ПОНЯТТЯ ТРАДИЦІЇ В АРХІТЕКТУРІ.

Традиція – це елементи соціальної i культурної спадщини, що переходять від покоління до покоління i зберігаються протягом тривалого часу. Традиція поширюється на широку область соціальних явищ, але найбільше значення вона має в релігії, мистецтві (в тому числі в архітектурі), в науці.

Кожне покоління успадковує певні традиції. Але це покоління може або підтримати i розвинути успадковані традиції, або, навпаки, вибрати i розвивати якісь інші традиції, які воно вважає кращими. В цьому сенсі кожне покоління обирає не лише своє майбутнє, але також своє минуле, до якого воно хотіло би прив‘язати своє сьогодення.

Життєздатність традиції полягає в її подальшому розвитку наступними поколіннями в нових історичних умовах.

Як виникають традиції в архітектурі i що на них впливає ? Архітектура, що є мистецтвом творити середовище людини, завжди тісно переплетена з людським життям, розвивається разом з людиною. Архітектура – як одяг, що багато може сказати про людину, яка його носить. Архітектура – це відображення смаків, поглядів, філософії тих, що її створювали. Це своєрідний духовний портрет сучасників. Тому в основі історично сформованих архітектурних традицій лежить життєва філософія i світогляд народу, що творить для себе відповідне середовище.

Народ, що має певні смаки i певні вимоги до свого оточення, створює свою архітектуру в конкретних географічних та кліматичних умовах, при наявності конкретних будівельних матеріалів, в конкретній політичній та економічній ситуації. На кінцевий архітектурний образ споруди в будь-який історичний період впливають ландшафт, клімат, питання безпеки (як від ворогів, так i від несприятливих природних впливів), будівельні матеріали, економічна ситуація в державі, діючі на той час закони або пряме вольове втручання влади (як це мало місце в Радянському Союзі), а також архітектурна мода. Архітектура постійно розвивається разом з суспільством, змінюється її вигляд. Але в архітектурі кожного народу є певні риси, присутні в усі історичні періоди. Ці риси власне i створюють архітектурну традицію народу. Грунтуються вони перш за все на методі формування певним народом свого життєвого середовища, а також на естетичних пріоритетах, особливостях психології та стилю життя.

В українській архітектурі, зокрема, віддавна склався такий підхід до формування життєвого середовища, при якому забудова органічно вписується в ландшафт, житло організується за принципом „будинок серед саду”, де придомова територія використовується в теплу пору року як продовження житла, i відсутня чітка межа між природними i антропогенними об‘єктами – вони разом створюють простір для життя. Разом з тим, в світі, i в Європі в тім числі, розвинувся також альтернативний підхід до формування життєвого середовища, який полягає у виділенні з природного оточення певної території та організації її за раціональними, геометричними принципами, у створенні своєрідного „острівка порядку в морі хаосу”. Таким шляхом, зокрема, йшла забудова давньоримських міст на завойованих територіях.

В архітектурно-планувальному вирішенні i в художньому образі українських архітектурних об‘єктів також є багато рис, що проявляють себе майже без змін протягом століть. В народному житловому будівництві – це тридільність плану житла, орієнтація житла головним фасадом на південь, наявність ганку, чотирисхилий дах, контрастне кольорове вирішення фасаду. В церковному будівництві – це розташування церков на видатних точках рельєфу, на певній відстані від забудови, „скульптурний” підхід до забудови церковної території з окремим розміщенням дзвіниці, відкритість конструкції церковних куполів в інтер‘єр церкви, розміщення їх на поздовжній осі i т.п.

В питаннях конструктивного вирішення будинків в Україні також виробилися свої традиції, окремо для дерев‘яної i для мурованої архітектури.

Знання архітектурних традицій країни необхідне для того, щоб свідомо i з повною відповідальністю підходити до проектування та будівництва сучасних архітектурних об‘єктів на її території.

1.2 .ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ОРНАМЕНТУ.

Кожна епоха, кожний архітектурний стиль виробляє свою систему орнаменту. Тому характер орнаменту ( від латинського ornamentum – прикраса) є надійною ознакою приналежності даного твору до певної країни i до певного періоду історії. Вивчаючи орнамент, археологи та історики роблять висновки про культурні зв‘язки між народами, про міграційні процеси, що мали місце в давні часи.

