Залучення іноземного капіталу

План лекції:

1. Сутність та значення іноземних інвестицій у реалізації міжнародних економічних відносин

2. Способи та форми залучення іноземного капіталу

3. Основні причини іноземного інвестування та їх вплив на економічний розвиток приймаючої країни

4. Формування державної політики залучення іноземних інвестицій

Ключові слова:

Іноземні інвестиції, іноземний капітал, експорт, міжнародна угода, державна політика, стимулювання залученння інвестицій, інвестиційний режим.

Іноземні інвестиції відіграють значну роль в економічному розвитку будь-якої країни незалежно від рівня її економічного розвитку.

Важливість іноземних інвестицій значно зросла у 80-90-х рр., коли їх по­чали розглядати як один із основних засобів інтеграції національної економі­ки у світове господарство на основі перенесення виробничих потужностей, переказ капіталу, передача технології, управлінського досвіду та навичок, ін­новацій у приймаючу країну, нерідко в більшу економіку з метою досягнення «ефекту масштабу».

На сьогоднішній день налічується значна кількість теорій походження іноземних інвестицій. Так, ще А. Сміт, обґрунтовуючи тези про дію вільних ринкових сил, зазначав на тому, що вільне переміщення капіталу між кра­їнами сприяє його загальному здешевленню. При цьому експорт капіталу призводить до подорожчання його в країні-експортері, а імпорт - здешевлен­ня в приймаючій країні. Над проблематикою міграції капіталу та з'ясуванні основних її причин працювали практично всі представники економічної дум­ки. Зокрема, це представники неокласичної теорії (30-ті рр. XX ст.), в межах якої проводиться мікроекономічний аналіз поведінки індивідуального інвес­тора, який орієнтований на отримання більшого прибутку; неокейнсіанської теорії (40-ві рр. XX ст.), згідно з якою проводиться макроекономічний аналіз причин іноземного інвестування та пов'язується експорт й імпорт капіталу із платіжним балансом, обсягами та темпами зростання національного доходу, рівнем зайнятості тощо. Відповідно до теорії "росту фірми" прибуток від ін­вестицій розглядався не метою здійснення фірмою інвестиційної діяльності, а лише одним із засобів забезпечення зростання. В межах теорії "міжнарод­ної олігополії" причиною інвестування розглядалася відмінність норми при­бутку в різних країнах. А теорією "модифікації закону вартості" виводилося походження прямих капіталовкладень із механізму функціонування валют­них ресурсів.

Визначення поняття "іноземні інвестиції" є ключовим питанням для за­конодавця, оскільки таким чином визначається коло правовідносин з приво­ду врегулювання прав власності, володіння та розпорядження. Визнаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава тим самим визнає його право на пільги та гарантії, що проголошені в Законі "Про режим іноземного ін­вестування".

У світовій практиці під іноземними інвестиціями розуміють вкладення за кордоном, які передбачають тією чи іншою мірою контроль інвестора за під­приємством, в яке вони вкладені.

Говорячи про іноземні інвестиції, необхідно, перш за все, розмежовувати державні та приватні інвестиції.

Державні інвестиції - це позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосову­ються норми міжнародного права. Можливі і "діагональні відносини", коли консорціум (група) приватних банків надає інвестиції державі.

Під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, ком­панії чи громадяни однієї країни відповідним суб'єктам іншої країни. Інвес­тиційні відносини настільки складні та багатогранні, що нерідко відносини між державами тісно пов'язані з відносинами між приватними інвесторами. Такий зв'язок найбільше проявляється, коли інвестор передає свої права та вимоги державі.

Можлива й більш складна конструкція відносин, коли матеріальні зо­бов'язання держави-боржника за отриманими кредитами (наприклад, сплата процентів) задовольняються за рахунок повної або часткової вартості майно­вих прав приватного інвестора в країні боржника (наприклад, надання прав на розробку природних ресурсів).

