо перегляду умов Севрського договору. Внаслідок переговорів було досягнуто певних домовленостей.

У Лозанні (Швейцарія) в липні 1923 р. між Туреччиною та Італією було підписано мирний договір. Згідно з Лозаннським договором Туреччина одержувала назад значну частину території в Європі, переданої Греції у Севрі. Також країна звільнялася від виплати реперацій.

 

3.Як відомо, у статтях Версальського договору не було конкретно зазначено суму німецьких репарацій. Після війни це питання стало яблуком розбрату між Німеччиною та Францією - країнами, які перебували на межі економічного краху. Для Франції “німецьке питання” було справою честі, але без підтримки чи хоча б згоди США та Великобританії вона не могла реалізувати жодне з рішень Версалю. Німецькі репарації були для Франції не тільки питанням грошей, а й питанням відновлення німецької могутності, а, отже, майбутньої безпеки Франції. На думку французів, якщо дозволити німцям ухилитися від сплати репарацій, то вони згодом відмовляться і від військових, і від територіальних статей Версальського договору.

Репараційна комісія 1921 р. визначила, що впродовж 42 років Німеччина повинна виплатити репарацій на суму 6,6 млрд. анг. фунтів стерлінгів. До кінця 1922 р. Німеччина справно виплачувала репарації, але з часом припинила виплати. У відповідь на це в січні 1923 р. Франція та Бельгія самочинно окупували Рурську область.

Разом з тим Франція підтримувала сепаратистські рухи в Рейнській провінції та Пфальці, намагаючись відірвати ці райони від Німеччини. Насправді ця акція була здійснена в рамках зусиль, що мали на меті остаточно вирішити проблему безпеки стосовно Німеччини.

Рурський конфлікт обернувся для Франції посиленням протидії її європейській політиці з боку Великобританії, закінченням англо-французької Антанти та поставив під сумнів її претензії на гегемонію в Європі. Окрім того вступ французько-бельгійських військ на територію Руру спричинив економічно-фінансову кризу та мало не призвів до соціальної революції у країні. Але з іншого боку, власне ця революційна ситуація спонукала німецькі політичні кола до пошуку компромісу з Францією.

Наразившись на осуд світової громадської думки та віддаючи собі звіт у тому, що силовими методами проблему не вирішити, восени 1923 р. французький уряд вивів війська з Руру.

Події в Рурі спонукали Лігу Націй до розробки міжнародного механізму врегулювання економічних проблем у повоєнній Європі. В результаті з’явилися “план Дауеса” та “план Юнга”.

З ініціативи США та Великобританії, у Лондоні було скликано міжнародну комісію експертів на чолі з американцем Чарльзом Дауесом, яка мала на меті вивчити платоспроможність Німеччини. 9 квітня 1924 р. комісія оприлюднила свій рапорт, в якому визнавала, що Німеччина може сплачувати щорічно певні внески, але не встановлювала загальної суми необхідних відшкодувань. Згідно з пропозиціями експертів, над німецьким господарством мав бути запроваджений міжнародний контроль. Виходячи із висновку, що умовою виконання репараційних зобов’язань буде розвиток господарства Німеччини, комісія закликала міжнародні банки до надання Німеччині позик.

Воєнні відшкодування перестали бути предметом зацікавлення лише Бельгії та Франції і набули масштабів великого фінансового заходу за участю Великої Британії та США. Тож не могло бути й мови про саботування плану Дауеса з боку Німеччини. Відтак репараційні платежі стали надходити регулярно. На заклик комісії Дауеса до Німеччини почали надходити великі кредити из Америки та Великої Британії. Активна участь США у вирішенні фінансово-політичних проблем у Європі започаткувала еру зняття напруги в міжнародній політиці.

 

4.Однак далекосяжне врегулювання справи німецьких репарацій могло бути успішним лише за умови збереження миру в Західній Європі, зокрема гарантування нормальних взаємин між Німеччиною та її західними сусідами. Після прийняття плану Дауеса Були спроби внести корективи у німецьку зовнішню політику. Їх ініціатором виступив Густав Штреземан (рейхсканцлер у серпні - листопаді 1923 р., у листопаді 1923 р. - жовтні 1929 р. - міністр закордонних справ Німеччини), який поставив за мету розв’язати питання німецької безпеки шляхом укладення угоди з Францією. Цю ідею підтримав англійський уряд, що виступив в ролі посередника між Францією, яка шукала ефективніших гарантій безпеки, та Німеччиною, яка перед лицем французької окупаційної політики в Рейнському регіоні сподівалася на гарантування своїх мінімальних вимог - дотримання умов Версальського договору.