Формальними визначальними особливостями орнаменту є площинність, декоративна стилізація, органічний зв‘язок з поверхнею, на якій він знаходиться. За розміщенням на поверхні орнамент буває стрічковий, центричний, такий, що обрамляє, i такий, що заповнює всю поверхню, а також геральдичний. Іноді різні види орнаменту поєднуються в більш складні комбінації. За мотивами орнамент поділяється на геометричний; рослинний; зооморфний; такий, що включає людські фігури, архітектурні фрагменти, зброю, різні знаки та емблеми; складений з стилізованих написів. Є також комбінації різних орнаментальних мотивів, наприклад: поєднання геометричних мотивів з рослинними (арабески), або поєднання геометричних мотивів з зооморфними.

Для української народної традиції характерними є переважно геометричний, рослинний та зооморфний орнаменти.

Археологічні дослідження дають підстави стверджувати, що мотиви українського орнаменту мають дуже давні корені. Наприклад, на трипільському керамічному посуді часів неоліту ( 8 – 4 тисячоліття до н.е.) є стилізовані символічні зображення, які майже без змін відтворюються на українських керамічних виробах ХХ ст. i які можна побачити на сучасних українських писанках початку третього тисячоліття. Часто в українському традиційному орнаменті знаходимо дуже давний мотив Світового дерева, що був колись основою світосприйняття практично всіх давних культур.

Орнамент виник в першу чергу як магічний символ, i щойно пізніше перейняв на себе декоративні функції. Чітко виражена консервативність в застосуванні мотивів орнаменту, що є характерною для українського мистецтва, випливає саме з усвідомлення магічної ролі, яку надавали орнаменту давні українці. З прийняттям християнства деякі символічні знаки отримали нову інтерпретацію, що грунтується на християнській символіці. Це в значній мірі сприяло збереженню традиційного характеру українського орнаменту.

Розглянемо деякі мотиви українського орнаменту, що найчастіше зустрічаються в народному мистецтві.

1.„Вазон”, або „деревце” – символічне стилізоване зображення Світового дерева.

„Вазон” – це зображення дзбанка або вази, в якій стоять, як правило, три стилізовані стебла з листочками, квітами, часто доповненими символічними зображеннями сонця і зірок. „Деревце” – це зображення фантастичної рослини, на гілках якої зображено стилізовані квіти, сонечка, зірки. Часто на верхніх гілках фантастичної квітки-дерева зображали голубів і казкових птахів, а біля її підніжжя – спіральні завитки, що символізують воду, і півнів – охоронців сонця, провісників нового дня. В українському народному мистецтві такий стилізований мотив зображали на настінних розписах, вишивках, керамічних виробах, килимах, писанках.

2. „Сонце”.

Символи, що зображають сонце, були одними з найпоширеніших на всій етнічній території України, а також у всіх старих цивілізаціях ще з кам‘яного віку. Культ Сонця був у великій повазі в наших предків. Сонце зображали у вигляді кола, восьмираменної зірки, перехрещених ліній із закрученими кінцями, або трьох променів, що виходять з однієї точки, символізуючи триєдиність божого начала.

3. „Хрест”.

У ранньоземлеробській культурі хрест був знаком землі, відображав структурно-просторову організацію світу. Пізніше цей символ почав означати також світло, вогонь, сонце, яке рухається по небосхилі. Християнство закріпило виняткове значення символу хреста в українському орнаменті. Хрест зображали по-різному, іноді він утворювався двома перехрещеними лініями з заломленими кінцями („ламаний хрест”).

4. „Безконечник”.

Це особлива хвиляста лінія без кінця, український варіант відомого грецького меандра. Вона є символом нескінченності світу та циклічності природних явищ. Хвилястою лінією також зображали воду, оскільки в давні часи ця лінія була символом змія – бога земних вод. Крім хвилястої лінії, змія іноді символічно зображали спіраллю або знаком, подібним до літери „S”. Цей знак також часто зустрічається в мотивах українського народного орнаменту.

Таких стародавніх символів, що лягли в основу традиційного українського орнаменту, є багато. Цей факт є додатковим підтвердженням того, що українці є автохтонним населенням, яке постійно проживає на своїй землі багато тисяч років, зберігаючи традиції предків.

Орнамент відігравав важливу роль в народній житловій архітектурі, початково як оберіг від злих сил, а пізніше - як елемент декоративного оздоблення. Тому магічними орнаментальними символами оздоблювали перш за все ті частини будинку, через які здійснювався контакт із зовнішнім світом (одвірки і обрамлення вікон), а також ті, що були відповідальними в конструктивному відношенні (кутові опори, вінцеві бруси, головні балки перекриття – „сволоки”. В обмазаних глиною i побілених хатах орнамент застосовувався у вигляді настінного розпису, а дерев‘яні будинки оздоблювали різьбою. Інтер‘єр прикрашали орнаментовані керамічні вироби – кахлеві печі, тарілки, а також орнаментовані текстильні речі, особливо вишиті рушники та килими.