Значну частку загального обсягу іноземних інвестицій займають прямі іноземні інвестиції - вкладення ресурсів, яке забезпечує створення або роз­ширення постійної участі у підприємстві, завдяки якому інвестор може здій­снювати, в певній мірі, управлінський контроль іноземного інвестора над вибором об'єкту та реалізацією інвестицій. При цьому, окрім матеріальних та фінансових ресурсів, за кордон переводяться такі специфічні активи, як компетенція управляючих і технічні знання.

Іноземні інвестори - це суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території, резидентами якої вони не є. Відповідно до законодавства України іноземними інвесторами можуть бути:

- юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;

- фізичні особи - іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;

- іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;

- інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Визначення кола осіб, які визнаються іноземними інвесторами, має суттє­ве практичне значення. По-перше, від визнання особи іноземним інвестором залежить отримання відповідних прав та пільг, які надаються внутрішнім законодавством та міжнародними договорами. По-друге, статус іноземного інвестора має значення при реєстрації, допуску до здійснення господарської діяльності. По-третє, якщо особа визнана інвестором в певній державі, на неї можуть поширюватися гарантії та інші умови, що передбачені міжнародними договорами з відповідною країною, а також дипломатичний захист з боку країни інвестора.

Іноземні інвестиції на території України можуть здійснюватися у вигляді:

- іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

- валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

- будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних із ним майнових прав;

- акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), ви­ражених у конвертованій валюті;

- грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена екс­пертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

- прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на корис­тування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповід­но до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або між­народними торговельними звичаями;

- інших цінностей відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи вне­ски до статутного капіталу підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін між­народних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іно­земній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України. При реінвестиціях при­бутку, доходу та інших коштів, одержаних у валюті України внаслідок здій­снення іноземних інвестицій, перерахування інвестиційних сум провадить­ся за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України на дату фактичного здійснення реінвестицій.

Сучасним іноземним інвестиціям притаманні деякі особливості. Серед них можна виділити: 1) тісний зв'язок іноземних інвестицій з процесом прискорення інтернаціоналізації діяльності багатонаціональних компаній; 2) тісний зв'язок між рівнем концентрації в тих чи інших галузях промисловості та проникнення фірм цих галузей в економіку інших країн; 3) висока частка (не менше 3/4) країн - експортерів капіталу - США, Німеччини, Великобританії, Японії, Швейцарії та ін. - у загальному обсязі прямих інвестицій у світі; 4) збільшення кількості країн-експортерів капіталу за рахунок інтеграційних процесів, створення єди­них економічних просторів, лібералізації торгівлі тощо; 5) зміна форм і методів іноземних інвестицій; 6) значне зростання перехресних (взаємних) інвестицій між промислово розвиненими країнами; 7) високі темпи зростання іноземних вкладень, які контрастують із уповільненням капіталовкладень в національних рамках; 8) зміна галузевої структури інвестицій за рахунок зростання вкладень у сферу послуг, торгівлі, туризму та фінансів; 9) зміна способів фінансування пря­мих вкладень і загальне покращення клімату для міжнародного інвестування.

За останні роки роль країн, що приймали левову частку іноземного капі­талу та являли собою сферу прикладення іноземних капіталів, суттєво зміни­лася. Деякі з них самі перетворилися в експортерів капіталу. Для цього про­цесу характерне створюють в цих країнах філій з участю місцевих капіталів ти застосування нових форм іноземних інвестицій.

Значне зростання перехресних (взаємних) інвестицій між промислове роз­кинутими країнами (США, Західна Європа, Японія) пояснюється тим, що окремі країни мають відносні переваги в одних галузях і не мають їх в інших.

Зміна галузевої структури іноземних інвестицій збережеться і в майбут­ньому. Буде розширюватися закордонна збутова мережа промислових компа­ній. Все більша кількість банків, в тому числі і з країн, що розвиваються, бу­дуть брати участь у створенні, міжнародної мережі агентств. Буде розвиватися міжнародна діяльність рекламних агентств, засобів масової інформації і т.д.