Після інтенсивного обміну нотами було скликано конференцію за участю міністрів закордонних справ Бельгії, Великої Британії, Італії, Німеччини, Польщі, Франції та Чехословаччини, яка проходила 5–16 жовтня 1925 р. у швейцарському місті Локарно. Наслідком роботи конференції був цілий комплекс договорів.

Політичну основу всього доробку становив Рейнський пакт між Бельгією, Німеччиною, Францією і державами-гарантами Великою Британією та Італією. Держави-учасниці брали на себе зобов’язання надання негайної збройної допомоги державі, яка зазнає нападу.

Попри укладення угод на конференції, не було обумовлено загального договору про кордони Німеччини, а йшлося лише про гарантії західного кордону. Тільки Франція, що була раніше зв’язана союзними договорами з Польщею та Чехословаччиною, уклала з ними гарантійні трактати. Згідно з ними, Франція - Польща та Франція - Чехословаччина зобов’язалися надавати взаємну збройну допомогу у випадку німецької агресії, але лише після засудження дій Німеччини Радою Ліги Націй.

Локарнський пакт був регіональним пактом колективної безпеки нового типу, в якому поєднувалися старий принцип договору про взаємну допомогу з системою колективної безпеки. У заключному протоколі конференції було заявлено про рішучість держав-учасниць “за взаємної згоди віднайти засоби захисту своїх народів від злиднів війни і вжити заходів для мирного врегулювання будь-яких конфліктів”. Втомлена напруженістю та суперечками попередніх шістьох років, Європа бачила в Локарно обнадійливі ознаки того, що цих цілей можна буде досягнути. Ці сподівання мали певні підстави. Безпосереднім наслідком локарнських угод стало прийняття Німеччини до Ліги Націй в березні 1926 р. Вступ країни підняв престиж Ліги Націй та додав їй авторитету, поліпшились взаємини між Німеччиною та Францією.

Втім, подальший розвиток подій показав надмірність та певну небезпечність сподівань, пов’язаних з Локарно. Процедура прийняття постанов Ліги Націй стосовно заходів проти агресорів, як і механізм їх реалізації, виявилися надто недосконалими та слабкими, щоб в моменти гострих міжнародних конфліктів досягти необхідного ефекту. Вади локарнських угод полягали в їх чисто європейському характері - відчувалась відсутність США, як держави-гаранта. Зрештою Локарнський пакт не забезпечив тривалих довірливих взаємин та співпраці між державами, що його підписали. Невдовзі після ратифікації Рейнського пакту та інших угод Німеччина уклала новий договір про дружбу (Берлінський договір 1926 р.) з Радянським Союзом - державою, яка, будучи відвертим антагоністом системи Ліги Націй, доклала всіляких зусиль, щоб відвернути Німеччину від Локарно.

5.Світова економічна криза 1929—1933 рр. призвела до загост­рення усіх протиріч капіталістичного світу, у тому числі міждер­жавних. Провідними чинниками міжнародних відносин ставали відродження німецького мілітаризму і вторгнення японських збройних сил у Північно-Східний Китай. Формування вогнища війни на Далекому Сході при цьому не тільки загрожувало коло­ніальним позиціям Франції, Англії, США, а й стимулювало реван­шистські наміри Німеччини. Це відбивалося на відносинах ве­ликих держав у Європі, де головними ставали французько-німецькі й англо-німецькі протиріччя.

Так, з приходом до влади навесні 1930 р. у Веймарській рес­публіці консервативного кабінету на чолі з канцлером І". Брю-ііімгом розпочалася безпосередня підготовка до ліквідації основ Всрсальської договірної системи і встановлення німецького па­нування в Європі. Сучасники характеризували Брюнінга як «ди­кого шовініста», маючи на увазі не тільки його особисті політич­ні погляди, а й безпосередні зв'язки з командуванням рейхсверу, а також провідними банками і промисловими об'єднаннями — «Дойчебанк», «І. Г. Фарбеніндустрі», «АЕГ» та іншими. Німець­кий імперіалізм прагнув домінуючих позицій у Європі, і це зумов­лювало політичні орієнтації німецького керівництва.

