Загально-земські привілеї


Привілеї поділялися на загально-земські, обласні та міські. Загально-земські привілеї встановлювали норми права для всієї Литовсько-Руської держави. Першими загально-земськими привілеями можна вважати три привілеї, видані в 1387 р. Великим князем Ягайлом.

Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був спрямований на поширення католицизму в Литовсько-Руській державі. Цим привілеєм Великий князь сподівався обернути в католицьку віру якомога більше вільних селян і шляхти.

Другий привілей від 22 лютого 1387 р. адресувався католицькому духовенству і доповнював перший привілей. За цим привілеєм усе католицьке духовенство виключалося з державної юрисдикції. Привілей зобов'язував усіх жителів Великого князівства Литовського переходити в католицьку віру. Заборонялися шлюби з православними, а маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від усіляких служб і повинностей на користь держави. Встановлення повного панування католицького духовенства над населенням, що проживало в їхніх землях, стало першим кроком до юридичного оформлення закріпачення селян.

Третій привілей від 28 квітня 1387 р. було видано з нагоди Кревської унії, яка вводила в Литовсько-Руській державі адміністративні установи за польським зразком. У ньому йшлося про призначення воєводських і повітових суддів.

Правову регламентацію союзних відносин Великого князівства Литовського з Польщею та юридичне закріплення суверенності Литовсько-Руської держави було оформлено Островською угодою 1392 р. і Городельською унією 1413 р. Норми Городельського привілею мали провокаційний характер. їхньою метою було зміцнення й поширення католицизму. Привілей містив неправдиве твердження проте, що землі Великого князівства Литовського включаються до складу Польського королівства зі згоди князів, панів, шляхти, посадовців і бояр Великого князівства. За цим актом усіх не-католиків, головним чином православних, які становили переважну більшість населення, не допускали на державні посади. Городельський привілей розпалював релігійну ворожнечу в державі й був спрямований на підрив єдності Великого князівства Литовського. У привілеях 1432 і 1434 рр. православна шляхта зрівнювалась у правах із католиками. Ці привілеї можна вважати найважливішими правовими актами у справі об'єднання й консолідації шляхетського стану.

Важливим етапом у розвитку законодавства Великого князівства Литовського слід вважати привілей Казимира 1447 р., в якому було детально викладено права магнатів та шляхти, а також деякі принципи кримінального, цивільного і конституційного права. Особливе значення мала ст. 12 привілею, згідно з якою за феодалами закріплювалося право здійснювати суд над залежним населенням. Визнання за ними такого права ставило населення ще у більшу залежність від феодалів. Усе це дає змогу вважати привілей 1447 р. головним правовим актом, що заклав основи юридичного оформлення кріпосної залежності селян. Крім того, привілей забороняв уряду роздавати державні землі та посади іноземцям. Ці положення були спрямовані проти проникнення польських феодалів у Велике князівство Литовське і фактично закріплювали територіальну цілісність держави. Привілей 1447 р. також значно розширив коло осіб, за якими визнавалися права шляхти незалежно від віросповідання. Таким чином, привілеї 1432,1434 і 1447 рр. стали юридичною основою оформлення прав шляхетського стану. Віденський привілей 1457 р. визначав становище іноземців у Литві.

Обласні привілеї

Поряд із земськими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву обласні привілеї.

Як вже підкреслювалось, такі привілеї передбачали автономію українських земель, що входили до складу Литовського князівства. Прикладами цього можуть бути обласні привілеї Київській землі--1494,1507,1529 років і Волинській землі — 1501, 1509 років. Ці привілеї забезпечували "добровільні християнські права", що базувалися на староруському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської правди.

Універсальним можна вважати загально-земський привілей 1492 р., який підтверджував усі права та привілеї, проголошені в раніше прийнятих привілеях. Крім того, привілей обмежував владу Великого князя і посилював становище магнатів. Він визначав правове становище Великого князя не як государя, а як вищої посадової особи в державі, що свідчило про конституційний характер привілею 1492 р. Привілей закріплював основні принципи міжнародної політики, встановлював порядок збирання податків, проголошував неприпустимість передачі світських справ у духовні суди й навпаки. У ньому проголошувалась необхідність винесення справедливих судових рішень, встановлю вались певні терміни розгляду справ у судах.