Отже, важливою особливістю українського традиційного орнаменту, як і української мистецької традиції в цілому є властивість зберігати в практично незмінному вигляді дуже давні, архаїчні символи і форми , які в інших традиціях вже давно втрачені. Цей збережений матеріал становить велику цінність для нас усіх, тому що дає змогу зрозуміти цілу складну систему світобачення, яку розробили колись наші предки.

Довгий час ми звикли сприймати світогляд давних людей як щось недосконале, помилкове та примітивне. Це є наслідок впливу еволюціоністсько-позитивістських теорій ХІХ ст., які сформували уявлення про те, що в минулому все було гірше, бідніше, ніж у сучасному світі, а поняття „справжньої„ цивілізації дуже звузилося в просторі, часі і змісті, охоплюючи практично три останні століття.

Тепер, завдяки великим археологічним відкриттям та історичним дослідженням, дешифровці письмових пам‘яток давних цивілізацій, такі погляди на минуле змінилися. Багато того, що колись вважали міфом, історично підтвердилося (наприклад, Троя та Троянська війна, описані Гомером). Таких „реабілітацій” минулого було відкрито так багато, що колишня „презумпція недовіри” змінилася довірою до давних свідчень, при умові правильної їх інтерпретації та розуміння.

Сучасні вчені дійшли висновку, що уявлення про світ, які склалися в межах давних міфопоетичних традицій, відрізняються від сучасних уявлень не помилковістю розуміння, а мовою, тобто набором понять та правилами оперування ними. Ці два пласти уявлень про світ – давне і сучасне, - з‘єднані одним ланцюгом спадкоємності.

Розглянемо коротко поширений в українській орнаментиці давний мотив „вазон” або „деревце” з точки зору його глибокого символічного змісту, розшифрованого сучасними вченими.

В давній міфології різних народів часто зустрічається образ чудесного дерева, з яким пов‘язане виникнення та функціонування світу. Це образ так званого „світового дерева”, яке має багато варіантів: дерево життя, дерево родючості, дерево центру, дерево сходження, містичне дерево, дерево пізнання, - аж до найпізніших варіантів на зразок генеалогічного дерева окремих родин, або схем дерева, що використовуються в науках: лінгвістиці, математиці, хімії, із зображенням пов’язань окремих категорій з первісним єдиним центром.

Дослідники виявили, що Світове дерево та його варіанти – це образ певної універсальної концепції світу. Цей образ допоміг звести в одну систему основні загальні смислові протиставлення, які описували світ з різних позицій. Йдеться про такі пари понять, як верх-низ, небо-земля, правий-лівий, парний-непарний, вогонь-вода, сонце-місяць, старший-молодший, чоловічий-жіночий та т.п.

Концепція світового дерева реконструюється на підставі різних джерел - міфопоетичних, мистецьких, ритуальних, його образ можна знайти в традиціях народів всього світу, в межах від епохи бронзи ( в Європі та на Близькому Сході) до нашого часу ( в культурі реліктових племен Сибіру, Америки, Африки та Австралії). В узагальненому варіанті знакова суть світового дерева наступна.

Світове дерево перебуває в сакральному центрі світу i займає вертикальне положення. Тому еквівалентами світового дерева обирають об‘єкти з переважанням вертикальної осі ( вісь світу, стовп, колона, башта, жердина).

Для світового дерева характерне потрійне розчленування по вертикалі, що дозволяє розрізняти коріння, стовбур i віти, та відповідно узгодити з цими трьома рівнями певні просторові, часові, етіологічні ( причини, сприятливий або несприятливий наслідок), персонологічні, анатомічні та елементні сфери.

З верхньою частиною дерева пов‘язані: небо, сприятлива географічна ситуація, суходіл, майбутнє, день, сприятлива пора року ( весна, літо), сприятливі наслідки, нащадки, душі праведників, боги, голова, вогонь, метал, добро, птахи.

З середньою частиною пов‘язані: земля, сучасне покоління, душі людей далеких як від гріха, так i від праведності, люди, тулуб, земля, деревина, тварини-ссавці.

З нижньою частиною пов‘язані: підземне царство, несприятлива географічна ситуація, море, минуле, ніч, несприятлива пора року (осінь, зима), несприятливі наслідки, пращури, душі грішників, злі духи, ноги, вода, каміння, зло, плазуни.