Тримаючи курс на поширення впливів Німеччини на європей­ському континенті, німецька дипломатія здійснила в березні 1931 р. спробу економічного «аншлюсу» з Австрією. Внаслідок переговорів у Відні було підписано німецько-австрійську угоду про утворення двостороннього митного союзу, що означало не­обмежене панування Німеччини в австрійській економіці. Фран­цузькій дипломатії через значні труднощі вдалося ліквідувати дану угоду. У вересні 1931 р. Міжнародний суд, який діяв під егідою Ліги Націй, анулював німецько-австрійську домовле­ність як несумісну з Версальським і Сен-Жерменським догово­рами. Однак це не зупинило дій щодо реалізації реваншистсь­ких планів Німеччини. Заохочувальну роль у цьому плані відіграли й США, що, за пропозицією президента Г. Гувера, встановили у червні 1931 р. річний мораторій щодо сплати Ні­меччиною репарацій як передумови повної ліквідації німець­ких репараційних платежів.

Лейбористське угруповання Р. Макдональда, що прийшло до влади в Англії у червні 1929 р., а також правоцентристські кабі­нети, що діяли протягом 1930—1932 рр. у Франції, продовжували шукати шляхи збереження основ Версальської системи методами пацифістської дипломатії. У вересні 1931 р. прем'єр-міністр Фран­ції П. Лаваль разом з міністром закордонних справ А. Бріаном відвідали Берлін з метою порозуміння з німецьким керівництвом. Переговори, однак, позитивних наслідків не мали. Франція не могла задовольнити вимогу німецької сторони щодо позики в 1 млрд марок як передумови досягнення компромісу у подоланні німецько-французьких територіальних і військових суперечок.

З приходом до влади у Франції в червні 1932 р. радикальних сил на чолі з Е. Ерріо французька дипломатія поставила за мету досягнення «політичного перемир'я», основу якого склало б зо­бов'язання Німеччини не піднімати питання про перегляд Вер-сальського договору протягом 15—20 років. З такою пропози­цією Ерріо як голова і водночас міністр закордонних справ віднов­леного Лівого картелю виступив на Міжнародній конференції з репараційних платежів в Лозанні (червень—липень 1932 р.), праг­нучи поєднати це зобов'язання з «політичною компенса­цією» Німеччини за фактичну відмову західних країн від німецьких репараційних платежів. Однак пронімецька орієнтація правлячих кіл США, Англії, Італії, Польщі не дала можливості реалізувати зазначене. «Заключний акт» Лозаннської конференції лише кон­статував право Німеччини викупити репараційні зобов'язання за З млрд золотих марок шляхом випуску облігацій та їх погашення протягом 37 років. Ці рішення по суті підтримували Німеччину в її діях щодо подальшої ревізії Версальського договору.

Так, об'єктивною з огляду на зазначене можна вважати пози­цію генерала К. фон Шлейхера як міністра оборони Німеччини у кабінеті Ф. фон Папена (прийшов на зміну уряду Боїонінга), який заявив у липні 1932 р. про реорганізацію рейхсверу, маючи на увазі кардинальну зміну його чисельних і якісних показників. Прагнучи легітимізувати німецьку ремілітаризацію, правлячи ко­ла Всймарської республіки спирались на транснаціональні зв'язки німецького, французького, англійського, американського капіталу, що набули особливої ваги в умовах економічної кризи. Характерно, наприклад, що французький трест де Ванделя значно поширив поставки в Німеччину залізної руди, обсяги якої тільки за рік, від початку 1932 р., зросли з 7608 тис. т до 12 580 тис. т. Тісні зв'язки встановились між німецькими виробниками вугілля, заліза, сталі й організацією французьких промисловців «Коміте де форж», а також іншими монополіями. На засадах подібних зв'язків у межах німецьких підприємницьких кіл визрів «план Рехберга», що став одним зі знарядь німецької дипломатії в 1931—1933 рр. Суть плану (названого за ім'ям його ініціатора, крупного саарського промисловця А. Рехберга) полягала у спробі утворення військово-політичного союзу Німеччини з однією чи навіть кількома західноєвропейськими державами, що мали зв'язки з німецьким капіталом. Із такими підходами, зокрема, ка-пінет фон Папена неодноразово звертався до уряду Франції, пропонуючи надати майбутньому німецько-французькому союзу ан­тикомуністичного спрямування.

