Шлюбні та сімейні відносини

Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за Статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову зменшив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих у шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В ст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1 /3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.

Розмір і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами.

Кримінальне право

Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, заподіяне власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись "виступом", а злочинець — "виступцем". Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, вчинені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.



Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.

До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.

Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх належали: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.

Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.

Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, заподіяння шкоди чужому майну.

Злочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, Зґвалтування тощо.

Загострення міжстанових відносин відбилось на меті та видах покарання.

Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.

Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.

Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.

В Статутах ми бачимо складну систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із "накладу", яки й надходив у скарбницю держави, "шкоди" — винагороди за вчинену шкоду потерпілому, "годовщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.

Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і ви ганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста.

Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.

Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір.

За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.

Загальні висновки

Протягом другої половини XIV— першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського і Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська держава, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі. Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національної української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

У цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи. Цю справу взяла на себе нова сила — козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, вікові традиції української державності не перериваються. Але їхній подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.

Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше Польсько-Литовської держави. I, II та III Статути за правом вважаються видатними пам'ятками права литовського, руського, українського та білоруського народів. Рівень законодавчої техніки, прогресивні сутність та зміст вивели ці законодавчі акти на передові позиції європейської юридичної думки.

 

Розділ 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.) 5.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське втратило не лише свої землі, а й державне значення. Рівноправна унія двох самостійних держав не злагодилась. Але найбільших втрат зазнали національне життя та традиції українського народу. Останню надію на своє відродження поховала українська державність: польський адміністративно-територіальний поділ, мова, католицька віра були поширені на всю Україну. Майже відразу ж після Люблінської унії починається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавшині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою магнатів Вишневецьких, Замойських, Конєцпольських, Тарновських. Найбільше отримали Вишневецькі: їхні володіння охоплювали майже всю Полтавщину та частину Чернігівщини. Оскільки ці землі були малозаселені, в них для заохочення переселенців встановлювались "пільгові роки" (віл 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували податків і не відробляли панщини. Це привело до швидкого заселення цих земель селянами з усіх частин України. Після Люблінської унії литовські політики все ще плекали надію на повернення українських земель, але війна з Московською державою змушувала Литву дотримуватись унії з Польщею. У1576 році королем Польщі було обрано Стефана Баторія. Його рішучість у боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою згуртували Річ Посполиту. Після смерті Стефана Баторія Литва знову зробила спробу розірвати відносини з Польщею, але примирилася на кандидатурі Сигізмунда НІ, шведського королевича. Його правління тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і навіть для Польщі, оскільки все правління Сигізмунда III було заповнене війнами за шведську та московську корони. В історії України ця війна важлива тим, що вперше в ній виступило як самостійна військова сила українське козацтво. У1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-польські війни, активну участь у яких брали українські сил и. Польща не відмовляється від планів приєднання до Речі Посполитої Московської держави навіть після обрання на Земському Соборі 1613 року царя Михайла — з династії Романових. У1613—1624 роках син Сигізмунда III — королевич Влади слав організував похід на Москву, але зазнав невдачі. Після смерті Сигізмунда 111 Москва намагалася взяти реванш і у 1632 році виступила проти Польщі, але в битві під Смоленськом зазнала поразки. У1634 році між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано "вічний мир", за яким Смоленська та Чернігово-Сіверська земля остаточно закріплялися за Польсько-Литовською державою. У польсько-московських війнах значну роль відігравало українське козацтво. У війську Сигізмунда НІ було 30 000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20 000 українських козаків. На початку XVIІ ст. козаки стають силою, яка починає відігравати суттєву роль в історії Речі Посполитої. Козацькі повстання Соціальне, національне, культурне та релігійне гноблення українського народу з самого початку викликало різкий протест, який вилився в ряд повстань, де рушійною силою було козацтво. З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії: радикальна, до якої належали незаможні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище; поміркована, яка складалася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досягти привілеїв та вольностей. З часом суперечки між двома течіями посилились, що загрожувало самому існуванню козацтва. Але загальне невдоволення українського населення політикою польського уряду на деякий час примирило ці течії, і в ряді повстань козацтво виступало як єдина сила. Перше велике козацько-селянське повстання вибухнуло у 1591 році і тривало до 1593 року. В повстанні, яке очолив Криштоф Косинський, брало участь і міське населення. Спочатку на боці запорожців воювали і реєстрові козаки, але після переговорів з поляками у 1593 році вони пообіцяли вірно служити королю, скинути Косинського з гетьманства, не робити походів на "волость". Поляки розгромили рештки повстанських загонів. Соціальний гніт посилився: було збільшено панщину, натуральні та грошові повинності населення. Ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи. Повстання, яке розпочалося в Брацлаві, згодом перекинулося майже на все Південне Подніпров'я і навіть Білорусію. Восени 1595 року все українське Правобережжя і Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. На землях, охоплених заворушенням, селяни у міщани звільнялися від влади польської адміністрації і оголошували себе вільними козаками. Боротьба проти шляхетської влади відбувалася під релігійними знаменами, за православ'я. У виступах брало участь як селянство, так і міщанство. У травні 1596 року повстання було жорстоко придушене. Однією з причин поразки була зрада Лободи та частини козацької старшини. Знову не з кращого боку показали себе реєстрові козаки, які схопили Наливайка і видали його полякам. 11 квітня 1597 року Северина було страчено у Варшаві. Польський сейм 1596 року оголошує реєстрових козаків, які брали участь у повстанні, "зрадниками і ворогами" і приймає рішення конфіскувати їхні землі. Після придушення повстання Наливайка в Україні посилюється соціальний, національний та релігійний гніт. Настає кріпосницько-шляхетська реакція. Але масовий рух в Україні проти соціального і національного гноблення зупинити було вже неможливо. Розгортанню визвольного руху сприяв розвиток козаччини, яка стала ідеалом для пригнобленого люду. У 20-х—першій половині 30-х років XVIІ ст. розпочався народний рух на Київщині, який незабаром переріс у велике повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У1630 році його було обрано гетьманом нереєстрового козацтва. Федорович звернувся до українського народу з універсалами, в яких закликав вступати до повстанського війська, здобувати козацькі вольності і захищати православну віру. Повстанці ставили за мету визволення України від польсько-шляхетського панування, затвердження особливого правового стану козацтва, збереження української народності. Але і це повстання не було доведене до кінця. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину, однак не підлягали покаранню за участь в повстанні. Навпаки, реєстр збільшувався до 8 тис. Всі інші повстанці, які не ввійшли в козацький реєстр, мали повернутися до панських маєтків. Компромісна угода викликала невдоволення народних мас. У1630 році стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Полтавщині, Брацлавщині. У лютому 1635 року сейм Речі Посполитої затвердив постанову "Про припинення козацького свавілля", в якій під загрозою суворого покарання була підтверджена заборона втеч на Запоріжжя. Придушуючи народні виступи, польські магнати намагалися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців. Проте король, який не володів абсолютною владою в Речі Посполитій, мав намір використовувати козаків у боротьбі з магнатами. Але давня неприязнь, яка існувала між реєстровцями та іншими козаками, привела до сутички. Козацький загін під проводом Павла Бута у травні 1637 року захопив у Черкасах артилерію реєстрових козаків. У липні 1637 року козацька рада обрала Бута гетьманом Війська Запорізького. Наприкінці липня почалося повстання. Запорізьке військо мало намір закріпитися на Лівобережжі. У вирішальний момент повстання козацький ватажок був по-зрадницькому схоплений і згодом страчений у Варшаві. Польське шляхетське військо організувало каральну експедицію на Лівобережжя. З надзвичайною жорстокістю шляхтичі вбивали і грабували місцеве населення. Проте наслідки залякування виявилися протилежними. На Запоріжжі гетьманом було обрано Якова Острянина. Його універсали з закликом всенародної боротьби з польською шляхтою розповсюджуються майже по всій Україні. Чергове селянсько-козацьке повстання розпочалося у другій половині березня 1638 року. Під Говтвою Острянин розгромив коронне військо, але відсутність тактики та стратегії призвела до поразки його війська під Лубнами. Залишки повстанської армії під керівництвом нового гетьмана Дмитра Гуні продовжували боротьбу. Та ситуація була вже іншою, ніж на початку повстання. Майже весь район народних виступів був заполонений шляхетським військом, а чергова зрада частини козацької старшини привела до затухання повстання. Прагнучи не допустити поновлення масових народних рухів, уряд Речі Посполитої посилив військові гарнізони на території України. Період з 1639 по 1647 рік польські дворянські і буржуазні історики характеризували як "еру повернення миру на Україну", "період золотого спокою" або "десятиріччя гробової тиші". Проте в дійсності ніякого "золотого спокою" не було. Боротьба за соціальне, національне та релігійне визволення не припинилася, змінилися лише її форми. В числі найпоширеніших методів боротьби були скарги і протести, які надсилалися в усі урядові інстанції. Апелюючи до властей, населення намагалося законним шляхом поліпшити своє становище. Слід при цьому підкреслити, що скаржитись мали право тільки селяни, які проживали на королівських землях, селяни ж приватних володінь могли подавати скаргу лише в тому випадку, коли маєток перебував в оренді й орендар не виконував узятих на себе зобов'язань. Особливо шириться така форма народного протесту, як втечі селян з маєтків панів та шляхти. Втікали на Лівобережжя, в Запоріжжя, бо там кріпацтво ще не стало масовим. Десятки тисяч українців переселяються в ці часи на територію Московської держави. Особливо масовим було переселення у 1638— 1639 роках. Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблення на західноукраїнських землях було опришківство. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників. У цей період дві частини України—Буковина та Закарпаття—на кілька століть відриваються від України. Ще в другій половині XIV ст. румуни з Семигороду, шукаючи нових пасовищ для своїх отар, переходили Карпати, осідали на території Буковини та на землях, які пізніше складуть Молдавську державу. Зауважимо, що на всіх цих землях на той час проживали українці. У 1359 році воєвода Богдан І збунтувався проти угорського короля, вигнав його урядовців і заснував нову державу, до складу якої ввійшла і Буковина. За молдавський престол точилася гостра боротьба між румунськими та українськими претендентами і деякий час на престолі були українські князі. Ця боротьба свідчить про те, що в заснуванні Молдавської держави брали участь і українці і що на початку свого існування ця держава не була національно визначена. Кінець кінцем перемога була за румунською династією Мушат, яка і панувала тут до 1552 року. Молдавія мала постійні стосунки з Україною і регулярно підтримувала боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування. І хоча з 1514 року Молдавія підпадає під зверхність Туреччини, ці стосунки не припинялись. У1634 році воєводою Молдавії стає Василь Лупул, за правління якого посилюється румунізація Буковини. Закарпатська Україна Закарпатська Україна — земля білих хорватів — входила до складу Болгарського царства, а з занепадом його в другій половині X ст. опинилася в складі Київської держави. Під час міжусобиць, які розпочалися після смерті Володимира в 1015 році, Угорщина захопила Закарпаття і до XX ст. ця частина українських земель входила до складу Угорської держави. У1526 році, після поразки під Могачем, Угорщину було поділено між Туреччиною, Австрією та Сем и городом. З того часу Закарпаття стає ареною безперервних воєн. На початку XVIІ ст. Закарпатська Україна втягується в релігійні війни. Особливо довгою була боротьба між католиками та протестантами. Панщина, різного роду побори, рекрутчина — все це лягло важким тягарем на плечі населення Закарпаття. Такою була загальна історична картина подій на українських землях з середини XVI до середини XVII ст.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Встановлення безконтрольного панування польських магнатів та шляхти на українських землях після Люблінської унії 1569 року привело до суттєвих змін у суспільному ладі.