У сучасних умовах зростання значення світових ринків у різних країнах відбувається розробка стратегії виходу на них з метою забезпечення розвитку економіки, нарощення експортного потенціалу з використанням наявних у країни конкурентних переваг. На сьогодні можна виділити велику кількість різноманітних способів входження на світові ринки, які, переважно, транс­формувалися з таких основних стратегій виходу на іноземні ринки які пред­ставлені в таблиці 5.1.

Таблиця 5.1.

Основні форми стратегії виходу на іноземні ринки

(форми проникнення капіталу)

1. Експорт, що являє собою сукупність заходів, які реалізуються між контр­агентами з різних економічних та валютних зон з приводу купівлі товару одним контрагентом з країни походження іншого контрагента. Перевагою даного способу виходу є те, що він несе мінімум ринкового та політичного ризику для інвестора, але дає й мінімум контролю за рин­ковими операціями. Перевагою цієї форми для приймаючої країни є збе­реження контролю та підтримка виробництва в країні. Основним недолі­ком слід відзначити вразливість перед зарубіжними протекціоністськими бар'єрами.

2. Контрактні коопераційні угоди, що передбачають укладення угод з іно­земними компаніями, відповідно до яких фірма надає свої активи (патен­ти, торгові секрети, ноу-хау, фабричні марки тощо) в обмін на різнома­нітні форми платежів. Перевага цього способу криється у подоланні мит­них бар'єрів. Разом з тим, суттєвим недоліком є відсутність контролю над планами та програмами маркетингу в країні реалізації. Проблема даного способу полягає у здатності фірми забезпечити юридичний захист прав власності та мінімальний рівень реального контролю. Цей спосіб харак­теризується незначними потребами інвестицій.

3. Створення за кордоном власної виробничої філії, що реалізується через здійснення прямих іноземних інвестицій. їх суттєвою перевагою є більш повне використання конкурентних переваг фірми на іноземному ринку, забезпечення повного контролю та локалізація виробництва. Але цей ме­тод потребує більших витрат ресурсів на входження до іноземного ринку і пов'язаний з більшим ризиком, оскільки можлива непопулярність з по­літичної точки зору.

Риси, що характерні для прямих інвестицій:

- при прямих іноземних інвестиціях інвестори, як правило, втрачають мож­ливість швидкого виходу з ринку;

- більший ступінь ризику та більша сума, ніж за портфельного інвестування;

- більш високий термін освоєння капіталу, характерних для країн-імпортерів іноземних інвестицій.

Прямі іноземні інвестиції спрямовуються в приймаючі країни двома шляхами:

- організація нових підприємств;

- придбання або поглинання вже діючих компаній.

З точки зору прямих витрат та їх необхідного обсягу, перший шлях де­шевше другого, однак при порівнянні за критерієм "Втраченої вигоди" дру­гий шлях доцільніше.

4. Спільні підприємства - перевагами цього способу проникнення капі­талу на інші ринки є мінімізація ризиків, необхідність меншого обсягу витрат, ніж у разі створення власної виробничої філії. Недоліком є необ­хідність високо деталізованої контрактної роботи та складність реалізації управлінських функцій.

Основними традиційними формами здійснення іноземних інвестицій є:

- часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з іноземними юридичними й фізичними особами, або придбання частки діючих під­приємств;

- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, фі­лій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

- придбання не забороненого законами нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні за­соби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та май­нових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

- придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізич­них осіб прав на користування землею та використання природних ресур­сів на території України;

- придбання інших майнових прав;

- господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

- в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господар­ської діяльності України.

Для традиційних форм іноземного інвестування є характерною спіль­ність володіння капіталом, управління та організаційного і технологічного досвіду. Нові форми іноземного інвестування розбивають цю спільність на окремі економічні угоди.

Серед нових форм іноземного інвестування можна виділити:

1) відхід від організації власних закордонних підприємств шляхом активіза­ції створення спільних угруповань підприємств. Найпоширенішою фор­мою іноземних інвестицій в Україні є спільні підприємства або підпри­ємства з іноземними інвестиціями - це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. Підприємство набирає статусу підпри­ємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. За цієї форми усуваються труднощі з тривалістю оформлення підприємства на іншій митній території, але забезпечується роз­поділ ризиків між учасниками - контрагентами з різних країн щодо здій­снення спільної діяльності.