Ерріо, зі свого боку, відкидав будь-які пропозиції щодо війсь­ково-політичного союзу, вбачаючи за антикомуністичними орієн­таціями Німеччини прагнення зламати політичну основу Вср-сальського договору, усунути міжнародно-правові перешкоди для безконтрольної німецької ремілітаризації.

Розглядаючи політику Німеччини через призму реальної во­єнної загрози Європі, і насамперед Франції, Ерріо розробив і за­пропонував Женевській конференції з роззброєння, яка відкри­лась у лютому 1932 р. під егідою Ліги Націй, «план організації миру». Цей план, опублікований у листопаді 1932 р., у 14 річни­цю закінчення Першої світової війни, дістав назву «плану Ерріо». Він базувався на формальному визнанні «рівноправності» усіх держав, пропонуючи поступове зрівнювання їх військових стату­сів, якщо вони візьмуть участь у підписанні відповідної угоди. Сама угода зводилась до утворення під егідою Ліги Націй органі­зації європейських держав, об'єднаних між собою пунктами про взаємодопомогу. Для боротьби проти агресії ця організація повин­на була мати збройні сили, військове оснащення яких перевищу­вало б національні армії. Ерріо розглядав «план» як конкретиза­цію і розвиток програми: «арбітраж, роззброєння, безпека», ви­сунутої ще в 1924 р.

«План Ерріо» було запропоновано за часи, коли в Німеччині до влади рвався фашизм. У грудні 1932 р. на зміну кабінету фон Папена прийшов уряд на чолі з генералом рейхсвера фон Шлей-хером, відомим своїми фашистськими орієнтаціями. За таких умов проведення міжнародної конференції за висунутими пропо­зиціями, як вважала французька сторона, вимагало компромісів. Кабінет Ерріо, зокрема, дав згоду на проведення в Женеві у груд­ні 1932 р. переговорів держав-учасниць Локарнського договору за участю США. У ході переговорів французи змогли домогтися лише прийняття «Декларації п'яти держав», яка зводилась до ви­знання за Німеччиною «рівноправності» в озброєннях «у межах системи, що гарантувала безпеку усім народам за умов міжнарод­ного контролю»1.

Підписання «Декларації п'яти держав», здійснене за об'єднаного сприяння Німеччини, США, Англії і Італії, було знач­ним прорахунком кабінету Ерріо. Документ містив у собі нечіткі положення, що давало змогу фашистським державам, і зокрема Німеччині, тлумачити положення про рівноправність в озброєн­нях з точки зору руйнації положень Версальської і Локаркської договірних систем.

Зростання загрози з боку німецького мілітаризму відіграло значну роль у прийнятому влітку 1932 р. кабінетом Ерріо курсу на зміцнення французько-радянських відносин. У листопаді 1932 р. в Парижі було підписано французько-радянський пакт про ненапад, розроблений за активною участю Ерріо. Пакт закріп­лював принцип мирного співіснування між двома державами, за­фіксований вперше в акті відновлення французько-радянських відносин від 28 жовтня 1924 р.

Радянсько-французький пакт про ненапад відіграв стабілізую­чу роль в умовах міжнародної обстановки, яка неухильно загост­рювалася від початку 1930-х років. Так, громіздкий апарат паци­фістської дипломатії, створений зусиллями британських лейбо­ристів і французьких радикалів (Ліги Націй, конференцій з роз­зброєння, системи виплати репарацій) виявився неефективним для стримування негативного розвитку подій. Японська агресія на Далекому Сході і нездатність, зокрема, Ліги Націй покласти їй край значно знизили вагомість цієї організації в системі міжнарод­них відносин. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй, відверто розірвавши Версальський договір. Це стимулювало й агресивні дії імперіалістичної Німеччини, де до влади прийшов фашизм.

6.1. Зовнішня політика УСРР, її перші успіхи.Україна вийшла із чотирирічної світової та трирічної громадянської воєн у надзвичайно тяжкому стані. Розруха, занепад економіки, голод, епідемії, небачене зростання злочинності, селянські повстання, незадоволеність політикою нової влади, невтішне зовнішньополітичне становище – характерні явища перших повоєнних років, За таких кризових умов особливу роль відігравали принципи й мистецтво ведення дипломатії. Хоча в перші повоєнні роки українська дипломатія мала майже повний суверенітет, однак деякі угоди Радянська Росія укладала від імені всіх складових частин колишньої імперії, що увійшли тепер до РСФРР. Ще 1920 року були підписані мирні договори з Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією. Згодом були укладені договори з Польщею, Персією (Іраном), Афганістаном, Туреччиною.