Привілей від 7 грудня 1506 р. ще більше обмежив владу господаря. Його виданням завершився перший етап розвитку писаного права у формі привілеїв. Наступні загально-земські привілеї, видані в 1529, 1547 і 1551 рр., лише підтверджували законність раніше виданих привілеїв.

Велике значення в правовій системі Литовсько-Руської держави мали збірники законодавства.

Першим таким збірником був Судебник Казимира IV 1468 року. Автономний характер земель, які отримали обласні привілеї, чітко виявлявся в законодавчому закріпленні норм місцевого звичаєвого права. Так, судити киянина належало лише в самому Києві за участю киян і за місцевим правом. В обласних привілеях значне місце приділялося забезпеченню охорони майнових і особистих прав заможних верств населення. Наприклад, у Волинському привілеї 1509 р. був запис про те, що государ обіцяв не порушувати прав власності жителів цієї землі.

Обласні привілеї гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували всім жінкам право одруження без втручання посадових осіб.

Міські привілеї

До міських привілеїв належали грамоти, видані в XIV—XVI ст. Вони виводили міста з ведення органів місцевої територіальної адміністрації і засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст, за магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоуправління Луцьку (1432), Житомиру (1444) та ін.

Усі найважливіші законодавчі акти у Великому князівстві Литовському у XVI ст. приймав Великий князь спільно з пани-радою і сеймом. Законними вважалися акти, прийняті пани-радою за участю Великого князя або навіть без нього, а також сеймом без участі Великого князя.

Розвиток нормотворчої діяльності вXVI ст. привів до звуження сфери дії звичаєвого права та встановлення першорядного значення законодавства. До виключної компетенції Вального сейму належали оголошення війни, встановлення військової повинності, обрання Великого князя. Нормативні акти, що видавалися сеймом, мали різні найменування: ухвала, ухвала земська, постанова, конституція, устава, статут, грамота, привілей, лист, універсал, артикул. Найтиповішим и для сеймових постанов XVI ст. були ухвала, устава, постанова і запозичене з латини — конституція. Ухвалою найчастіше називали рішення сейму як вольовий акт, а уставою—сам документ, в якому виражався зміст сеймової ухвали. Підготовка сеймової ухвали починалася із законодавчої ініціативи, яка належала господарю і пани-раді. За їхньою ініціативою приймалася більшість законодавчих актів. Депутати сейму законодавчою ініціативою не володіли, але їхня діяльність могла стати приводом для видання законодавчих актів. Статути 1566 і 1588 рр. прямо приписували депутатам сейму привозити листи з побажаннями місцевих сеймів щодо потреб усієї держави. Крім депутатів сейму прохання про видання законодавчих актів могли подавати міщани, купці, ремісники, селяни. На їхні прохання і скарги було видано величезну кількість різноманітних законодавчих актів, у тому числі й таких великих, як обласні, міські та волосні привілеї. Багато привілеїв починалися зі слів: "Били нам чолом". Якихось обмежень у поданні чолобитних не було. Право населення на подання чолобитних ґрунтувалося на давньому звичаї і тому вважалося непорушним.

Важливе значення при прийнятті сеймових постанов мала робота з підготовки проекту нормативного акта. Переважну більшість проектів готували юристи-практики, які служили в державній канцелярії. Іноді для підготовки законопроекту створювались спеціальні комісії, до яких поряд із практиками входили вчені, а також депутати сеймів, покликані виразити в законі потреби місцевого населення.

Обговорення й ухвалення закону здійснювалося на засіданнях сейму або в пани-раді. Великий князь у XVI ст. законодавчої функції не мав. Однак траплялися випадки, коли він усупереч закону видавав конституційні акти без згоди сейму і пани-ради. Так, Сигізмунд II Август у 1569 р. видав привілей про відторгнення від Великого князівства Литовського Підляшшя й України та про приєднання їх до Польщі.