2) перехід від простого придбання акцій іноземних фірм до створення нових дочірніх підприємств та філій за кордоном. Створення закордонних філій і дочірніх компаній сприяє підвищенню середнього рівня продуктивності праці. Розрізняють дві основні причини цього явища:

> іноземні компанії мають вищий рівень вкладення капіталу на одиницю праці, що безпосередньо впливає на зростання продуктивності праці;

> як правило, іноземні компанії - більші структури (у порівнянні з національ­ними фірмами) і сприяють зростання продуктивності праці за рахунок ефекту масштабу.

3) перехід від володіння акціями іноземних фірм до укладення з ними дов­гострокових контрактів. Перехід від безроздільного володіння акціями закордонних філій до допущення в них місцевих підприємців країн про­никнення (спільні підприємства), а іноді і держави (змішані підприєм­ства) полегшує впровадження сучасних технологічних процесів, доступ до виробничих потужностей партнера, до кадрів, до налагодженої сис­теми збуту, до отримання кредитів; забезпечує спеціальною інформаці­єю; дозволяє користуватися привілеями, які надаються місцевим урядом "своїм" підприємцям; уникнути колізій із внутрішніми нормами закону, який регулює їх діяльність. З початку 70-х рр. підсилюється урядове ре­гулювання іноземних вкладень, які розділяються на "бажані" (зведення нових підприємств в галузях і районах, що мають господарський пріо­ритет для країн-імпортерів капіталу) і "небажані" (скупка уже існуючих підприємств). Уряди заохочують "бажані" інвестиції привілеями і пільга­ми і протидіють "небажаним". В розвинутих країнах скупка залишається головною формою придбання закордонних філій. В країнах, що розвива­ються, такі філії виникають через створення нових "дочірніх" фірм.

4) розповсюдження акцій головної фірми серед акціонерів її закордонних філій. Розміщенням іноземного капіталу материнської фірми чи зональ­них центрів серед бізнесменів та урядів іноземних держав інвестор нама­гається досягти розширення можливостей мобілізації чужих ресурсів.

5) дольова участь іноземного інвестора, яка не дає права контролю над під­приємством;

6) ліцензійні контракти з фірмами країн-реципієнтів дають інвестору мож­ливість виходу на ринок із мінімальним ризиком. Транснаціональна ком­панія передає права на виробництво певного продукту або послуги або на використання запатентованого процесу, технології, товарного знаку або іншої інтелектуальної власності місцевій фірмі, яка буде відповідати за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Іноземний інвестор може купувати акції місцевої фірми, із якою укладено ліцензійну угоду;

7) управлінські контракти. Укладання довгострокових контрактів характер­но, перш за все, для проникнення у країни, в яких ще розвиваються рин­кові відносини. Довгострокові контракти з місцевими фірмами про на­дання технологій, про обладнання чи спорудження підприємств (зокрема "під ключ"), про підготовку спеціалістів тощо. Набули поширення і спіль­ні товариства, які базуються уже не на володінні власністю, а на контр­актних зв'язках. Іноземна фірма, яка бере участь у такому товаристві, ко­ристується правом на частину його продукції, іноді за цінами, нижчими світових, в обмін на кредити, обладнання і різноманітні послуги. Після погашення заборгованості іноземному партнеру вона може зберегти за собою право отримувати протягом договірного періоду свою долю про­дукції уже за світовими цінами. Таким чином фірма-інвестор прив'язує до себе технологічно і організаційно, а не через участь в акціонерному капіталі та особисті зв'язки.

8) поставка підприємств "під ключ" полягає у тому, що фірма-постачальник зобов'язана повністю забезпечити фінансування проекту; гарантува­ти підготовку місцевої робочої сили; здійснювати управління протягом ряду років після того, як завод почне діяти; організувати збут продукції (головним чином через експорт). В деяких випадках фірма-постачальник має дольову участь у капіталі створеного підприємства. Часто застосову­ється державне субсидування і компенсаційні угоди. Цей метод найбільш поширений між промислово розвиненими країнами і країнами, де існу­ють місцеві переваги для виробництва конкретної продукції.