Ставлення провідних держав до нової влади України й Росії було вельми суперечливим. Адже більшість з них тією чи іншою мірою брали участь у збройній агресії проти них під час громадянської війни. Тепер вони мусили змінити тактику, перейшовши від насильницьких форм боротьби до замаскованіших – економічних і дипломатичних. У налагодженні торгівлі було зацікавлено багато країн. Адже більшість з них, виснажена під час світової війни, переживала тяжку економічну кризу. Тому, попри всі ідеологічні незгоди, вони бажали відновити хоча б довоєнні торговельні зносини. Першою на такий крок пішла Англія в березні 1921 року, що було розцінено у світі як визнання уряду Росії де-факто. Через два місяці на такий шлях стала Німеччина, Не хотіли відставати в цьому й Австрія, Італія, Норвегія, Чехословаччина та інші держави, з якими велися переговори про відновлення торговельних відносин.

В пошуках нових форм відносин з більшовиками вони не відмовлялися й від опрацювання варіантів нового хрестового походу проти них. Тому політика провідних держав щодо РСФРР була двоїстою. Поряд з відновленням торговельних зносин тривала економічна блокада, організовувалися воєнні блоки, створювався так званий санітарний кордон, велася активна підготовка до нової збройної інтервенції.

1920 року була створена так звана «Мала Антанта» (проіснувала 18 років), до якої входили Чехословаччина, Румунія та Югославія (їх активно підтримувала Польща). Ці країни уклали між собою низку всіляких угод і стали серцевиною «санітарного кордону», яким Захід відгородився від більшовиків.

Україна насамперед бажала владнати відносини з найближчою сусідкою – Польщею. Тільки після тривалої дипломатичної боротьби врешті стався в серпні 1921 року обмін дипломатичними місіями, і повноважні представники України прибули до Варшави. Українська місія спрямувала свою активність насамперед на суворе дотримання польською стороною умови Ризького договору про діяльність емігрантських організацій, яких на території Польщі існувало чимало. І вона домоглася того, що польський уряд був змушений відмовитися від демонстративної підтримки емігрантських організацій. Багато було зроблено й щодо репатріації військовополонених і біженців, яких також всіляко дискримінували, чинили їм різні перешкоди.

Неспокійною сусідкою вважалася й Румунія. Це вона заволоділа Бессарабією, сприяла діяльності емігрантських груп на своїй території, влаштовувала постійні провокації на українському кордоні. Дуже складною виявилася процедура встановлення нормальних зносин з Німеччиною.Ситуація ускладнювалася тим, що Німеччина уклала з Центральною Радою договір ще 1918 року і з того часу вважала дипломатів УНР, що перебували в Берліні, за офіційних дипломатичних представників України. Настирливе прагнення УСРР все ж таки уладнати відносини з Німеччиною призвело до обміну значною кількістю нот, які не зустрічали належного реагування з німецької сторони. Тому спочатку довелося обмежитися угодою про обмін військовополоненими. Жвавий обмін думками з цього приводу завершився 23 квітня 1921 року підписанням відповідної угоди. А далі cтався обмін представниками: український виїхав до Берліна, а німецький — до Харкова. Так Німеччина де-факто визнала УСРР.

Успішно були проведені протягом першої половини 1921 року переговори й підписані договори з країнами Балтії. Одночасно розпочалися переговори про укладення торговельних угод з Чехословаччиною, Австрією, Італією, про підписання договору про дружбу з Туреччиною. Укладення угод з більшістю країн «санітарного кордону» значно зміцнило міжнародне становище України.

Західні держави виношували й нові інтервенціоністські плани. Провідну роль в їх реалізації мали відіграти українські емігрантські сили завдяки своїм різноманітним організаціям та інтернованим збройним загонам. Наступ на територію України мав здійснюватися кількома групами з Польщі й Румунії. В район Одеса-Миколаїв мали десантуватися залишки армії Врангеля. Великі сподівання покладалися на масове повстання в самій Україні, якому дасть поштовх цей наступ.