Під час обговорення закону всі депутати сейму мали право висловити свою думку. Рішення повинні були ухвалюватися одноголосно або переважною більшістю голосів.

Заключною стадією законотворчого процесу було оприлюднення закону. Порядок оприлюднення сеймових постанов було встановлено ст. 9 розділу III Статуту 1588 р. Згідно з цією статтею депутати сейму, повернувшись до себе в повіти, повинні були сповістити воєводу або старосту про своє повернення. Після цього скликався місцевий сеймик, на якому депутати повідомляли про всі рішення Вального сейму. Посадові особи на місцях зобов'язані були "на торгах, и при костелах" ознайомлювати населення з прийнятими рішеннями.

Моментом набуття законом чинності вважався, як правило, час його ухвалення. Якщо в законі не було обумовлено, на який термін він приймається, то вважалося, що він має діяти на "вічні часи".

Протягом шістдесяти років (1529—1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем. Його текст було знайдено в 1825 р. Відшукав його історик Данилович у бібліотеці графа Румянцева. Це був перший кодекс загальних законів для литовсько-руських областей. Його було проголошено сеймом у Вільні після наради з князями, пани-радою і "всім поспольством". Судебник був невеликим за обсягом і мав 26 статей крім вступу й закінчення. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право. Судебник було написано давньоруською мовою. Майже весь зміст Судебника обмежується кримінальним правом і процесом. Дев'ятнадцять статей Судебника розглядають такий склад злочину, як татьба (татьба "домових речей", "кінська" тощо), в одній зі статей йдеться про увід або викрадення чужої людини або невільного челядина, в іншій — про знахідку коней та інших речей, три статті містять процесуальні норми, дві — встановлюють мостову повинність.

За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. За першу крадіжку його карали штрафом, а якщо не було майна — тілесним покаранням і тюремним ув'язненням, а за повторну—засуджували до повішення (ст. 19). Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наставала з семирічного віку.

Судебник, зокрема, карав за викрадення людей: "А который будет люди выводить, а любо челядь невольную, ахватять—того на шибеницю". Винного у скоєнні такого злочину засуджували до повішення (ст. 24).

Розвиток економіки і культури Великого князівства Литовського викликав настійну потребу приведення в єдину систему правових норм, що містилися в загально-земських та обласних привілеях, і створення єдиного для всієї держави права.

Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу зрізними пам'ятками права. На сьогодні ця думка є панівною.

Статути є пам'ятками історії законодавства та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження.

Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: "Права писаные даны панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жомойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жомойтского, Мазовецкого и иных".

Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: "Статут Великого князьства Литовського 1566 года" і "Статут Великого князівства Литовського 1588 года". В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як-то: "Статут Великого князівства Литовського", та тільки не "Литовський статут", бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.

У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим". Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.

Статут 1529 року

У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, у восьмому — земельне, в дев'ятому — лісне та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому — кримінальне та процесуальне право.

У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.

Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави.

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для ви правлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних.

Статут 1566 року

Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На порядку денному стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів.

Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий — приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах.

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя".

Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.

Робота над ПІ Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену дні доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного — єпископа, другого — світського, "секретаря нашого — доктора Августина" (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ротундус. — Я. М.) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.

При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах у 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та під-канцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.

Статут 1588р.

(III Статут) був затверджений відповідно до процедур того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Під-канцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм".

Правова система за Статутом 1588 року — це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що 111 Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.

До першого розділу увійшли норми, які можна поділити на дві групи: норми, що стосуються основних положень, і норми, які визначають покарання за державні злочини. Другий розділ охоплює норми, що регулюють виконання військового обов'язку шляхтою. У третьому розділі викладено норми державного права. В інших розділах знайшли відображення норми цивільного, кримінального і процесуального права.

Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основою правової системи даного періоду був поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов'язувальним правом. Наприклад, годовщина як штраф за вбитого була одним із видів зобов'язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.



Дата добавления: 2016-07-27; просмотров: 3927;


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2024 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.014 сек.