9) угоди "продукт в руки", в яких на відміну від поставки підприємства "під ключ" передбачається підготовка іноземною фірмою місцевих спеціаліс­тів, які повинні забезпечити функціонування об'єкта, що будується.

10) угоди про розподіл виробництва, про "ризиковані проекти" (в основному в області розвідки та видобування природних ресурсів);

11) операції зустрічної торгівлі (товарообмінні угоди, угоди на компенсацій­ній основі, операції на давальницькій сировині, поставки на комплекцію, викуп застарілої продукції тощо). Основна увага у даному випадку при­діляється узгодженню між контрагентами відповідних груп товарів для взаємного придбання.

12) трьохстороннє фінансування;

13) міжнародний підряд;

14) проектне фінансування.

Перелік видів (форм) іноземних інвестицій, що надається в законодавчих актах та міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний ін­вестор вкладає на території приймаючої сторони. З огляду на це виділяють значну кількість ознак класифікації іноземних інвестицій. Основними озна­ками класифікації інвестицій є:

Форма вивезення капіталу:

1) інвестиції у формі позикового капіталу (позики містам, урядам, банкам тощо), що здійснюється, під Урядові гарантії щодо оплати основної суми позики та проценти за її користування;

2) інвестиції у формі виробничого капіталу - створення за кордоном про­мислових підприємств, скупка уже існуючих, скупка акцій. Такі інвести­ції найчастіше здійснюються у формі прямих вкладень (вклади в дочірні підприємства, вивіз обладнання для підприємств, що будуються) й порт­фельних вкладень (скупка цінних паперів);

3) вивезення торговельного капіталу для будівництва торговельних підпри­ємств, складських приміщень тощо.

4) вивезення інтелектуального капіталу через надання права користуватися торговельною маркою, реалізовувати продукцію, виготовлену за ліцензі­єю, організація програм навчання персоналу тощо.

Об 'єкти вкладень:

1. Реальні (довгострокові вкладення коштів у галузі матеріального вироб­ництва);

2. Фінансові (міжнародна фінансово-кредитна діяльність);

3. Інтелектуальні (підготовка спеціалістів, передача досвіду, ліцензій і ноу-хау, спільні наукові розробки.

Залежно від факторів переміщення виробництва за кордон інвестиції поділяються на:

1. Інвестиції, які сприяють розширенню експорту.

2. Інвестиції, які мають обслуговувати місцеві ринки приймаючих країн.

3. Інвестиції, які здійснюються під впливом стимулюючих заходів прийма­ючих країн.

4. Експортоорієнтовані інвестиції, тобто коли вкладення спрямовані у ви­робництво продукції для її подальшого експорту із приймаючої країни;

5. Імпортозаміщувальні інвестиції, які спрямовані направлені у вироб­ництво продукції для внутрішнього ринку приймаючої країни.

Залежно від ступеня контролю над компаніями інвестиції поділяють­ся на прямі та портфельні.

Прямі інвестиції - основна форма експорту приватного капіталу, що за­безпечує встановлення ефективного контролю і надає право безпосередньо­го розпорядження закордонною компанією. За визначенням МФВ, прямі іно­земні інвестиції існують у тому випадку, коли іноземний власник володіє не менш ніж 25 % статутного капіталу акціонерного товариства (згідно з амери­канським законодавством - не менше 10 %, у країнах Європейського Співто­вариства - 20-25 %, у Канаді, Австралії і Новій Зеландії - 50 %).