Панівний стан

До нього перш за все належали польські та українські магнати і шляхта.

До XVII ст. українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднання вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшій полонізації були піддані Київщина та Брацлавщина. Король своїми універсалам и роздає ці землі волинським та польським магнатам і на початок XVIІ ст. тут майже не залишилось представників місцевої знаті. Величезні земельні володіння мали Вишневенькі, Потоцькі, Острозькі. З 1634 року за Польщею була закріплена Сіверщина і через декілька років більшість її земель було роздано магнатам Пісочинським, Козановським, Осолінським. Зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась з панівним станом Речі Посполитої, на певний час зникає ідея відродження незалежної української держави.

У першій половині XVIІ ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величезних латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва, ні навіть вся Західна Європа. В них безконтрольно панували магнати та старости, які називали себе "короликами", "віце-королями", удільними князями. На даній території майже не було владних структур. "Королики" часто диктували свою волю навіть королю. Усі ці магнати, незалежно від національного походження, являли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила, ворожа українському етносу.

Звичайно, всі найвищі посади в державі могли займати тільки магнати. Судити їх мав право лише король.

Статут 1588 року розширив судові повноваження магнатів: вони могли судити не тільки своїх селян., а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту.

Магнати мали право засідати в сенаті. З початку XVII ст. з середовища магнатів сенат призначав на два роки 16 сенаторів, без участі яких король не мав права приймати важливі рішення.

Полонізація захопила і шляхту. На початок XVII ст. український прошарок та національну культуру репрезентувала головним чином дрібна шляхта. Це були роди Драгомирецьких, Гошовських, Яворських, Чайковських, Хмельницьких. Через бідність ця шляхта не могла здобути ту освіту, яку мали магнати та заможна шляхта, і це єднало ЇЇ з народними масами. Дрібна шляхта не впливала на політику Речі Посполитої, оскільки була розрізненою. До речі, з цієї верстви населення вийшли найбільш визначні державні та духовні діячі України: гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, архімандрит Плетенецький, митрополит Петро Могила та ін.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла волочна реформа, що була проведена "Уставою на волоки" 1557 року. За реформою, землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, виганялися з шляхетського стану. Відтепер тільки сейм мав право дарувати шляхетство, а лишати шляхетства міг тільки суд.

Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій половині XVI ст. до зрівняння її у правах з магнатами. Так, на сейм і 1563 року були остаточно скасовані статті Городельського привілею, які обмежували права православної шляхти займати найвищі державні посади і брати участь у роботі вищих органів влади та управління. З 1564 року починають діяти спільні для магнатів і шляхти земські суди, які розглядали всі цивільні справи. У1565 році шляхта добивається створення шляхетських повітових сеймиків, які стали представницькими становими органами шляхти. На сеймиках вибиралися місцеві органи управління. З 1566 року вводиться єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично вона була зрівняна в правах з польською шляхтою.

Усередині XVI ст. чисельність української шляхти була незначною. Так, на Правобережжі вона складала 2,3 відсотка населення.

Духовенство

Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.

Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського середовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього. Як писав М. Грушевський, воно було охороною національних традицій, національної свідомості українців, "Чорне" (монастирське) духовенство мало тісніші зв'язки з українською шляхтою. Серед церковних діячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духовенства, як охоронця національних прав, зростає.

Селянство

За правовим становищем селяни поділялися на приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (мешкали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни всередині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи:

1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого;

2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями;

3) залежні, які втратили таке право.

Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпаченні всього українського селянства.

Після Люблінської унії цей процес посилюється. В селах повністю ліквідується громадське право самоврядування: забороняються сільські віча, усуваються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557 року було проведено перемірювання ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Кращі ґрунти пани забирали собі. Селянське господарство обкладалося податками на зерно, худобу, птицю, бджоли. Панщина з 13— 14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень.

В "Уставі на волоки" підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові.

У Другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщину "з волі пана".

Статут 1588 року майже остаточно закріпачив селянство. Селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років. Підкреслимо, що ще не можна говорити про загальне і повне закріпачення селян, оскільки не було встановлено права безстрокового розшуку селян-втікачів.

Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селяни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю.

Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблінської унії — короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались "королівщина", або "королівські староства". В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фільварки. Отже, на державних селянах фактично лежав той же комплекс повинностей, що і на панських селянах.

Найбільш жорстоким був соціальний гніт на західноукраїнських землях. Після колонізації Лівобережжя і створення вільних слобід тут формуються дві категорії людей: ті, що залишили рідні землі і втекли від панського гніту, і ті, що народилися та виросли в цих слободах і не знали цього гніту. Через деякий час останні складуть основу волелюбного козацтва, головний кістяк народно-визвольного руху.

Міщанство

У другій пол. XVI — першій пол. XVII ст. відбувається подальший розвиток міст України. Вдосконалюються ремісництво, промисли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населення. Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом управління, головним чином, за рахунок зменшення числа королівських міст. Інша справа з приватновласницькими містами: якщо на Правобережжі з отриманням права на самоврядування їхня кількість зменшується, то на Лівобережжі їхня кількість зростає" оскільки Колонізація цього краю привела до появи великої кількості нових міст і містечок, заснованих магнатами Вишневецькими, Потоцькими, Острозькими.

За правовим становищем міське населення складалося з трьох груп: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміснична верхівка, робітні люди.

Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя.

В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміснича верхівка, до якого входили багаті купці та ремісники, цехові майстри. Аристократія намагалася не допустити торгово-ремісничу верхівку в органи міського самоврядування.

Головну частину населення міст складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісники, підмайстри, учні, міська голота. Це була найбільш експлуатована частина міського населення.

У містах Подніпров'я значну частину населення складали жовніри і козаки.

У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласницьких міст. Міщани, які займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Мешканці приватновласницьких міст сплачували також інші податки: в'їзні, весільні, млинові та ін. Крім того, вони повинні були виконувати на користь власника різноманітні повинності: збирати урожай, рубати ліс, косити сіно тощо. Жителі цих міст не мали права без згоди власника залишати місто чи переходити в інший стан.

Жителі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності на міські потреби: будували, ремонтували і підтримували у належному стані міські споруди, вулиці, забезпечували міську і польову варту, виставляли рекрутів у королівське військо.

Жителі міст із самоврядуванням, хоч і були юридично незалежними, проте також сплачували загальнодержавні податки і несли повинності, окрім тих податків і повинностей, які встановлювалися міською владою. До останніх належали: утримання міської адміністрації, надання квартир для постою королівської варти тощо.

В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності власника, який надав право на самоврядування. У більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам. Наприклад, у Львові українці не допускалися у деякі цехові організації, обмежувалися їхні права на торгівлю. Придбати будинки і проживати вони могли тільки в певному районі Львова, який звався Руською вулицею.

Соціальний, національний та релігійний гніт, обмеження в правах викликали різкий протест українського міщанства і започаткували тривалу і наполегливу боротьбу за повернення його прав.






Дата добавления: 2016-07-27; просмотров: 464; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2017 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей. | Обратная связь
Генерация страницы за: 0.025 сек.