Як бачимо, верхня та нижня третини світового дерева багатші та глибші за змістом, а середня частина є ніби місцем нейтралізації протиставлень пов’язаних з ними понять. Для підкреслення протилежностей використовувався колір. Наприклад, в шаманських культурах верхню частину дерева зображали червоним, а нижню - чорним кольором. Подібна кольорова семантика існувала в Месопотамії: у зіккуратах нижня частина була покрита чорним бітумом, середня пофарбована червоним кольором, а верхня платформа - білим.

Світове дерево виступає з‘єднуючою ланкою між Всесвітом та людиною, формуючи цілісний погляд на світ.

Світове дерево в горизонтальній площині має вигляд квадрата, або кола з осями. В квадратному варіанті кожна сторона або кожен кут вказує напрям, сторону світу. Згадки про „чотири сторони” є у всіх фольклорних пам‘ятках та культових спорудах. Уявлення про квадратну площину землі знаходимо в давному китайському тексті : „...він сказав, що Дао неба круглий, а Дао землі – квадратний”, символічно квадратним є християнський вівтар. Часом у квадраті виділяють додаткові діагональні напрямки, звідси походить популярне символічне число „8”. Загалом, горизонтальна площина допомагає зобразити такі протиставлення, як „центр-периферія”, „праве-ліве”, „північ-південь”, „схід-захід”, „суходіл-море”, „день-ніч” та ін.

Вертикальна i горизонтальна структури світового дерева мають свій числовий вираз. Вертикальна вісь означена числом 3. Це число відіграє особливу роль у багатьох світових релігіях та традиціях. Воно створює образ абсолютної довершеності – ідеальна структура з чітко вираженим початком, серединою та кінцем. Це образ динамічного процесу. Горизонтальна площина визначена числом 4, яке виражає ідею статичної цілісності, якусь ідеально стійку структуру. А структуру Всесвіту в обох площинах характеризує число 7 (до речі, за психологом Дж. Мюллером, людина може одночасно сприйняти і запам’ятати 7 об’єктів інформації, крім того, ми маємо 7 днів тижня, 7 кольорів веселки, 7 тонів у музиці), тому, мабуть, в уяві людей число „сім” вважається магічним і щасливим. При перемноженні 3 на 4 отримуємо число „дванадцять”, що часто згадується в багатьох міфологічних переказах, казках, воно традиційно сприймається як образ досконалості (дванадцять Апостолів). Натомість число „тринадцять” вважається нещасливим, оскільки не вписується в числову структуру Світового дерева, порушує повноту та досконалість дванадцятичленного ряду.

Отже, численні описи казкових дерев, що зустрічаються в народній творчості, - це опис моделі Всесвіту, який прийшов до нас з сивої давнини. Прикладів таких описів маємо багато. Ці словесні описи знаходять підтримку у відповідних традиційних для народного мистецтва зображеннях - повних, часткових, трансформованих або геометризованих, – на хатньому начинні, посуді, керамічних виробах, вишивці, в орнаментиці тканин, а також на археологічних знахідках. Давність таких композицій підтверджується, зокрема, відомим зображенням на сокирі з оленячого рогу, знайденій у торфовищі біля села Дударка Київської області з 2 тисячоліття до н.е. Там зображено дерево, навколо нього коні та свині, змія, солярні знаки, а на зворотному боці – чоловіча та жіноча постаті, птах. До речі, в давніх українських обрядах сокира відіграє важливу роль, пов‘язану з ідеєю родючості та продуктивної сили (господар з сокирою обходить сад, щоб краще родив, молоді, заходячи в хату, переступають через сокиру, що лежить на порозі).

Відомий Збруцький ідол також трактується вченими як аналог світового дерева. Він побудований за системою „три на чотири” – має чотири лиця, звернені на чотири сторони світу, i три ряди зображень, зміст яких відповідає трьом рівням світового дерева. Зображення середнього рівня на ньому – це людський світ, тут статую охоплюють, взявшись за руки, чоловічі та жіночі фігури. Нижній рівень – зображення світу предків в образі бородатого чоловіка, що підтримує світобудову. Верхній рівень – це антропоморфні зображення богів.

В народному образотворчому мистецтві українців, в розписах та орнаментах, образ Світового дерева відобразився дуже яскраво та різносторонньо, переплітаючись пізніше з християнськими символами.