Прямі інвестиції поділяються на дві групи:

• трансконтинентальні, що зумовлені кращими умовами ринку, тобто тоді, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплек­су безпосередньо на ринок даної країни (континенту). Витрати відіграють у цьому випадку незначну роль, основне - знаходження на ринку. Різниця у витратах виробництва порівняно з материнською компанією є меншим фактором впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Ви­трати виробництва є вирішальними для визначення країни даного конти­ненту, в якій необхідно створювати нові виробничі потужності;

• транснаціональні вкладення - прямі вкладення в сусідній країні, метою яких є мінімізація витрат порівняно з материнською компанією. Портфельні інвестиції являють собою вкладення економічних ресурсів

шляхом придбання пайових цінних паперів (зокрема акцій), частка яких у капіталі становитиме частину загального капіталу підприємства нижче межі, визначеної для прямих інвестиції. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю за інвестованими компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора отриманням частки прибутку, переважно у вигляді дивідендів.

У певних випадках міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, в силу двох причин:

- значну розпорошеність акцій серед інвесторів;

- наявність додаткових договірних зобов'язань, що обмежують оператив­ну самостійність іноземної фірми, (ліцензійні та франчайзингові угоди, контракти на маркетингові послуги та технічне обслуговування).

Мета інвестування визначає явні та приховані цілі реалізації інвести­ційних задумів у країні-реципієнті. За цією ознакою виділяються інвестиції для досягнення фінансової мети, тобто отримання процентів за користуван­ня кредитом, позикою та ін. формами позикового капіталу; для досягнення підприємницької мети - встановлення контролю над підприємством, отри­мання інформації про діяльність підприємства, недопущення конкурентів на ринок; для досягнення іншої мети , яка пов'язана з встановлення впливу на суб'єкт, санація міждержавних економічних зв'язків тощо.

Форма оформлення іноземних інвестицій визначає дотримання нор­мативно-правового забезпечення ввезення капіталу в іншу економічну зону з метою їх ідентифікації з-поміж національного капіталу, контролю за вико­ристанням та сприяє врегулюванню проблеми захисту іноземних інвестицій. За цією ознакою виокремлюють: явні інвестиції, тобто юридично правильно оформлені процедури ввезення капіталу; приховані інвестиції, які оформле­ні у вигляді інвестицій перетоку капіталу, наприклад, потоки капіталу між філіями ТНК, наявне вивезення капіталу через цінні папери тощо; "тіньові інвестиції", тобто кошти, отримані незаконним шляхом, походження яких не прослідковується, є легітимними через приймаючі країни.

Іноземні інвестиції відіграють значну роль в економічному розвитку будь-якої держави незалежно від рівня її економічного розвитку та сприяють економічному зростання приймаючої економіки на основі ефективнішого використання національних ресурсів. Можна виділити два канали ефектив­ності:

1. Прихід іноземних фірм на національний ринок призводить до заміщення чи витіснення менш ефективних національних компаній, що спричинює перерозподіл внутрішніх ресурсів між більш і менш рентабельними ком­паніями і сприяє зростанню середнього рівня продуктивності праці і се­редніх доходів на душу населення у приймаючій країні. Іноземні інвестори не одержують економічних переваг від зростання продуктивності праці у вигляді більшого прибутку на відміну від резиден­тів приймаючої країни, які мають вищий середній рівень доходів за рахунок припливу іноземних інвестицій.

Іноземні інвестори мають певні інтереси до вкладення капіталів в еконо­міку України, що обумовлено такими факторами, як: 1) метою закріпитися на перспективному ринку збуту України; 2) прагненням одержання прибутку на довгостроковій основі; 3) доступом до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції за рахунок еко­номії витрат виробництва і наближеності до джерел сировини; 4) викорис­тання відносно дешевої і кваліфікованої робочої сили, як важливого фактору зниження витрат виробництва і відповідно собівартості продукції.

Зміст політики залучення іноземного капіталу визначається також і в межах зовнішньоторговельної політики країни, в пакеті державних обме­жень стосовно іноземних інвестицій (частка закордонної власності, вільний доступ на ринок приймаючої країни, вимога експорту частини виробленої продукції, встановлення квоти використання місцевої робочої сили та ін.), а також на формах стимулювання експорту продукції, виробленої на підпри­ємствах із закордонним капіталом, і одержання переваг для національних факторів виробництва.