16 квітня 1922 року, РСФРР вдалося підписати такий важливий для себе договір у Рапалло, який передбачав негайне відновлення дипломатичних і консульських відносин з Німеччиною та відмову цієї країни від відшкодування збитків, завданих німецьким громадянам у зв'язку з націоналізацією та іншими актами радянського уряду. За Німеччиною тим же шляхом пішла й Австрія. І 7 грудня 1922 року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами РСФРР, УСРР та Австрії. Це була перша після договору з Польщею угода, в якій передбачався обмін не лише репараційними місіями, а й торговельними та консульськими (тобто юридичними) представниками. Не захотіла відстати й Італія. 26 грудня 1921 року було підписано дві аналогічні угоди: російсько-італійську та українсько-італійську. Останньою угодою Україна визнавалася де-факто ще однією західною країною.

Довго не хотіла визнавати УСРР Чехословаччина, на терені якої були численні не лише політичні організації української еміграції, а й культурні центри та вузи. Весь переговорний процес почався з обміну репараційними місіями. Потім українська сторона подала проект торговельної угоди, який дуже довго розглядався. Згодом правлячі кола Чехословаччини мовчки погодилися на перейменування місії на повпредство. І аж 6 червня 1922 року було підписано з Україною «Тимчасовий договір». Він містив багато різних застережень, серед них і невизнання України де-юре, але в цілому це була серйозна політична перемога української дипломатії. Найрадикальніші кроки були зроблені у відносинах з Німеччиною. З весни 1922 року між Німеччиною та Україною встановлювався дипкур'єрський зв'язок. Але чи не найбільшою перемогою української дипломатії було поширення Рапалльського договору на УСРР. Про це урочисто повідомив німецький рейхсканцлер Вірт у офіційній ноті про визнання України де-юре.

Прихильніше почала ставитися до України Франція. Французький уряд не мав нічого проти економічного зближення з Україною. У 1922–1923 роках були створені численні товариства й компанії для торгівлі з Україною. Але в цілому Франція, як і раніше, залишалася одною з найворожіших до нової влади держав.

Уряд Великобританії відмовився підписати договір з Україною. Але охоче погодився на переговори про укладення торговельних угод.

Поліпшення відносин з низкою західних держав було використане для витіснення дипломатичними шляхами українських емігрантських організацій, які активно впливали на формування політики цих країн щодо УСРР. Восени 1922 року представники УСРР стали наполегливо й категорично вимагати від німецького Міністерства закордонних справ не лише офіційного припинення зносин з послом УНР Смаль-Стоцьким, а й висилки його із столиці. І домоглися того, що в лютому 1923 року завдяки допомозі поліції Смаль-Стоцького виселили з Берліна. Українська дипломатія домоглася також ліквідації представництва УНР у Празі й висилки Нестора Махна з Румунії.

Дружні відносини започаткувалися з революційною Туреччиною. 2 січня 1922 року підписання українсько-турецького договору про дружбу й братерство.

 

Утворення Союзу РСР. Втрата Україною її дипломатичних прерогатив.

У 1922 році був створений Радянський Союз. 1 червня 1919 року більшість радянських республік уклала між собою військово-політичний союз. За його умовами об'єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо. Після закінчення громадянської війни необхідність у такому тісному єднанні відпала, але великою була сила інерції, заснованої й на помітних імперських настроях значної частини нового керівництва. Особливо відзначався подібними настроями наркомнац Сталін та його найближче оточення, Саме він був ініціатором висунення ідеї «автономізації», за якою Росія мала стати провідною республікою, а всі інші входили б до її складу як автономні, тобто нерівноправні, залежні від неї.

Проти подібного принципу створення нової держави рішуче виступили помірковані політичні діячі. їм вдалося відстояти проект федерації, за яким нове державне утворення мало складатися з цілком рівноправних республік, жодна з яких не повинна була відчувати найменшої дискримінації. В ідеалі така держава приваблювала народи багатьох республік. Україна серед них не була винятком. В ній, як і в інших республіках, була проведена потужна пропагандистська кампанія за об'єднання, заохочувався так званий об'єднавчий рух. 30 грудня 1922 року РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР прийняли декларацію й підписали договір про створення Союзу РСР. З тодішніх державних формувань на території колишньої імперії не ввійшли до СРСР Бухара, Хорезм і Далекосхідна республіка. Того ж 30 грудня був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах, оголошення війни й укладення миру, ратифікації міжнародних угод, встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі тощо.