Наприклад, на свято Йордану в Україні ще до другої світової війни повсюди виготовляли так звані „йорданські хрещики” - солом‘яні, дерев‘яні, воскові, з пшеничного та житнього тіста, навіть з вапна. Їх поміщали на віконних шибках, де вони висіли до Стрітення (15 лютого). „Хрещики” були різних форм: хрести, зірки, трійця, п‘яти- і семираменник, чотирикутник, тризуб - і деревце зодинокою або потрійною галузкою.

Чотири сторони світу, зображені горизонтальною площиною Світового дерева, трактувались неоднаково. Кращою завжди в українській народній традиції вважалася східна сторона, а далі цінність географічної орієнтації зменшується в напрямку годинникової стрілки – південь, захід, північ. Провівши паралель з градацією Світового дерева по вертикалі, північ можна за значенням прирівняти до нижнього рівня, пов’язаного з минулим, з несприятливими обставинами, зі світом предків. Очевидно, це була одна із причин негативного ставлення українців до північної орієнтації будинку.

Семантична композиція образу Світового дерева прочитується в іконописі, геральдиці, храмобудуванні. Розміщуючи певну особу чи елемент композиції в певному полі картини, художник окреслює значимість даної особи чи явища в загальній ієрархії світобудови. Наприклад, чим вище стоїть особа в космічній або суспільній ієрархії, тим вище розміщено її зображення або іконічний знак на площині художнього твору. Середина картини вважається найбільш привілейованим місцем, відповідно, головною є завжди центральна нава в храмах. Якщо найважливіша особа зображується посередині, то по праву руку від неї зображується більш значима особа, а по ліву руку – менш значима. Наприклад, на картинах, що зображають Страшний суд, посередині зображено Суд Божий, праворуч – Рай, а ліворуч – пекло. За географічними координатами, те, що більш значиме, розташовують на півдні, а те, що менш значиме – на півночі. Наприклад, в храмах сцени з Старого завіту зображають на північній стіні, а з Нового завіту – на південній. В напрямку Схід-Захід більш поважаним є схід. В просторовій ієрархії „глибина – поверхня” все більш значиме та вартісне асоціюється з глибиною, наприклад, Вівтар розміщують в абсиді, в ніші.

В християнській традиції також виступає образ дерева, наприклад, відоме дерево в Раю, з якого Єва зірвала заборонений плід. Також, слово „хрест” по-грецьки можна перекласти і як „стовп”, і як „дерево”, а найдавніші християнські легенди говорять, що Ісус був розп‘ятий на Дереві Світу. Таке розуміння знайшло графічне відображення на давних іконах та гравюрах. Відома гравюра ІІ половини XV ст., що зображає розп‘яття Христа на символічному Дереві. Внизу під деревом зображено сім чеснот (милосердя, надія, справедливість, мужність, віра, мудрість і поміркованість), кожна з них тримає в руках свій атрибут-символ. Нижче рівня землі, на якій стоять чесноти, написано основні гріхи. Саме дерево стоїть на зображенні черепа („Голгофа” у перекладі означає „череп”), з обох боків стовбура вертикально розміщено зображення дванадцяти апостолів, а на гілках з обох боків від апостолів – „сім діл щодо милосердя душі” та „сім діл щодо милосердя тіла”. По горизонталі на кроні дерева – Десять Заповідей Божих. Всі рівні відповідають тому символічному змісту Світового Дерева, який сформувався ще в далекі дохристиянські часи.

Образ Світового Дерева виступає також на картині Ніколи Фромана „Неопалима купина” (1476 рік), на якій зображено видіння Мойсея, і Богоматір з Дитятком розміщено на кроні символічного дерева.

Отже, традиційний для українського мистецтва орнаментальний мотив „деревце” має не тільки дуже давне походження, а й глибокий символічний і пізнавальний зміст, це своєрідне послання нам від наших далеких предків, яке ми отримали завдяки тому, що українські народні майстри з великою повагою відносилися до давних мистецьких традицій.

Свої стародавні корені і глибокий символічний зміст мають також інші мотиви українського народного орнаменту. Наприклад, спіральні завитки, S-подібні лінії пов’язані з древнім культом змія, води і плодючості. Ці мотиви були надзвичайно популярними в часи Трипілля (8-3 тисячоліття до н.е.). Стилізованого змія, або кілька зміїв, зображали на керамічних трипільських глечиках. Практично незмінними за композицією дійшли ці мотиви до наших часів, тільки дещо забувся їх первісний семантичний зміст, і, наприклад, замість колишньої голови „рогатого дракона” з трипільського глечика, в ХХ столітті вже малювали китицю винограду подібної форми. Подібні мотиви із зображенням змія зустрічаються в багатьох давніх культурах. Рогаті змії з трипільських глечиків мають багато спільного із зображеннями китайського рогатого дракона Юя і рогатих драконів на печатках Месопотамії. Невід’ємним атрибутом символічного зображення дракона в давньому Китаї було око, оскільки міфічний червоний Дракон Чжулун мав особливу здатність випромінювати очима світло, і, коли він відкривав очі, то освічувались сфери неба, - і наставав день, а коли замикав їх – приходила ніч. Придивившись до трипільських орнаментальних мотивів, або до пізніших українських традиційних народних орнаментів на вишиваних сорочках чи тканих килимах, бачимо також символічне зображення ока в поєднанні з спіральними лініями, і ще раз переконуємося в тому, що українські мистецькі традиції дійшли до нас з дуже давних часів.

2. ТРАДИЦІЇ ДЕРЕВ’ЯНОГО БУДІВНИЦТВА В УКРАЇНІ

2.1.АРХІТЕКТУРА НАРОДНОГО ЖИТЛА В УКРАЇНІ.

Для розуміння архітектурних традицій народу важливо проаналізувати особливості його житлової архітектури, принципи формування найближчого оточення людини.

В Україні здавна існує принцип формування життєвого середовища, котрий можна окреслити як ,,дім серед саду”. Нагадаємо, що в світі поширений також протилежний принцип - ,,сад, оточений домом”. Особливо часто він зустрічається в країнах з несприятливим, гарячим кліматом.

В Україні придомовий простір був фактичним продовженням житла. Хата служила захистом взимку і в негоду, тут зберігалося майно родини, а більшу частину життя люди проводили надворі.

Українські села, як правило, розташовувалися біля річок або озер. Житлові будинки не концентрувалися біля доріг. На їх розміщення впливали орієнтація відносно сторін світу, рельєф, функціональна організація простору. Оглядаючи здалека українське село, подорожний бачив мальовничо розкинені серед зеленого масиву хати.

Житлові будинки орієнтували головним фасадом на південь або південний схід, щоб його якнайдовше освітлювало сонце. На цьому фасаді знаходились більшість вікон і головний вхід в дім. Північна орієнтація була небажаною з двох причин. Перша, об‘єктивна, полягала в особливостях клімату, при якому людина відчуває більшу потребу в теплі, ніж в прохолоді. Друга, суб‘єктивна, бере свій початок в дохристиянських віруваннях давних українців, в яких північ асоціювалася з країною померлих.

Своєрідний живописний ансамбль забудови українського села залежить великою мірою від топографічних умов. В степових районах, на плоскому рельєфі, села мали чіткіше планування.

В колористичному відношенні панорама українського села була побудована на контрасті освітлених сонцем білих фасадів хат і зелені садків. Цей контраст підкреслювався темною смугою глибокої тіні, що падала на стіну від даху. Співвідношення висот стіни і даху в українській хаті було не випадковим. В місцевостях, де переважає дощова погода, висота стін відносилася до висоти покрівлі як 3:6, а в селах, де клімат сухіший, це відношення становило приблизно 3:5.

Планувально-функціональне вирішення народного житла в різних регіонах України є практично однаковим. Деякі відмінності в зовнішньому вигляді зумовлені конструкцією, будівельними матеріалами i характером оздоблення.

Українське житло традиційно зберігало і розвивало тридільну структуру плану. Вона існувала в різних варіантах, залежно від складу сім”ї та матеріальної забезпеченості господарів. Більш давний варіант планування, орієнтований на одну сім‘ю, складався з кімнати, сіней та комори, пізніше розвинувся варіант, що складався з сіней і двох симетрично розташованих житлових кімнат. У цьому другому випадку розміщення печі, меблів і всіх речей в кімнаті зліва від входу було дзеркально симетричним до кімнати справа.

На головному фасаді хати завжди був або ганок, або піддашшя на стовпах. Виступ даху захищав від дощу і надміру сонця, створюючи також додаткову напіввідкриту житлову площу. Сіни не були перекриті стелею. З них був вхід на горище. В більш давних хатах в сіни виходив також комин від печі. В хатах ,що були побудовані пізніше, дим з печі через невеликий круглий отвір в стіні виходив у сіни і підіймався в комин. В сінях звичайно стояли різні господарські знаряддя, а горище служило для зберігання предметів, потрібних в господарстві, а також запасів продуктів на зиму.