Згідно з цим договором було створено єдиний загальносоюзний Наркомат закордонних справ. В угоді про його започаткування було передбачено введення до складу колегії НКЗС СРСР представника від України і створення на території УСРР інституції уповноваженого НКЗС. Український посланець мав «представляти Україну в усіх зовнішніх зносинах Союзу». Уповноважений НКЗС СРСР подавав урядові УСРР та окремим відомствам висновки з питань зовнішньої політики й мав своїх повірених у Києві й Одесі (столицею УСРР тоді був Харків). Входив цей уповноважений до складу уряду УСРР з правом дорадчого голосу.

У тих державах, де Україна мала особливі інтереси, що переважали над інтересами інших республік Союзу, до складу повпредства чи місії або до їхнього керівництва мав бути в обов'язковому порядку введений український представник чи співробітник, який добре знав Україну. Відповідно до цього положення українські представники були призначені повпредами СРСР в Англії й Австрії, а в Німеччині, Польщі, Чехословаччині та інших країнах – радниками представництв. Зовнішня пристойність була збережена і в тому, що 13 липня 1923 року голова уряду УСРР надіслав представникам Німеччини, Польщі, Чехословаччини в Харкові, Австрії, Італії та інших країн у Москві ноти, в яких повідомлялося, що Україна передала союзному урядові право захисту своїх зовнішньополітичних інтересів. Через 10 днів Чичерін вручив усім іноземним представникам ноти, якими підтверджував, що віднині «на НКЗС СРСР покладено ведення від імені Союзу всіх його міжнародних відносин».

Здавалося б, слід було радіти такому демократичному способові вирішення складної проблеми зовнішньополітичного представництва. Федерація поступово перетворювалася й перетворилася на імперію, тільки радянську. Сталін все ж таки втілив свою «автономізацію» під пристойним прикриттям федерації. Те, що теоретично було таким привабливим, практично вилилося незабаром у повну централізацію, абсолютизацію Союзом усіх, насамперед дипломатичних, прерогатив. Не лише Україна втратила зовнішньополітичні прерогативи, встигнувши за попередні роки укласти 48 власних угод. І за яке б велике досягнення це колись не видавалося, з позицій сьогодення інакше як великою втратою України можливості вести самостійну зовнішню політику не назвеш.

6.3. Українське питання як проблема європейської політики.

У цей час сталося помітне зрушення в історичній долі такої невід'ємної складової частини України, як Східна Галичина. І впродовж п'ятнадцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній. Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Приклад подала Великобританія, яка 1 лютого 1924 року нотою британського уряду сповістила СРСР про його визнання та відновлення нормальних зносин після скандалу з нотою Керзона. Це визнання СРСР одною з найвпливовіших країн викликало цілу хвилю подібних актів. 7 лютого 1924 року СРСР визнала Італія, 15 лютого – Норвегія. За нею заяви про визнання СРСР зробили уряди Австрії, Греції, Швеції, Китаю та інших країн. Телеграмою, поспішаючи за рішучішими й далекогляднішими державами, 28 жовтня 1924 року повідомила про докорінну зміну свого ставлення щодо СРСР Франція.

Загалом 1924 рік увійшов в історію як «рік визнань СРСР». Тоді його визнало 13 держав. Ця низка визнань завершилася встановленням дипломатичних відносин з Японією 25 січня 1925 року. Якщо не забувати, що ще до 1924 року СРСР був визнаний Естонією, Литвою, Фінляндією, Персією, Афганістаном, Туреччиною, Польщею, Монголією й Німеччиною, то можна підсумувати, що на 1925 рік республіки, що увійшли до складу СРСР, дістали визнання 24 країн.

Але таке категоричне визнання зовсім не означало, що провідні держави відмовилися від використання всіх опозиційних радянській, владі сил. Вони дуже активно сприяли організованій українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. При цьому уряди й посли провідних європейських держав ставилися до представників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність емігрантів.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним. У 1926 році в Парижі була створена емігрантська організація «Прометей», яка об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін. Вона мала на меті боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних держав.

Німеччина у своїй орієнтації більше спи

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Механізми впливу музики на людину | Атрад Курападобныя (Galliformes)

Дата добавления: 2016-07-27; просмотров: 2159;


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2024 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.025 сек.