Тридільність плану українського народного житла була основою, яка, при потребі, доповнювалася різними додатковими прибудовами і господарськими приміщеннями. Своя специфіка була в гірських районах, де з метою збереження тепла житло з трьох сторін оточували приміщення для овець. Іноді будувались так звані ,,довгі хати”, в яких до основного житлового ядра по поздовжній осі добудовувались господарські приміщення з окремими входами з ґанку головного фасаду.

Планування української хати має ще одну суттєву особливість – в українському житлі ніколи не робили кімнату прохідною. Вона мала лише один вхід – з сіней. Практично всі приміщення в українській хаті мали окремі входи.

Традиційне українське житло є дуже раціональним за планом і функціональним зонуванням. Воно якнайкраще пристосоване до специфіки селянського побуту і до традиційної української обрядовості.

Коротко розглянемо інтер‘єр житлової кімнати. Вхідні двері з сіней в кімнату знаходилися на відстані приблизно одного метра від зовнішньої стіни. Відразу при вході в кімнату з північного боку стояла велика піч, що займала значну площу приміщення. Біля стіни між дверима і зовнішньою стіною стояв так званий мисник, тобто полички і шафка для посуду. Всі процеси приготування їжі, що вимагають постійних контактів з зовнішнім середовищем (вода, дрова, продукти), були зосереджені при вході до кімнати. Зона кімнати навпроти і праворуч дверей – так зване покуття – була найбільш парадною частиною кімнати. Вона займала південно-східний кут хати, що найкраще освітлювався сонцем. Тут стояв великий стіл, на східній стіні висіли образи, зберігались сімейні реліквії. В цій зоні відбувались всі сімейні урочистості і святкові обряди. Під вікнами ставили широкі лави. Північно-східну частину кімнати займала спальна зона. Вікон тут не було, від печі йшло тепло. Це був найзатишніший куток кімнати. Над ліжком була жердка, на яку вішали верхній одяг. Недалеко стояла скриня. До стелі над ліжком (до головної балки) при потребі прикріплювали колиску на довгих шнурках. Часто в кімнаті знаходилась прялка або ткацький верстат. Всі домашні роботи виконували переважно на лаві, що стояла вздовж зовнішньої стіни головного фасаду. Вона найкраще освітлювалася природним світлом.

Таке зонування простору житлової кімнати є спільним для всієї території України. Різниця існує лише в художньому вирішенні елементів інтер‘єру.

Українці здавна жили в різних ландшафтно-кліматичних зонах ( ліс, лісостеп, степ, гірська місцевість). Для будівництва житла вони використовували доступний їм в даних конкретних умовах будівельний матеріал. Тому, зберігаючи традиційну планувальну основу і функціональне зонування, в різних регіонах України житлові будинки мають своєрідне конструктивне і художнє вирішення, що найкраще відповідає місцевим умовам.

В лісовій і лісостеповій зонах основним будівельним матеріалом було дерево. В степовій зоні стіни робили або з самої глини, або з глини в поєднанні з деревом чи очеретом. Конструкції даху в усіх випадках були дерев‘яними.

Дерев‘яні стіни найчастіше робили ,,в зруб”. Зруб мав різний вигляд , залежно від того, з яких порід дерева його виконували. Дослідники відзначають три типи зрубу, що існували в українському народному будівництві.

1.Зруб з грубо обтесаних або розпилених надвоє колод, з обох сторін обмазаний глиною. Іноді на зовнішній поверхні стіни замазували лише щілини між колодами, а внутрішню поверхню повністю покривали глиною.

2.Зруб з брусів перерізом 12 –18 см на 20 – 25см, покритий з обох сторін обмазкою з глини.

3.Зруб з чистих дубових, липових або вільхових брусів, так старанно виструганих і припасованих між собою, що ні внутрішня, ні зовнішня поверхні стіни не вимагають обмазки глиною

У всіх випадках кути виконували впівдерева з більшим або меншим залишком. В дерев‘яних хатах не було фундаменту в буквальному розумінні цього слова. Нижні вінці зрубу ставили на стовпцях з пнів, або на каменях, що стояли по кутах будинку.

В регіонах, де не було доброякісного будівельного дерева, застосовували каркасну конструкцію стін. Основний каркас робили з дерев‘яних брусів. Простір між стовпами і обв‘язкою заповнювали менш якісним деревом, що чергувалося з валками глини, а потім обмазували глиною. В степових районах для заповнення каркасу використовували очерет.

Іноді стіни робили тільки з глини. Глину вимішували з соломою, формували валки і втрамбовували їх один над одним. В різних районах були свої способи укладки глинобитних стін. Для забезпечення стійкості стіни з глини робили неоднаковими по ширині – вгорі тоншими, а знизу ширшими.

Для того, щоб нижній кут між стіною і підлогою не промерзав, при каркасній і глиняній конструкціях робили значне потовщення в нижній частині стіни. Зовні воно виявлялося у вигляді цоколя або глиняної лави, так званої ,,призьби”, яка, крім конструктивної ролі, мала широке використання в побуті.

Камінь, незважаючи на його значні запаси в Україні, практично не використовувався в народному українському житловому будівництві. Єдиним винятком є приморські райони Одещини, де зустрічаються хати з черепашника або вапняка.

Конструкція перекриття і покриття хати є однаковою на всій території України.. Звичайно вздовж житлового приміщення клали головну балку, так званий ,,сволок”, великого січення. На сволок впоперек клали менші, другорядні балки, на які набивали настил з дошок, зверху обмазаний глиною. Дах всюди в Україні має чотирисхилу форму. Невеликий виняток складає північне Полісся і південь степової зони, де проявились впливи інших архітектурних традицій.

Як покрівельний матеріал використовували дерево і солому (або очерет).Дах в українській хаті, незалежно від матеріалу покриття, значно виступав за межі стіни. Це захищало стіни житла від замокання і перегріву, а в побуті давало додаткову захищену площу для виконання будь-яких робіт.

В українському народному житлі велику роль відіграє оздоблення стін, деталей інтер‘єру. Оздоблення мало тут не тільки естетичну, але перш за все ритуальну, захисну, магічну функцію. Характер оздоблення зовнішніх стін хати залежав від їх конструкції.

Отже, для народної української житлової архітектури характерні наступні риси:

- організація житлового простору за принципом ,,будинок серед саду”;

- дотримання чіткої орієнтації будинку за сторонами світу, головним фасадом на південь або південний схід, і пов‘язана з цим мальовничість розміщення будинків у селах.

- чотирисхила форма даху;

- наявність ґанків, піддашків, значного виносу даху;

- тридільність плану будинку;

- раціональна організація інтер‘єру, де кожна його складова має своє традиційне місце;

- світлий, найчастіше білий колір стін житла;

- активне застосування декору, в тім числі настінного розпису, з використанням традиційних міфологічних мотивів.

2.2.УКРАЇНСЬКЕ НАРОДНЕ ЖИТЛО В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ НАРОДНОЇ ЖИТЛОВОЇ АРХІТЕКТУРИ ЄВРОПИ.

Житлове будівництво на території Європи здавна розвивалося у двох паралельних напрямах – кругле житло i прямокутне житло.

На кінцевий вигляд найдавнішого народного житла впливали, перш за все, природні умови i наявні будівельні матеріали, а також спосіб життя господарів – осілий чи кочовий. Щодо природних умов, то на європейській території здавна виділялися дві відмінні зони – степ i ліс, з різними проміжними варіантами, i особливості їх кліматичних умов мали великий вплив на розвиток того чи іншого типу житла.

В степових районах, а також в тій частині лісової зони, де не було загрози перезволоження землі, переважаючим було кругле в плані житло. Залежно від способу життя, існувало кілька його варіантів:

А) пересувне житло кочовиків, що будувалося на основі дерев‘яного або кістяного каркасу, вкритого шкірою чи войлоком;

Б) стаціонарне житло осілих хліборобських племен, що найчастіше мало вигляд напівземлянки, перекритої куполом, виплетеним з лози i обмазаним глиною;

В) напівстаціонарне кругле в плані житло мисливських племен лісової зони, виконане з вертикальних дерев‘яних брусів, зв‘заних між собою в кількох місцях на різній висоті (північна Європа), або з горизонтальних дерев‘яних брусів, багатокутне в плані, перекрите стіжкоподібним дерев‘яним дахом (гірські райони центральної Європи).

В лісових районах, де значна частина території була перезволожена i заболочена, виникло дерев‘яне житлове будівництво на стовпах, конструкція якого визначала прямокутну форму споруд. Конструктивне вирішення такого прямокутного житла на стовпах розвинулося в двох варіантах:

А) стовпи виступають вгору на всю висоту будинку, вони служать вертикальним каркасом для стін. У верхній частині ці опори обв‘язуються балками, на які опирається перекриття, у нижній – до них кріпиться конструкція i настил підлоги; стіни в проміжках між каркасним